Спогади про Бога Вогню

Після того, як Чуя допоміг акуратно зняти важезну від вологи куртку з плечей хлопчика, детектив повісив її на сушку біля каміна. Висохне не скоро, але все ж краще, ніж нічого. Опісля він і сам зняв із себе пальто і повісив туди ж, поклавши згори не менш змоклого капелюха. Розправивши вологе волосся та закинувши його за спину, Накахара ще постояв та оглянув цю картину, на декілька секунд задумавшись, після чого взяв свій головний убір і переклав на камін. Кивнувши собі під ніс, детектив попрямував до свого столика, де вже сидів той самий хлопчисько і натхненно гортав книжечку меню.

– Можеш обирати, що хочеш, – Накахара посміхнувся та сів на диван навпроти. Їхній столик стояв прямо біля вікна з видом на площу і багацько торгових центрів, що сяяли вітринами та вивісками у краплинах дощу і мокрому асфальті з неймовірними переливами кольорів. Кафе було зі своєю атмосферою: приглушене жовте світло, запах ванілі та квітів, столики й барна стійка з темного дерева, коричнева тканина на стільцях та диванах, багацько склянок-банок на тисячах полиць із ледь блискучими гірляндами, там же стояли незвичні предмети декору та живі гвоздики, шоколадні шпалери, додаткове світло у деяких великих шафах із книжками письменників з найрізніших країн світу, а справжньою окрасою приміщення був великий цегляний камін зі справжнім вогнем та фотографіями на ньому з працівниками. Зала була велика, простора, багато столиків, проте це не применшувало аж ніяк всього затишку цього місця, де вікна від стелі до рівня столиків зі зливою за ними грали з усім цим настільки чудово, що Чуя неминуче закохався у цей заклад з першого погляду. – Як тебе звати до речі? – Накахара ледь відірвався від споглядання за всім тим, що його оточувало, але розумів, що трохи дивно зависнув на декілька хвилин.

– Я Юкітеру, ну… Юкі, – хлопчик одразу оживився, від суму і сліду не лишилось.

– Ух, я страшне який голодний, – шлунок Накахари одразу ж погодився із цією думкою та загуркотів, чим викликав у малого Юкі широку посмішку та радісний сміх. – Як щодо рамена?

– Звісно! Обожнюю рамен, – щасливі сірі очі хлопчини не могли не розвеселити й самого Чую. Хапаючи до рук меню, Накахара став швидко оглядати назви та склади страв, вишукуючи що б ще такого смачного запропонувати хлопцю, як раптом натикається на щось до тремтіння в ногах знайоме, від чого у блакитних очах засяяв якийсь вогник.

– А як ти ставишся до данго? – Чуя хитро посміхався, помічаючи, як малий вже ледь не стрибав на місці. – Це улюблена страва мого дитинства.

– Я теж його люблю! – Юкі здається так взагалі піймав із Накахарою одну хвилю і радо закивав. – А можна ще яблучний сік?

– Звісно можна!

– Я теж сік хочу, – Дазай впав на диванчик до Чуї та трухнув руки від води, і наче заздалегідь заразився таким настроєм тих двох. Здоровезні синці під очима і якась зовсім п’яна від втоми посмішка робили Осаму дещо страхітливим, від чого Юкі злякано втиснувся у спинку диванчика, що помітив вже й Накахара.

– Йди проспися, опудало, – намагаючись виштовхнути Дазая, що тільки-но підсів, від посмішки Чуї і сліду не лишилося. – Ти лякаєш дитину.

– А що таке? – Осаму підняв брову і щиро здивувався, кинувши оком на хлопчину, при цьому показово ніяк не опираючись Накахарі, бо розумів, що в того просто сил не вистачить його виштовхнути. – Я ж наче не заважаю.

– Добридень! Що замовите? – до столика нарешті підійшла кароока офіціантка із довгим чорним волоссям, що було зв’язане у хвостик за спиною, і з милою посмішкою витягнула з чорного фартуха блокнотик з ручкою, що змусило Накахару сісти смирно і зробити з лиця цеглину, подумки змирившись, що Дазая він вже не вижене.

– Добрий день, нам два рамена, дві палички данго та дві великі склянки яблучного соку, – Чуя озирнувся на Юкі запитально схилив голову. – Ще чогось хочеш?

– Дякую, але ні. Мама вчила не нахабніти, – хлопчик ніяково почухав потилицю та знову посміхнувся.

– Золота дитина, – Осаму потягнувся, аби скуйовдити мокре волосся Юкі в похвалі, але тут же отримав точковий удар по ліктьовому суглобу від Чуї, від чого детектив скрутився від болю в намаганнях стримати лайливі слова. – І мені… Все те ж саме, тільки… Замість соку краще американо з молоком, тільки дещо міцніше.

– Так, вам три рамена, три палички данго, два яблучних соки і одне міцне американо з молоком, все правильно? – офіціантка повторила записане, а опісля запитально поглянула на відвідувачів, і, отримавши згодні кивки від усіх, вона поспіхом покрокувала в бік великих соснових дверей, вочевидь на кухню. Але через декілька секунд дівчина зупинилась і повернулася до трьох. – Забула сказати, – вона якось ніяково почухала ручкою потилицю. – Замовлення буде готове приблизно за годину. А поки ви можете почекати в залі з ігровими автоматами. Впевнена, що дитині сподобається.

Одна мить і фігура молодої офіціантки сховалася за важезними дерев’яними дверима, лишивши зал фактично у повній тиші, не враховуючи легкого завивання джазу зі стареньких колонок. Накахара одразу ж повернувся до хлопчика.

– Юкі, хочеш пограти на автоматах? Можемо влаштувати.

– Який ти ж ти добренький сьогодні, капелюшник, – Дазай все ж не стримався і приснув смішинкою. – Піймав якусь дитину надворі під дощем, повів у невідомому напрямку, пропонуєш пограти на автоматах, поки готують його данго та рамен… От би мені така доброта, – Осаму сперся на кулак і криво посміхнувся. Було видно, що через недосип він ледь розумів де він знаходиться і що відбувається довкола, взагалі ледь у свідомості лишався. Чомусь ця картина викликала десь у глибині душі Накахари якесь тихе співчуття та жаль. – Не боїшся, що будуть проблеми? Ти все-таки дитину серед білого дня кудись повів.

– Проблем не буде, я сфотографував паспорт і нашивку пана Накахари, коли зрозумів, що він поліціянт, – Юкі самовдоволено посміхнувся і схрестив руки на грудях. – А потім татові надіслав, він теж у поліції працює. Я думав, що якщо не наздожену, то тато допоможе вас знайти, – хлопчик поглянув на здивованого Чую. – Він перевірив і сказав, що у нього такий співробітник працює і якщо зі мною щось станеться, то він Накахару Чую з землею зрівняє.

Юкі весело засміявся з такого жарту від батька, але схоже саме «жартом» це вважав лише він. Дазай приснув сміхом, але стримувався з останніх сил, бо у втомлений мозок почало повільно приходити усвідомлення ситуації, в якій опинився його колега.

– Слухай, а як звати твого тата? – Накахара не міг не помічати Дазая, який настільки стримувався, що з очей того мимоволі пішли сльози, а сам він, наче помідор, почервонів.

– Мігуро… Мігуро Амано, – на секунду Юкі задумався, але все ж згадав, чітко промовивши ім’я та прізвище, помічаючи, як на лиці Чуї застигає емоція жаху та відчаю.

Накахара навіть не намагався стримати Дазая – Осаму одразу ж вибухає у такому знущальному сміху, що Чуя подібного ніколи не чув у своєму життя. Лоб повільно падає прямо в долоні в усвідомленні яка на нього зараз впала відповідальність, а колега під боком навіть не думав зупинятися. Якось навіть співчутливо постукавши Накахару по плечу, Дазай встав, розправив свою сорочку, потер очі від сліз і запропонував малому:

– Ти колись грав у «Sonic Racing»? Дуже класна штука! Гадаю ця гра тут є.

– Не грав, а що це за гра така? – Юкі наче засяяв щирою дитячою цікавістю, зістрибнув з дивана та покрокував під руку із заспаним детективом, що зблизь вже й не здавався таким страшним, навпаки – таким веселим і приязним.

У марних спробах зупинити Дазая, схопивши за край сорочки, Чуя знову здався і важко зітхнув, впускаючи голову на дубовий стіл. «Бісів Осаму, не витримую тебе вже», – подумки прокричав Накахара, але розумів, що чинити опір нема сенсу і що в гидотного місцевого детектива куди більший талант заговорювати зуби, столичний вже й сам піднявся і смиренно покрокував за тими двома, що вже зникли за красивою, з вирізьбленими з дерева фігурами кленового листя і всіляких пташок, аркою. Кімната з гровими автоматами була дещо меншою, ніж основна зала зі столиками, але теж чималенькою, відсутність вікон спеціально звужувало простір довкола. У ряд під стінкою вишикувались автомати найбільш гидотних яскравих кольорів: від жовтого до синього, від червоного до зеленого, – так ще й від світла екранів з усіх сторін злегка починали замилюватися очі. Всередині приміщення також стояли машини, але спиною до спини, а за ними вже сиділи двоє.

– Дивись, із джойстиком ти певно й сам розберешся, а ось червона кнопка це турбо, синя – для використання суперздібностей, коли підбираєш віспів, – Дазай не поспішаючи пояснював Юкі, що з широко розкритими натхненними сірими очима вдивлявся у яскраві картинки на екрані, але раптово запитально глянув на Осаму. – Так, віспи це такі клякси чи тваринки, що сидять у червоних капсулах, на автоматі намальовані ось, – Дазай показав на місце біля джойстика, де й справді була описана істота. – Вони можуть тебе пришвидшувати, або заважати іншим гонщикам, або ще багато чого цікавого. Зрозумів?

– Так, все зрозумів! – хлопчик радісно кивнув і зручно всівся в кріслі, готуючись до перегонів.

– Якщо щось незрозуміло, то по ходу перегонів запитуй, я поясню, – Дазай впевнено взяв джойстик, наче грав на цьому автоматі вже мільйони разів. Облизнувши пересохлі губи, він одразу ж натиснув кнопку старту, і, дочекавшись такої ж дії від Юкі, приготувався до заїзду.

На екрані засяяло декілька картів, у яких сиділи різнобарвні тваринки. Дазай обрав собі персонажа Соніка – синього їжака з зеленими очима, що розповідав щось веселим голосом Роджера Сміта, – Юкі ж обрав собі жовте лисеня з двома хвостиками й блакитними очима, бо той нагадував йому кіцуне з дитячих книжок. Цифри зворотного відліку з’явилися на екрані, від чого Дазай зручніше всівся на стільці, готуючись до швидкого натискання кнопок.

3.

2.

1.

Старт.

Тут же в приміщенні гучно зашуміли кнопки й джойстики в неймовірному бажанні хоч трохи вирватися вперед, зайняти першу позицію. Юкі їхав зовсім невпевнено, його постійно зносило з траси в спробах зібрати хоч одне кільце для прискорення. Дазай же навпаки – їхав упевнено, вивірюючи кожен рух і чітко збираючи все, чому не пощастило лежати на трасі, такими темпами він швидко вирвався в лідери, лишаючи хлопчика далеко позаду, на 8 позиції. Акуратно обминаючи крутий поворот, при цьому збираючи всі кільця, Осаму переможно натиснув буст і полетів уперед, пролітаючи всі перешкоди за секунди. Повз проносились красиві пейзажі утопічного міста зі всілякими антропоморфними жителями-тваринками, здоровезні хмарочоси найдивніших дизайнів та форм, голографічна траса прямо в повітрі. У такому чудовому світі по-справжньому хотілось би жити. Думки Дазая повільно, але вірно пливли кудись зовсім далеко, поки він споглядав ці прекрасні картини по той бік екрана. Граючи в такі безтурботні дитячі ігри, і справді не хотілося зовсім нічого, лиш пливти кудись у світ дитинства та ностальгії, забувши про все. Злегка пригальмовуючи, Осаму все з тим же величезним захопленням роздивлявся пейзажі довкола свого карта, лиш опісля помічаючи, що Юкі вже нарешті розібрався з кермуванням і швидко детектива наздоганяв. Вчасно, бо ж недалеко вже була мітка фінішу.

Уже через пів хвилини їзди Юкі все ж наздогнав Дазая й активно збирав кільця для буста, але тому активно заважав сам детектив, намагаючись зібрати предмети першим. Стало очевидно, що до фініша хлопчику зібрати повний буст вже не вийде, тому буде тяжко, адже Осаму доведеться обганяти лише вдачею. Як раптом попереду повиднівся вісп-пастка. Тваринка була на відгалуженні основної траси, і стояв прямо перед поворотом у провалля. Дуже ризиковано, але це шанс на перемогу. Зробивши різки поворот, обидва полетіли до віспа, їдучи буквально плече до плеча. Проте Дазай різко дає вліво, у бік провалля, здивувавши тим самим Юкі, чим і скористався. Різко протиснувши прискорення, а опісля швидко смикаючи джойстик вправо і втискаючи гальма, Осаму задрифтив прямо на краю ущелини, пролетівши прямо перед носом карта з лисеням і забираючи капсулу з віспом, а потім вирівнявся і попрямував до фінішу. Розуміючи, що в цих перегонах йому вже не перемогти, Юкі просто засмучено направив джойстик вгору і чекав, доки перетне фініш зовсім без захвату і жаги до перемоги, як раптом карт Дазая різко зупиняється і різко гальмує в декількох метрах від кінцевої точки, пропускаючи дитину вперед до виграшу, а слідом повільно поїхав і сам. Лисеня перетинає лінію першим і звуки фанфар заповнюють приміщення, на екрані великою золотою цифрою сяє позиція – 1.

– Так нечесно! Ви загальмували перед фінішем! – обурився Юкі, підриваючись з місця і махаючи руками. – Ви мені піддалися! Я не приймаю нечесних перемог!

– У мене закінчилося прискорення! – марно намагався виправдатися Дазай, ледь стримуючи посмішку, але Юкі це одразу розкусив.

– Замість того, щоб виправдовуватися, краще б показали як робити такі трюки, – хлопчик сердито схрестив руки на грудях та надув щоки. – Я теж хочу так уміти!

– Це ж де так буває, щоб переможений давав уроки переможцю? – хитро промовив детектив, спираючись ліктем об автомат та схиляючись, аби з-за великої махіни побачити свого юного супротивника.

– Чуєш, «переможений», – Накахара встав зі стільця у сусіднього автомата і сперся спиною об стіну, поруч із Дазаєм. У голосі столичного ледь читався, але все ж чувся стримуваний інтерес і краплини палкого азарту. – А програй мені, га? Я бачу тобі подобається це робити. Давно в цю гру не грав, – Чуя прохрустів пальцями та покрокував до автомата Юкі.

– Ти теж про неї знаєш? – Осаму від подиву аж охнув та підняв брову. Детектив був приємно здивований, тоном голосу зазначаючи, що приймає виклик. – Сідай. Юкі, дозволиш дядьку зіграти разок?

– Звісно! – хлопчик одразу ж зіскочив з місця, запрошуючи Накахару присісти, а опісля перебіг на інший бік і став поруч з Дазаєм. – А ви навчите мете такі ж вжухи робити?

-Навчу звісно! Дивись тільки уважно зараз, – Осаму погодився і примостився зручніше, обираючи позицію вже серйозніше, не сумніваючись, що Накахару не можна недооцінювати. Чуя, як істинний модник, обрав Шедоу – чорного їжака з червоними смугами на краях голок, ворога і, за сумісництвом, друга Соніка. Накахара міцно схопився за джойстик.

– Коли ця гра вийшла, я не відлипав від неї, тож не піддавайся мені, – загрозливим тоном промовив Чуя. – Я профі, тому вже ж постарайся.

– Я зрозумів тебе, капелюшнику, – м’яко посміхнувся Дазай і сам протиснув кнопку старту перегонів.

*****

– Та якого ж біса! – Чуя гучно вдарив кулаком по автомату. – А ну давай ще раз! Ще один разок!

– Яка жалість, – глузливо посміхнувся Дазай, відкидаючись на спинку стільця та закидуючи руки за потилицю. – І який це раз? – він поглянув на веселого хлопчика, що ледь не стрибав на місці від захвату.

– 17, – усміхнено підмітив Юкі, даючи чергове «п’ять» своєму новому другові.

– Я відмовляюсь це сприймати бляха! – Накахара підірвався з місця, виглянувши з-за автомата і грізно поглянувши на ледь стримуваючих сміх Дазая та Юкітеру. – Ти хто такий взагалі?

– Я з окружного відділку поліції, Дазай Осаму, – награно привітно подав руку хлопець для рукостискання, але отримав легкий удар по зап’ястку від колеги.

– Пробачте, що відволікаю вас, – з-за кута показалась та сама молоденька офіціантка, що з ніяковою посмішкою спостерігала за перепалкою і боялась хоч слово сказати гучніше за злого Накахару, що на очах із привітного хлопця по вигляду перетворювався в справжню Горгону Медузу, лиш змій на голові не вистачало. Дазай же одразу ж перемкнувся із Чуї на красиву дівчину і всім своїм виглядом показував, що його 101% уваги тепер прикутий саме до неї. Та ж наче подумки подякувала і продовжила, все ще ніяково посміхаючись і відводячи погляд: – Ваше замовлення готове. Проходьте за столик.

Дазай мило посміхнувся їй і кивнув, хоча вигляд у нього і був все ще до смерті втомлений, проте така реакція дівчину цілком задовольнила і її постать швидко зникла за кутом.

– Я тобі розповідав, що пан Накахара не вміє приймати поразки? – весело проговорив Дазай, зіскакуючи зі стільця і запхавши руки в кишені чорних штанів. До нього миттю підлетів малюк Юкі і шнурком пішов вслід за старшим у головну залу, на що Чуї лишалося лиш проковтнути злість, яку не вдалося випустити, і мовчазно йти за ними. Кому-кому, а Дазаю так точно харизми було не займати. Цей жук знайшов спільну мову навіть з дитиною такої важливої фігури в поліції.

Веселий регіт тих двох чувся із зали і навіть трохи дратував, але головне, що дитина боса була щасливою та неушкодженою, навіть у такій сумнівній компанії, як Дазай, – і це вже багато чого вартувало. Хто знає, можливо Чуї буде світити підвищення за таку доброту? «Хоча навіщо мені це? Який сенс, я все одно відмовлюсь», – Накахара трухнув головою та зітхнув, піднімаючи очі на двох, що вже всілися на дивани та радісно поглинали великі тарілки з ще паруючим раменом.

– Пане Накахара, швидше сідайте! Ви просто зобов’язані спробувати цей рамен! – з сяючими від щастя очима, Юкі говорив із повним локшини ротом та підібрав паличками буженину, широко при цьому посміхаючись. – Я такої смакоти ще в житті не куштував!

– Я готовий був їсти будь-які помиї з вулиці, аби лиш наїстися, – Дазай теж пожвавів і вже навіть не виглядав таким втомленим, більше задоволеним таким вибором кафе. – Мені точно треба підіймати планку в уподобаннях у стравах!

– Ну то й добре, може хоч нормальну їжу спробуєш, а не вічно, як безхатько, все ледь не зі смітника береш, – Чуя ледь не прошипів із кривою посмішкою, сідаючи на диван поруч із Дазаєм та розпаковуючи одноразові палички. – Звик ото їсти всіляке сміття, хоч у світ білий вийшов.

– Пане Дазай, а ви й справді безхатько? – з шокованим оханням Юкі аж із місця підскочив, приголомшено втупившись в Осаму, що на підколювання відреагував лиш веселою усмішкою.

– Пан Накахара так жартує, Юкі. Таке буває, жарти не завжди повинні бути вдалими, – Дазай взяв стакан з кавою за бортики через те, що напій був занадто гарячим, і трохи відпив, відчуваючи, як тепло повільно розливається по тілу. Проте помітивши невдоволене лице Чуї через марні спроби дістати серветку із коробочки у протилежному куті столика, він все ж вирішив допомогти недоумку. – Так, слухай, Чуя, що ж ти так мучаєшся? – Осаму підсунув коробку до Накахари. – Давай просто попросимо тобі підкласти щось, а то зовсім не дотягуєшся. Це ж утиск прав гномів! Я подам у суд!

Одразу ж Дазаю прилітає потужний удар ліктем у бік, від чого він головою ледь не полетів у тарілку з раменом. Скрутившись від болю, Осаму ледь видавив із себе сміх вперемішку зі збитим диханням, аби злий Накахара не налякав дитину навпроти остаточно. Колись детектив все ж почне заздалегідь готуватися приймати удар, перед тим, як відпускати такі жарти нижче поясу. «Нижче поясу», – подумав Дазай і ледь стримався, аби не розсміятися з жарту, який тільки-но вигадав у себе в голові. Юкі ж зловив цю хвилю і почав сміятися відкрито, знижуючи напругу за столиком остаточно.

– Кава тут до речі просто чудова, – Дазай вже починав відходити й віддихуватися від удару, як раптом його напій ледь не з рук вириває Чуя і в один присяд випиває.

– Око за око, Дазай, – швидко витерши серветкою краплини трохи розлитої від поспіху кави на підборіддя, Накахара самовдоволено відкинувся на спинку дивана. – Ти мою каву вранці, я твою зараз. 1:1.

– От придурок, – зітхнув Дазай, лінуючись від втоми, що знову почала його наздоганяти, навіть хоч якось відреагувати. – Якщо я замовлю ще одну, то ти теж її вип’єш? Сердечко у хлопчика позицій не здасть?

– У мене здоров’я бика, витримаю, – Чуя наче кидає виклик, але Дазай відмахується і зосереджується нарешті на своєму рамені, нарешті переставши водити паличками по бульйону і приступивши до трапези. Осаму від нестачі сил міг лише відсалютувати на останок, визнаючи програш, і зітхнути.

Дазай рамен любив і багато в чому саме завдяки аніме «Наруто», на якому він виріс. Дешевий та легкий у готуванні, рамен займав особливу нішу у повсякденній їжі Осаму, більшою мірою якраз через юнацьку любов до хлопчика зі смугами на щоках у вигляді лисячих вусів. Лише подорослішавши принципіальна позиція Дазая «я визнаю лише рамен» змінилася на «я визнаю лише рамен, унагі кабіякі й трішечки чаю Дун Дін», іноді розбавляючи це кавою із солоними булочками, проте Наруто і його особлива культура харчування все ж лишилась назавжди у серці детектива. Це ж як можна було додуматися, аби в м’ясний бульйон закинути зелень, дві половинки вареного яйця, буженину, пластинку водоростей норі й локшину, і щоб із цим усім ще й вийшло смачно! Відчуття, наче стародавні японці гадали на піску що і як кинути в казанок киплячої води, інакше як вони це все вигадали без допомоги потойбічних сил – невідомо. Шматочок за шматочком, тарілка пустіла, лишаючи лиш гарячу водичку з солоним присмаком свинини з соєвим соусом та приправами – смакота. Юкі задоволено прийнявся допивати найбільш смачну частину рамена, як він думав, – бульйон – і знищувати свій сік, бо, кинувши швидкий погляд на екран свого телефону, хлопчик розумів, що часу в нього вже було мало, занадто вже довго він гуляв, мама могла хвилюватися. Дощ вже закінчився. Закінчивши з напоєм, дитина схопила з іншої тарілки різнокольорове данго і прийнявся його швидко їсти, кулька за кулькою, а потім підняв очі на старших: Чуя якось зовсім відсторонено і зосереджено читав щось у газеті, навіть моргаючи повільно, і попиваючи залишки відвойованої кави Дазая – схоже закінчив уже з їжею – а Осаму… Спав? Видно, розпиваючи сік, який Накахара так люб’язно віддав детективу натомість каві, він, задивившись на дощ за вікном, придрімав, поклавши голову на складені на столі руки. Міцний сон, напевно.

Дазай іноді навіть трохи тремтів і щось шепотів, але більшою мірою лише мирно сопів, сильно не викликаючи шуму. Чуї чомусь завжди здавалося, що Осаму ну прям неймовірно хропить, у капелюшника навіть сумнівів щодо цього не було, а тут детектив, наче кошеня якесь, стиснувся в клубочок і тихенько спав. Навіть дещо мило виглядав.

– Пане Накахара, пробачте, – Юкі ніяково покликав старшого, що мимоволі почав розглядати спину сплячого та думати про щось своє, поки хлопчик лишив паличку від данго на тарілці й відставляючи склянку з допитим в один присяд соком. – Мені пора йти. Мама може хвилюватися, що я так довго гуляю.

– Звісно, я проведу тебе, – Чуя сам для себе неочікувано ледь відірвався від картини зі сплячим, піднявся з місця і пішов до каміна по речі, лишаючи Дазая та Юкі на самоті.

Перевіривши ще раз чи далеко Накахара, хлопчик, діставши серветку і кольорову крейду з кишені джинсів, почав щось обережно виводити, корявим почерком писати букви, об’єднуючи їх у слова. Відсторонившись і на відстані, наче художник, оцінивши свою роботу, Юкі задоволено кивнув і обережно, прямо під лікоть сплячому, підклав папірець, слідкуючи за тим, аби старший не прокинувся. Одна мить і місія була успішно завершено. Переможно посміхнувшись, Юкі зіскочив з місця і покрокував до виходу разом із Накахарою, який тільки-но підійшов.

– Тобі сподобалося, Юкі? – Чуя спитав усміхнено, нехай ще трохи й відчував напругу через страх зробити щось не так поруч із дитиною такої важливої особи і отримати по шиї від начальства, якщо взагалі не бути звільненим, проте хлопчик як ніхто інший показував свою дитячу простоту та добродушність, що дозволяло детективу зі столиці все ж трохи розслабитися.

– Неймовірно сподобалось! – Юкі прийняв уже суху куртку з рук Накахари й накинув собі на плечі, а потім прочинив старшому вхідні двері й пропустив його вперед, на що Чуя вдячно кивнув. – Якщо чесно, то я не дуже часто от так гуляю зі своїм батьком. Він весь час на роботі в Токіо… Так рідко приїжджає. А коли все ж буває вдома, то він або по роботі, або хоче відпочити. Мені… Так його не вистачає.

Чуї було ніяково чути такі відвертості від сина свого боса, котрий здавався таким грізним та могутнім, але, дивлячись на його дитину, у глибині душі з’являлися краплини якогось співчуття до нього та його сім’ї. Бажаючи влаштувати краще майбутнє своїм дітям, батьки іноді забувають, що молодшим потрібні не лише гроші, а й любов та увага, і що такі речі все ж не купиш ні за які кошти. Накахара сумно опустив очі вниз, не знаючи навіть що й сказати хлопчику, але той різко повеселішав і знову посміхнувся на всі 32 зуби.

– Але мені з вами було дуже весело! Дякую вам і вашому другу, пану Дазаю, за те, що грали зі мною та пригостили. Ви хороші поліціянти, одразу видно.

– Але ми з Дазаєм не дру… – Накахара хотів обуритися, але прикусив язик. Проте хлопчик все зрозумів, на жаль для Чуї.

– Ви не друзі? Дивно, – Юкі щиро здивувався, аж охаючи і підстрибуючи на місці. – Я гадав, що ви гарно товаришуєте. Як каже моя мама: «На одній хвилі»!

– Ми просто працюємо разом, – чомусь зізнатися в правді дитині, що з такими засмученими чомусь велетенськими сірими очима зараз дивилась на нього, було складно. Накахара ніяково почухав потилицю і видавив криву посмішку.

– Шкода, – Юкі зітхнув і укутався в куртку сильніше, нарешті вирішивши йти. – Тоді сподіваюсь, що ви все ж станете друзями. Пан Дазай дуже хороша і добра людина. Мама каже, що таких людей дуже мало лишилось, так що скоріше робіть його своїм друзякою!

– Я знаю, що він хороший, – хмикнув Чуя, відводячи блакитні очі в бік і про щось задумуючись. – Принаймні здається таким іноді, коли не намагається мене підколоти чи тупо пожартувати, – в якийсь момент Накахарі все ж доходить, що далі говорить він уже свої раптові думки в голос, а не те, що мав би просто сказати, тож одразу перевів тему. – Домовились, Юкі. Я подружуся з ним.

Хлопчик помахав наостанок детективу зі столиці й весело побіг кудись у бік площі, поки Накахара усміхнено дивився йому у спину. Юкі, ця мила проста дитина, був наче сонячний зайчик на цегляній пошарпаній стіні. Згадуючи свого боса, було тяжко повірити в те, що у таких людей можуть бути такі сини та дочки. Дивишся і милуєшся, як це світле дитя щиро радіє і сміється. Щаслива дитина у нещасній сім’ї. Щось це Чуї нагадувало, він не розумів тільки от що саме.

– Пане Накахара, слідчі роботи майже завершені, – акуратно тримаючи мішанину серветок і з не дуже приємним запахом пиріжок, сержант поліції пробубнів це якось зовсім на автоматизмі, явно й сам випромінюючи вселенську втому від всіх цих дій. Складно було знайти хоч одну людину у цій групі, яка не була б до смерті сонною після тяжкої ночі очікування і безрезультатного пошуку по околицях парку з надією, що хоч якісь сліди від того шабашу могли лишитися в розбитих склах вітрин, навіть не дивлячись на те, що Накахара відпустив усіх раніше, а сам із Дазаєм лишився й далі у центрі. Хлопець повільно кліпаючи звітувався, але не сказати, що Чуя так вже уважно його слухав. Він вирішив, що просто прочитає потім звіт, а зараз не хотілося навіть існувати, не те, що щось там усвідомлювати. – … І криміналісти сказа… Той хлопець з окружного відділку спить, чи що?

Розгублене питання прозвучало якось зовсім незвично серед монотонного офіціозного бубніння, що змусило Чую аж знову увімкнутися і різко обернутися в пошуках поглядом заритої в лікоть коричневої потилиці.

– Та як він може спати на робочому місці! Пане Накахара, що це таке? – обурення повільно, але вірно хвилями накривало поліціянта, і навіть більше не через свідомість, як сумлінного і правильного працівника, а через заздрість, що хтось, та й дозволив собі відпочивати, що хлопець ледь на злісний крик не зривався. – Що цей недоумок взагалі собі дозволяє? Треба написати скаргу їхньому керівнику-!

Дазай спав якось навіть занадто умиротворено, наче цілком і повністю довіряв цим освітленим приглушеним жовтим світлом стінам, наче він у себе вдома на м’якенькому ліжку, а не десь у якомусь найзвичайнісінькому кафе в центрі міста, яких тут тисячі подібних, і це було не дивно: коли пів ночі сидиш на лавці, чекаючи невідомо чого, а потім ще пів ночі лазиш по розвалинах, без єдиної можливості через присягу вірності батьківщині та імператору піти звідси нарешті додому. Та й ще маючи у компаньйонах колегу, з яким ти як кішка з собакою із самого початку розслідування. Чуя знову перестав слухати сержанта і став пливти кудись далеко у свої думки, вдивляючись в обличчя Осаму.

У ту ніч, де вони вперше говорили один з одним нормально.

Тоді був прохолодний вітер, Йокогама занурилась в обійми морозної свіжості ночі, яку приносило близьке море. Дихалос як ніколи приємно, проте все ж хотілося в такі моменти сидіти вдома, а не на одній лавці з дратуючим колегою, для якого правила були не писані і якому Накахара в ту ніч мимоволі врятував життя, за цілу макітру якого, відкинувши бажання заїхати по ній арматурою, детектив вперше за час їхнього знайомства дійсно… Захвилювався.

Це, напевне, м’яко сказано.

Вони сиділи на лавці під магазином з розбитими вітринами вже декілька годин і мовчали, Дазай безцільно дивився в небо розфокусованим поглядом, намагаючись хоч якось боротися з втомою і дочекатися хоч якихось результатів від слідчої групи. Повз проїхала важка будівельна техніка: бульдозери, трактор, велика фура. Всі вони металися туди-сюди, вивозячи сміття, а довкола них, як бджоли, крутилися співробітники комунальних підприємств та співробітники техобслуговування з поліцією на пару.

– Агх, і навіщо вони це роблять? Чому не можна всі роботи зробити завтра вранці, коли ніхто не спить? – Накахара зовсім безжиттєво пробурмотів кудись у небо, обурено хмурячи брови.

– Центр – серце Йокогами, він повинен працювати що б там не сталося, – Дазай відповів ліниво. – Землетрус, цунамі, ураган – до біса, це місце – справжня золота жила, по якій проходять неймовірні гроші щодня, так що хочеш не хочеш, а робота всіх закладів тут не має бути паралізована на довше, ніж на ніч. Ти як чужий тут… – Осаму на секунду задумався, а потім стукнув себе по лобу. – Бляха, та ти ж столичний. Як я забув… Тоді взагалі дивно, що ти не в курсі, як це працює, у Токіо ж таке, напевне, постійно.

– У Токіо таке стається раз у століття, – Чуя хмикнув. – Та і якщо тобі цікаво, то я взагалі-то з Йокогами родом. Я прожив тут усе дитинство, а потім просто поїхав вчитися в Токіо. Там і знайшов роботу.

Осаму здивовано підняв погляд на Накахару, який закинув руки за голову і щось собі під ніс насвистував, вдивляючись у світло вуличного ліхтаря та метушню робочих під ним.

– Гм, ну і чому ж ти поїхав? – Дазай підняв одну брову та мимоволі закусив щоку зсередини. – Йокогама прогресивне місто, тут університети не набагато краще, ніж у Токіо. Та й фактично різниці нема: ти що там вчився, що тут би вчився, однаково ти зараз тут і пхаєш мені палиці в колеса.

– Але ж кому, як не нам із тобою, знати, що Йокогама це та ще діра, працюючи в поліції, га, Дазай? – питання прозвучало раптово, що змусило Осаму аж підняти свій здивований погляд на Накахару, що сидів все так само невимушено і роздивлявся вже іншу групу робочих, дістаючи з кишені пальта пачку цигарок. – Не дивися на мене так, я нічого такого не сказав, – Чуя підняв руки, вже стискаючи в одній щойно дістану цигарку. – Це вмираюче місто нещасних та депресивних людей, місто холодних та безжиттєвих висоток і нетрів разом, пліч-о-пліч. Неймовірно високий рівень злочинності та суцільна корупція, – Накахара гучно перевів подих, продовжуючи перелічувати на пальцях усі, на його думку, мінуси Йокогами, після чого видихнув і продовжив: – тут складно жити, Дазай. Ні, тут просто неможливо жити… Жити спокійно та просто виконувати свою нудну рутинну роботу. Ти завжди тут наче на ножах, – Чуя поглянув на Дазая, який на диво уважно слухав його. – Інша справа – столиця: красивий мегаполіс із неймовірною кількістю можливостей, і що найголовніше – там відносно тихо. Це місто живе, у ньому ти й сам себе живим відчуваєш.

– Он воно як, – Дазай шумно зітхнув, відмовляючись від невпевнено запропонованої Накахарою цигарки, що простягнув її більше на автоматі, встав з лавки, потягуючись і розминаючи спину. – Звісно коли ти ростеш із золотою ложкою в роті, то будь-яке місце, окрім столиці, буде тобі здаватися гнітючою дірою, де нема нічого, окрім суму та злочинності. Але коли ти ростеш сиротою, знедоленим, ділиш комірку із щурами та іншою живністю, на грані життя та смерті… Тоді ти цінуєш навіть ті крихти хліба, що лишили після завозу випічку в супермаркет. Завдяки цьому ти й починаєш бачити світло там, де його практично ніхто не помічає.

– Ну і до чого ти хилиш? – Чуя вже й сам підозріло нахмурив брови. – Що я от такий злодій, раз не бачу краси у смітнику?

– Ти просто навіть не здогадуєшся, що є інший бік медалі, Накахара, – Дазай чомусь м’яко посміхнувся, без краплі глузливості в його звичній манері, по-доброму. У світлі вуличного ліхтаря його силует здавався як ніколи приємним для ока, а карі очі в напівтемряві здавалися зовсім чорними, лиш трохи поблискуючи якоюсь замріяністю та дитячим захватом. – Поглянь на небо.

Спочатку не зрозумівши таке раптове прохання, Накахара насторожився, але спостерігаючи, як Дазай і сам з оханням підняв очі догори, поки на його лиці повільно розпливався якась неймовірна емоція захоплення та зачарованості, від втоми столичний детектив все ж вирішив не чинити спротиву і послухатися. Видихнувши дим цигарки, Чуя відкинув голову на спинку лавки, аби небокрай було краще видно, він раптом завмер.

Небо.

Чому воно раніше не здавалося таким… Нескінченним?

Мільйони білих крапок, наче на темне полотно бризнули більше сніжної фарби, нависали над ними, проте це не лякало, не напружувало, ні… Під цими множинами проблисків вічності Накахара почувався крихітним, наче мурашка вийшла між людей і боїться між ними згубити себе та свою душу. Світло ліхтарів ледь засліплювало небо, воно ж не було й зовсім чорним. Десь там, у повітряній пустці, переливались різними темними кольорами хмари, граючи у світлі молодого місяця. Так тихо. Наче все життя раптом поставили на паузу і світ спостерігав за цим неймовірним видовищем – сміхом проблисками зірок та сяянням величезного, здавалось, місяці на нескінченному небі. Світ дивився на зорі… Чи це вони дивилися на маленький людський світ?

– Столиця завжди сяє вогнями, там ти ніколи цього не побачиш, Накахара, – Дазай сказав тихо, але його голос здавався гучнішим за весь галас на вулиці. Ні, окрім нього Чуя взагалі нікого не чув. – Це ледь не найменше, що я б міг тобі показати. У Йокогамі багато таких місць, проте я не впевнений, що побачив хоча б частину з них.

– Покажеш мені хоч одне?

Питання було поставлене бездумно, наче Чуя й сам забув про те, з ким він розмовляє і кого про це просить. Втомлена свідомість Накахари не дуже задумувалася вже про те, що виривається у неї з думок, але зрозумівши помилку детектив все одно ніяк не зніяковів. Ні. З чого б це така людина, з якою вони нещодавно намагалися перегризти один одному горлянки, погодилась? Проте Чуя все ж був… Здивований. Здивований, що саме Дазай йому про це розповідає, а не хтось ще.

– Покажу.

Коротко, але достатньо змістовно. Осаму відповів, не опускаючи погляду до низу і все так само щось розглядав на небі. У його словах не чулося сумнівів зовсім, наче як тільки Накахара подумав про можливість спитати це, Дазай уже був готовий одразу ж відповісти.

Така коротка відповідь, а Накахара пропустив удар. Чи погоджувався ще хтось на таке для Накахари? Чи пропонував він сам?…

Дазай перший. Чомусь ним став.

Чому?…

– Та не кричи ти блять, дістав, – Чуя дратівливо стукнув по плечу сержанта, на що той здивовано осікся і з широко розкритими очима подивився на старшого за званням. – Оформимо йому волю сьогодні, я домовлюся з паном Фукудзавою, це не проблема.

– Але…! – хотів заперечити сержант, але Накахара тільки зітхнув.

– Краще виклич таксі, я його додому відправлю. З нього і то користі менше, ніж від драного табі, – не бажаючи далі продовжувати цей беззмістовний діалог, Чуя скинув із себе пальто і, схопивши на бірку, закинув на плечі, бо вийшло сонце і почало гарно так припікати, а опісля зайшов назад у кафе, відчуваючи на собі зовсім розгублений погляд молодшого за званням.

У головному залі було без змін: затишне, але порожнє приміщення, аромат ванілі та кави, умиротворена молода офіціантка, яка начищала келихи, і тихо сплячий за пустим столом, якщо не рахувати напівпорожнього стакана з соком, Дазай, що впустив лице в згин ліктя. Накахара акуратно, аби не розбудити, підійшов і скуйовдив волосся колеги, намагаючись сильно не докладаючи зусиль його розбудити, але марно. Краєм ока Чуя помітив швидко засунуту під лікоть серветку, з якою возився Юкі трохи до цього. Цікавість все ж нахлинула на Накахару, тож він обережно розгорнув її, читаючи криво написане «Дякую, пане Дазай». «Яке ж миле дитя», – Чуя посміхнувся про себе, підбираючи серветку до рук та не помічаючи, як до нього підійшла офіціантка.

– Щось ще бажаєте замовити?

Накахара повернувся до неї, помічаючи нарешті бейджик на грудях, де було прописними літерами англійською виведене ім’я дівчини – Гін. Чуя посміхнувся.

– Ні, дякую, Гін. Мені б рахунок.

– Йому теж подати рахунок? – кинувши обережний погляд на сплячого, дівчина продовжила вже тихіше: – він не заважає, відвідувачів нема все одно. Якщо ви не разом, то можете його лишити тут. Як прокинеться, я тоді подам рахунок, – як же вона по-доброму посміхнулась. Накахара про себе все ж зрозумів чому Дазаю так симпатизувала ця дівчина, що він ледь погляд від неї відводив, коли Юкі його кликав. І справді наче янгол. Але повернувшись думками до рахунків, Чуя дещо зам’явся, але зрештою зітхнув та покачав головою.

– Об’єднайте рахунки, я заплачу, – звучало це зовсім не дратівливо і не в тій же гидкій манері, що й зазвичай, ні, це було… Спокійно? Накахара сам здивувався, що може без зайвих емоцій реагувати на подібне. Чуя знову поклав долоню на плече Дазая та почав легенько його трусити, все ще сподіваючись, що перемога у цій битві дістанеться йому. – Прокидайся, ти, опудало… Давай, вставай.

Не помічаючи ніякої реакції, Чуя продовжив вже сильніше, присівши на коліно. Дазай нарешті почав хоч якось реагувати на це та замукав у благаннях не чіпати його. Проте Накахара все наполегливіше і наполегливіше розхитував Осаму, змушуючи того повільно, але вірно виходити з глибокого сну.

– О…са..у?… – Чуя ледь зміг розчути що там бурмотів Осаму, що повернув свій мутний погляд на Накахару і не до кінця усвідомлював, що він вже не уві сні. Столичний детектив на якусь мить завмер, щось обдумуючи, чи то здивовано, чи то розгублено дивлячись на Дазая, але згодом зітхнув і покрутив пальцем біля скроні, змирившись, що його колега з якимись порушеннями. Після чергової спроби розворушити колегу, капелюшник все ж не витримав і різко закинув його руку собі за шию, аби потім поставити сплячого хоча б у сидячи положення. Змусивши спертися Дазая об спинку дивана, Чуя миттю підлетів до вішака, поки той знову не впав на стіл і не заснув, і зняв швидко пальто, заштовхуючи в кишеню серветку Юкі й повертаючись, аби накинути колезі верхній одяг хоча б на плечі. Одна мить і Дазая вже тягнуть до виходу, перед цим поклавши гроші у книжечку, яку принесла офіціантка Гін, а по той бік дверей на молодшого за званням вже чекало таксі.

– Який же ти, придурку, важкий…

– А з чого це такий атракціон щедрості, Накахара? – знову бурмотів Дазай, але вже дещо внятніше та вдумливіше, ніж було раніше. Він зовсім не чинив опору, навпаки – трішки навіть допомагав Чуї тягнути себе декількома хиткими кроками, проте все ж намагаючись тягнути ноги за собою. – Чого це ти так… Подобрів?

– Вважай це моє «дякую» за те, що гуляв з Юкі, – Накахара відкрив двері машини й недбало закинув Дазая всередину, кивнувши таксисту. – Ще раз у такому вигляді покажешся на роботі – я особисто попрошу тебе звільнити.

– Не звільнять, – сонно, але вже з краплинами хитринки в голосі, посміхнувся Осаму. – Багато хто намагався. Мене викурити з поліції навіть не намагайся.

– А ти не випробовуй долю, – вже дратівливо насупився Чуя, закриваючи двері прямо перед лицем колеги, і йде в кафе, закинувши своє пальто собі назад на плече.

Більше не бажаючи чекати, таксист зітхає, повертається і з піднятою бровою питає:

– Куди ж врешті-решт їдемо? Бажано адресу.