Фанфіки українською мовою
    Фандом: Політика
    Попередження щодо вмісту: Джен

    Небо над ним було розчеркане літаками й хотілось, щоб ніч прийшла якомога швидше і не доводилось бачити креслення білих смуг.

    Крім того, його чекала найбезпечніша, хоч і не найлегша, ніч з того далекого 2014, а тому приходу темноти він чекав так же схвильовано, як її чекають діти на Миколая.

    У Стамбул він прибув трохи далі п’ятої і зрозумів, що знову зголоднів. Чернівецькі тости забулись, а бухарестська кава переставала діяти. Він пройшов до найближчої кав’ярні і взявся розглядати меню. Помітив як за вікном якийсь чолов’яга жмурився, затуляючи рукою очі від сонця, і дивився в хмари. Мабуть, теж думав про літаки.

    Малюк йому позаздрив.

    Хотілося б щоб безтурботні думки затримувались і в його голові довше. Щоб можна затриматись: порозглядати мечеті, нагодувати котів на узбережжі і пройтися місцевими ринками. Щоб життя не гнало його, не штовхало в плечі і голос Шмигаля не звучав би у вухах безперебійно.

     

    – В його власності три заклади. Найімовірніше ваша зустріч відбудеться тут, – сказав Денис, поправляючи на носі окуляри та накриваючи рукою верхній ватман. – Адміністратор – його сестра. Охоронців більше ніж офіціантів. Я думаю, що за закритими дверима це не тільки ресторан, а ще й якісь автомати, казино чи взагалі бордель.

    – В нас неповні креслення?

    – Ні, але судячи з постачань борделю не передбачено. Думаю все ж рулетка чи покерні столи, бо автомати ми б помітили на електроспоживанні…

    – Таке прям казино як у фільмах про Бонда?

    Василь слабо уявляв, що буде робити за цих умов. Заходити туди без хоч якої підмоги хлопців означало брати на себе абсолют відповідальності. Він ні секунди не хвилювався за власну безпеку, але від розуміння того, що від його слів та поведінки там залежить доля чималої кількості людей – проймали дрижаки.

    – Ти зайдеш пустий.

    – Ну це я зрозумів, – відповів Малюк з гірким усміхом.

    Денис повернувся до нього і глянув співчутливо, як дивляться на собак в притулку.

    – Навушник не пронесеш, бо там глушилки, – пояснив Шмигаль. – Зброю теж не вийде взяти, бо на вході рамка, то ж…

    – То ж я просто зайду туди голий-босий. Втямив уже.

    Це не проблематично. І ніколи не було. Він прийняв своє вразливе і небезпечне становище тоді, коли отримував диплом Академії зі зморшкуватих рук ректора. Василь точно знав, що не дасть йому пилитись, поки займатиметься чимось іншим, а тому безпомилково прийняв: в кого мушля, той говорить; в кого робота в СБУ, той під прицілом. Такий стан речей влаштовував його і він, з Кирилом наперегони, упивався найбільш збоченими методами замахів на їхні життя.

    Але від замахів на життя не було так морозно, як від тієї брили відповідальності, що чекала його.

    – Ресторан вздовж і впоперек усіяний камерами і, допускаю, прослушками.

    Василь перевів погляд на ватман  і спробував хоч приблизно означити кількість камер. Червоних цяток було щонайменше три десятки. І це лише тих, про які вони знали.

    – Тому мені треба дуже акуратно підбирати слова, бо все може виплисти в неочікуваному місці з неочікуваним контекстом?

    – Це само собою. Але за найкращого сценарію тобі треба знайти глушилки і спробувати погасити їх, щоб Федоров міг підключитись хоча б до мікрофонів. А щоб і зовсім все супер склалось, то дотягнись і до камер.

    – Ти хочеш дивитись на мене їхніми ж очима? – запитав Василь здивовано.

    – Ну я ж не дарма назвав цей сценарій «найкращим».

    Це було так просто.

    І так в його стилі.

    Ніхто з них не міг сказати нічого конкретного, насправді. Не було нічого, чим вони могли б страхувати себе чи убезпечити. Не було ніякого хоч приблизного сценарію діалогу, що чекав його, ніяких гачків для шантажу, за які можна б було зачепитись. Не знайшлось нічого і ця розмова все більше походила на втішання невиліковно хворого.

    – Такий дорослий і в казки віриш, – хмикнув Малюк і розвернувся, щоб спертися попереком до столу. – Якщо ця місцина така секретна, то звідки ми знаємо все про її глушилки і камери?

    – Наші люди працювали там кілька місяців. Але зрозуміло, що задля безпеки всезагальної там вже нікого з наших немає.

    – Які такі «наші люди» їздили у відрядження в Астану?

    – Деякі «шаманівці» не спішать на пенсію. А деякі з них прискіпливі настільки, що я про окремих персонажів Астани знаю більше ніж їхні власні матусі.

    Малюк мовчав. Чи давала щось ця інформація? Чи можна було її використати? Заледве. Якби вони мали щось на того типа, то навряд би Кирило просив летіти в Казахстан особисто. Вочевидь фрукт і справді був непростим та міг бути несказанно корисним.

    – То ми тепер якісь друзі Оушена?

    Шмигаль хмикнув. Василь глянув на нього коротко і спробував згадати, коли бачив посмішку на його обличчі востаннє.

    – Саша говорить про щось на кшталт «кєріного моссаду», – Денис стягнув окуляри з носа і протер скельця подолом футболки перед тим як знову натягнути. – Але в цілому Оушен годиться теж.

    Важко було сказати коли дурні жартики з’явились в його житті. Сам собі він це пояснював знайомством з Гогілашвілі і не раз йому самому ставив це в докір. Саша на це тільки реготав і продовжував наспівувати пісеньку про три руки, розв’язуючи кросворди. Кирило ж казав, що ця теорія не позбавлена сенсу і скидав його, Сашині, ноги з бильця дивана.

    З гумором, слід визнати, і справді все переживалось легше. Зрештою вони не мали часу на довгі розставання і оплакування. Ніхто з них.

    Тому доводилось триматись за думку про світанок.

    Світанок завжди трапляється. При чому трапляється неочікувано. Звичайно, сонце встає щодня, що очевидно. Але ти ніколи не бачиш його поступово: просто в один момент розвертаєшся і розумієш, що стало світло: темрява відійшла, обриси стали чіткішими і страх несподівано розвіявся. Під ногами з’явилася земля.

    – Якщо нам важко дається «найкращий», то озвуч хоч програму мінімум.

    – Щоб ніхто не вмер, – Вася спантеличено почесав потилицю і зрозумів, що ніяк не може того гарантувати. Це сум’яття не залишилось непоміченим і Денис продовжив. – Добре, я зрозумів. Хоча б не ти.

    – Це ж просто перемовини?

    – В цілому – так, – Шмигаль відкинувся на кріслі і постукав маркером по столу. – Але цей кадрик в часи війни крутився в оточенні людей, які організовували постачання зброї противнику. Сам клієнт нічого не вчинив. Принаймні нічого такого, що стосувалося б України. Але друзі в нього серйозні. Вважай, що тебе на аудієнцію запросив сам кронпринц світу злочинної логістики.

    – Ти направду віриш, що його інтерес до моєї персони зумовлений виключно бородатими статтями про бурштин і тютюн?

    – Якби я справді так думав, то не розстеляв би перед тобою креслення його закладів.

    Якби він і справді так думав, то про політ в Астану би не йшлося.

     

    Він прибуде в місто біля четвертої ранку. Нічний переліт не був проблемою, хоча зараз, як і тиждень тому, він згадував можливість вибору прямого перельоту з Варшави. Однак все ж дозволив собі цю дуже недорослу поведінку і по-дитячому вибрав пропускний пункт керуючись виключно особистими вподобаннями. Кирило дозволив йому це. Зрештою то ж не йому доводилось пити гидку каву в аеропортному турне.

    В шостій на посадку прибув його літак. Він був значно більшим ніж той, яким він добирався з Бухаресту і виглядав дивовижно. Шумний і блискучий від дрібного дощу, він гудів так, що земля під ногами вібрувала, а віконне скло, здавалось, дрижало.

    Василь розглядав його у спробі прогнати голос Шмигаля з голови та хоч трохи відволіктися. Згадав як мама вчила його переконуватись у реальності: речі які чуєш, які бачиш, які відчуваєш.

    Він повернув голову до кав’ярні. Якийсь дідуган в товстих окулярах мружився і намагався щось розгледіти в екрані свого мобільного. Старий тулив гаджет до носа і, судячи з рухливих губ, щось при тому примовляв. На противагу дідкові згадався стрибучий Гриша, який вже, мабуть, рулив в сторону Чернівців. Василь в деталях згадав і самого малого, і його машину. Згадав юнацький голос, що підспівував реперам. Згадав оту дзвінку молодість, що танцювала на сидінні під біти з магнітоли.

    Подумки побажав Гриші стати таким дідком.

    Побажав прожити життя.

    Василь перевів погляд в іншу від діда сторону і його майже відразу впіймала повнява турчанка. Вона грайливо поправила гульку на потилиці і провела рукою по шиї. Малюк смикнув кутиком губ, виражаючи безсловесну підтримку і ледь помітно кивнув головою. Подумав чи достатньо цього для кокетства у відрядженні чи він тепер на всіх дивиться як самовпевнений мудрець. Жінка кивнула у відповідь. Він не знав про що було це запитання і не знав що вона  відповіла, але цей німий контакт зміцнив їх. Убезпечив. Раптом вони зробились друзями і стало спокійніше.

    Далі треба було прислухатись.

    Він відрізнив сім різних звуків кавового автомата, що стояв за двадцять кроків від нього.

    Вчепився за шум навантажувача, який жваво звивався майданчиком внизу.

    Спробував зачепитися за щебетання птахів, в яких не було й шансу перекричати залізо.

    Зосередився на чужій розмові.

    Втонув в гулі двигуна.

    Довелось  принюхатись. Він повів носом в повітрі, покрутився у пошуку джерела хоч якого запаху. З вулиці доносилися випари машин. Підійшов ближче до вікна і вдав, що може розрізнити який запах якому залізу належить. Переконав самого себе у надприродних здібностях і заспокоївся.

    Стало краще.

    Щоб зовсім міцно стати на ноги, вирішив, що варто б чогось торкнутися. Завів руку в кишеню і намотав на палець нитку, що торочилася. Кілька разів її смикнув, склав навпіл і спробував відірвати, але вчасно зупинив себе, бо вирішив, що дірки в куртці йому не треба. А тоді, намотавши її зовсім міцно, так, що здавалось от-от переріже шкіру, рушив в сторону свого виходу.

    Оголосили посадку.

     

    0 Коментарів