“вона…”

вона була чарівною, привабливою і харизматичною. їй казали, що вона може легко вкрасти серце, затуманити собою розум, зачарувати сміхом.

та чи хтось знав її справжню? чи зі справжньою цікавістю дивились в її зелені очі? чи по-справжньому хотіли заглянути їй в душу, щоб дізнатись щось нове про її світ? чи знали її справжній сміх? чи цікавились її захопленнями? чи знали про те, що вона любить?

а любила вона багато чого. вона любила розмови. любила розмовляти настільки довго, щоб голос співрозмовника назавжди закарбувався в її пам’яті. вона любила обійми. обійматись до нестями, щоб світ здавався непомітним, щоб час йшов так повільно, як тільки це можливо. вона любила сидіти в тиші. тиша для неї не здавалась страшною, навпаки, їй було дуже комфортно. вона любила природу. природа ховала її від людей, давала можливість мислити вільно, бути собою. вона любила ніч. ніч окутувала її повністю, ніби тепла ковдра. вона любила писати тексти й вірші. тільки так вона висловлювала свої почуття та емоції, тільки так їх сприймали як належно, дослухаючись до її думок.

вона захоплювалась грою на піаніно. сама теж любила грати й слухати. музика була для неї всім світом. вона захоплювалась читанням. поринала в світ книжок, віршів і творів повністю вся. її складно було витягти звідти, ще складніше було доказати, що реальний світ цікавіше видуманого. її вабили світи книжок настільки сильно, що іноді вона забувала, що є живою і живе.

вона віддавалась письменництву так, ніби це була її життєва місія – донести до людства всю суть її думок. писала завжди і всюди. знаходила красу там, де її не повинно було й бути. поєднувала в своїх творах гіркі сльози болю й приємні спогади. окутувала любов’ю, смутком і радістю. могла описати те, чого сама не мала, або те, що втратила. надихалась всім живим і не живим.

вона дозволяла собі бути дитиною тільки з тими, з ким їй було насправді комфортно. сміялась, наче в останній раз. плакала, наче проблема була всесвітнього масштабу. веселилась, наче ніколи раніше цього не робила. любила. просто любила. без вульгарності, без лицемірства, без заздрощів… любила. їй подобалось любити. їй подобались люди, навіть коли вони були огидними, навіть коли не вміли бути емпатичними, навіть коли думали, що світ крутиться тільки навколо них.

вона дуже сильно любила дрібнички. любила, коли їх помічають інші люди. насправді, якщо добре подивитись, ці її дрібнички не так важко було побачити. вона постійно перечитувала вірші Василя Симоненка. захоплювалась, любила його. любила як «батька». їй подобались детективні й кримінальні історії, тому спершу завжди йшла до цієї секції в бібліотеці. вона передивлялась «Ходячий замок Хаула», напевно разів сто, особливо коли їй було погано. вона любила гурт Twenty One Pilots, і готова була хоч вічність слухати саме їх пісні. вона любила серію дитячих книжок «Тхнусія і її пригоди», навіть коли подорослішала. вона любила ходити босоніж по траві, навіть якщо було брудно. вона любила ходити в музеї і на виставки, просто щоб ще раз переконатись наскільки ж все-таки люди незвичайні й необмежені в своїх вміннях. вона любила слухати класичну музику, ходити в театри, співати, танцювати, дарувати зроблені власноруч подарунки… вона любила дуже багато всього в цьому світі.

вона завжди дивилась очима, сповненими дитячої цікавості і щирості. вона по-дитячому дивилась на деякі «дорослі» речі. була по-дитячому наївна. іноді реагувала різко і не зріло. але, навіть так, вона була завжди щирою. вона завжди розуміла емоції і почуття людей. завжди могла підтримати й бути поруч з людиною в складні часи.

вона любила таку себе. таку живу, енергійну, радісну і амбіціозну себе. знала, що інші теж любили. гірка правда в тому, що саме таке щастя, нажаль, не живе вічно. вона це розуміла завжди.

і навіть зараз вона розуміє.

«якщо б це був мій останній день, то саме таким був би мій прощальний лист».