bandit like me

«You’re a bandit like me

Eyes full of stars

Hustling for the good life

Never thought I’d meet you here

It could be love

We could be the way forward

And I know I’ll pay for it»

Taylor Swift «Cowboy like me»

 

Осінь — це пора року, яка нагадує про смерть всього живого. Тому Дазай її так любив. Чуя ж, навпаки, надає перевагу життю.

***

Недопита чашка гарячої кави стояла на підвіконні. Вересень підкрався дуже тихо і непомітно, наче кішка, що крадеться сходами.  Теплий та легкий вітерець, уже з властивим йому запахом початку осені, лоскотав шкіру, викликаючи ледь помітні мурашки по спині. Останні промені денного сонця падали на яскраво-руде, наче полум’я, волосся. Колір вогню, який одним помахом руки може знищити цілі ліси та поля, і одночасно полум’я, що горить у камінах численних будинків. Руде волосся так підходить його запальному, норовливливому та непосидючому характеру.

Осінь одяглася у свої найяскравіші відтінки. Незабаром  вулицями пронесеться вихор, який забире останнє життя,  сухе листя станцює в повітрі, а потім упаде, як конфетті, на тротуари. Ця пора року нагадує про смерть всього живого. Тому Чуя так не любив осінь. Стає все холодніше й темніше. Вночі повітря морозне, вранці земля покривається інеєм, у повітрі туман та ще раз туман. Сухе, мертве листя шелестить під ногами — нагадування про швидкоплинність.

Осінь пахне морозом. Так, мороз має запах, причому досить неприємний. Це сухий, різкий, колючий аромат, який можна відчути вранці протягом першої години сходу сонця. Це також запах фруктів, які чекають, щоб їх зірвали, але водночас запах гнилі. Сьогодні він відрізнявся. Їдкий й надто сильний, що пронизує все навколо. Запах щойно запаленої сигарети — стара звичка, яка переслідує хлопця вже дуже давно.

«Шкода куріння очевидна. Від куріння тупієш», — казав старий мудрий Гете.

«Як не парадоксально», — тримаючи в руках цигарку, думав Чуя. Проте йому було начхати, вже начхати. Хоча він і поважав Ґете, куріння завжди його заспокоювало.

Втомлений від надлишку сну,  з голим торсом, він сидів на холодному пластиковому підвіконні і вдивлявся в нічну Йокогаму. Навколо лунав ледь чутний гавкіт собак. Почуття тривоги виникало так часто останннім часом. Нав’язливі думки, що заповнювали собою весь простір, не давали йому спокою. Було вже пів дев’ятої, треба було зібратися з силами та почати одягатися. Чорні штани, світла сорочка і жилетка багряного, як кров, кольору — все як завжди, якби не кумедний капелюх із такою ж яскраво-червоною стрічкою та чорні шкіряні рукавички. Ці неодмінні атрибути гардеробу хлопця вже багато років задавали тон образу. Залишивши вже холодну чашку кави, яку він так і не допив, Чуя вийшов з однокімнатної квартири.

Погода була чудова, і Чуї захотілося прогулятися. Холодний вітер приносив із собою солоний запах моря. Як-не-як, Йокогама — портове місто. Близько одинадцятої вечора, багато жителів міста, повернувшись втомленими з роботи, вже сплять, дивляться телевізор або готують смачну вечерю – суп або запечену рибу, навколо чути сміх дітей і гарячі плітки про все на світі. Чуя вже давно не пам’ятає цього почуття. З іншого боку, може бути хтось сумує, дивлячись на яскраво-сріблястий місяць зі свого вікна, і шкодує про втрачені можливості. На небі багато зірок, особливо ближче до моря, де немає багатоповерхових будинків. У чому особливість ночі — мало чи майже немає людей, місто стає тихим, безмовним, чітко чути всі звуки, пішохідні дороги пустіють, тільки десь вдалині відлинює шум машин на трасі, водії п’ють гірку каву і неквапливо кудись їдуть. Світлі вікна потроху темніють та прибирають за собою химерні постаті, які малюють на будинках. Ніч поспішає вкрасти всі залишки світла та забрати його із собою. Ліхтарі ледве освітлюють дорогу, у траві на узбіччі чути звуки цвіркунів. У такі моменти відчуваєш смуток чи навіть меланхолію. Чуя спускався стежкою. Вітер розвіював  волосся та грався із темно-рудими в нічному світлі і такими яскравими при денному, пасмами.

***

Приглушене, трохи тьмяне світло ламп у помаранчевих тонах. У повітрі витає сильний запах алкоголю, який, здавалося, просочився крізь дерев’яну підлогу, на яку багато разів проливались напої. Тихо, мов десь далеко, грав джаз. За баром стояв чоловік у червоному жилеті. На стінах висіли пейзажі та дартс. Бар Люпін — місце, де завжди мало народу, тільки свої — постійні клієнти. Чужаки тут бували дуже рідко.

— Один келих Chateau Latour 1968 року, будь ласка.

— Зараз, — ввічливо промовив бармен.

— Елітне вишукане вино, дуже навіть непоганий вибір, але я б на твоєму місці віддав перевагу 1996, тоді врожай був набагато кращим.

Цю фразу трохи байдуже, ніби це був факт, а не порада, сказав юнак із волоссям кольору гіркого шоколаду, яке при такому світлі віддавало відтінками меду, скоринкою хліба та корою дуба. Він пив віскі і грав із кубиком льоду, ніби намагався втопити його у власній склянці. Він торкався його пальцем і притуляв до дна, але щоразу шматок льоду піднімався нагору. Проговоривши свій коментар, хлопець залишився байдужим до реакції співрозмовника і повністю зосередився на цій захоплюючій справі.

— А ти у нас знавець елітних напоїв, Дазай? — спитав рудий. — Вперше за стільки часу п’єш щось краще за магазинне пиво.

— Чуя, будь трохи добрішим, адже я часто сюди навідуюсь.

— Бути добрим з тобою? Ще би. Єдина річ, яку я відчуваю до тебе, це ненависть, і, сподіваюся, вона взаємна. Про яке добре може йти мова?

— Та це ж чудово, Чібі. Знаєш, кажуть, що це перша ознака того, що я зумів залишити слід у твоєму житті та відбиток на твоїй душі.

— Дивись, як би я не залишив відбиток на твоєму блідому обличчі.

— Тобі пасує злість та роздратування. Ти схожий на маленьку руду собаку… А! Мало не забув: ти ж мій пес із п’ятнадцяти років.

— Ну, все, хлопче, ти напросився.

— Тихіше, дівчатка. Це ж гарне місце.

— О, Морі, ти вже тут, – сказав шатен.

Непомітно за спинами хлопців постала постать високого чоловіка в довгому чорному пальті і з червоним, мов пляма крові, шарфом на шиї. Його очі фіалкового кольору примружено дивилися на відвідувачів — він був як кішка, яка щуриться від яскравого вуличного сонця. Чоловік відсунув стілець біля Дазая та сів, дістаючи з кишені скальпель і крутячи його в руках.

— Тож сьогодні ми зібралися тут, щоб ще раз проговорити ваше завдання. Завдання дуже небезпечне, тому…

Дазай не дав йому закінчити.

— Морі, я прошу тебе, немає нічого небезпечнішого за нас. Так, Чушко?

— Дазай, заткнися. Ти дістав, май хоч краплю поваги.

— Коли це ми не справлялися?

— Ну-

— Це риторичне питання, не будь дурним.

— Так, давайте перейдемо до суті. Нас чекає дуже небезпечна група, яка нещодавно з’явилася в Йокогамі. Вже двічі вони робили замах на наш склад зі зброєю: цього разу їм вдалося його захопити. Так що від вас потрібна злагоджена командна робота. Будь ласка, не розчаруйте мене. Наш інформатор повідомив їхнє місце, тут координати.

— Цього разу розважаємося чи прибираємо назавжди?

— Байдуже, головне, щоб вони нам не заважали.

— Зрозумів.

— На що чекаємо?

— Прийнято, босс,  — сказав хлопець, який сидів далі від Морі.

Мафіозі встали зі стільців і попрямували до виходу. Надворі було надто чарівно для вересня: зірки сяють у небі, приємний вітер обдуває та лоскоче шкіру.

Чуя дістав свої улюблені вишневі сигарети. Забарившись, він почав шукати запальничку і поплескувати себе по кишенях.

— Де ж ця запальничка, невже загубив…

—Ти випадково не це шукаєш? — озвався Дазай, крутячи в руці червоний предмет.

— Коли ти встиг?… Я навіть не помітив.

— Це тому, що ти дуже неуважний.

— Швидко поверни, інакше я від тебе і живого місця не залишу.

— Без проблем, — сказав співрозмовник, кидаючи запальничку Чуї.

Підпаливши цигарку, рудик задумався, а потім зробив глибоке затягування.

— Це колись тебе уб’є, знаєш? – сказав шатен.

— Не раніше, ніж помреш ти.

— Коли тебе турбувало моє здоров’я, невже тебе підмінили?

— Мені просто неприємний запах диму.

— Дазай, про що ти? Від тебе тхне цигарками.

— Це ти вже весь пропах і не відчуваєш. Я курю тільки тоді, коли маю поганий настрій.

— Хм, тобто завжди?

— Перестань! Ти погано мене знаєш, перед тобою найвеселіша і найжиттєрадісніша людина на світі.

— Розповідатимеш ці казки своїм дівчатам.

— Чібі, ти що, ревнуєш?

— Звичайно, Дазай, тільки ти мені в житті й ​​потрібний, —з сарказмом відповідає рудий.

— Я не знав, що ти такий добрий.

— Нам треба йти, бо спізнимося.

— Так, звичайно, це ж я нас затримую.

— Просто заткнися, прошу тебе. Взагалі чому саме ти?

— Тобто?

— Мене звело з тобою щось страшне.

— Тобто Морі?

— Ні, доля зіграла зі мною злий жарт.

— Наш маленький Чуя вірить у долю?

Чуя проігнорував це питання.

— Це міг бути будь-хто: якийсь старий з татуюваннями, скажений хіпстер або колишній учитель, але це ти. Що я такого зробив у цьому житті?

— Чим я не скажений хіпстер?

— Здається, ти не вловлюєш моєї думки. Я-

— Так, Чуя, ми спізнюємося.

— Вже викидаю сигарету, бачиш? Усе.

— Пішки чи машинами?

— Я не витримаю твоєї особи, якщо ми підемо пішки.

— Тут недалеко.

— Це щось змінює?

— Як хочеш. Тоді машинами.

— І швидко. Ми запізнюємось.

— Це те, що я намагався сказати весь цей час.

Вони приїхали на місце досить швидко. Була глибока ніч — сріблястий місяць, як шматок сиру, висів над головами. Аромат ночі наповнював повітря та легені хлопців. Дивне відчуття: начебто все нереально, не так, як вдень. Більшість завдань вони виконували саме вночі. Вона забирає всі свої секрети із собою в могилу, коли їй на заміну приходить ранок.

— Що як домовлялися? – уточнив Чуя.

— Звичайно, ти ще питаєш.

— Тоді по місцях.

Чув повільним кроком пішов у бік покинутого складу. Він підійшов до дверей і непомітно прослизнув усередину. Було дуже темно, тому й важко щось розгледіти. Це відкритий простір, і якби не темрява, він був би як на долоні. Хлопець обережно пройшов усередину, озирнувшись довкола. Він ледве бачив щось, але на першому поверсі нікого не було. Помітивши сходи, Чуя вирішив піднятися наверх. Десь на другому поверсі горіло тьмяне світло. Раптом він почув шум і помітив рухи.

— Підняти руки. У нас твій напарник, — сказав чоловік, одягнений у сірий костюм. Його обличчя прикривала маска — видно було лише очі.

Напарник сидів на землі, схрестивши ноги, як йог, і дивився на свої руки в кайданках.

— Боюся, що це не він, а ви в нього. Чи не так, Дазай?

— Ти, як завжди, спізнюєшся. Крок невиликий через зріст, так?

— Зате у мене більшого розуму, а то в такої дилди як ти, його немає. Хто тебе рятуватиме?

— Невже ти думаєш, що я попрошу допомоги?

Чоловік у сірому та ще кілька його спільників тільки переглядалися, не розуміючи, що відбувається.

— На рахунок три, — про себе сказав Чуя.