Ми кохали?

Чорні, наче смерть, очі Вільяма зупинилися на білокурій дівчині, що одиноко, та в жодному разі не журливо, сиділа за барною стійкою з келихом вина на тонкій кришталевій ніжці. Вона задумливо вдивлялась в якусь книгу, явно зацікавлена, час від часу похитуючи червону рідину й роблячи мілкі ковтки.  

Чоловік спостерігав за сим тендітним створінням в теплому бежевому светрі вже близько пів години й собі потягуючи віскі. Вже тижні зо три кожної п’ятниці він відкладає всі справи, щоб завітати до бару, де в теплому світлі серед невеликого натовпу видніється силует дівчини. Вона завжди з подругою, але цього разу Ліаму неймовірно пощастило. Сьогодні се світле диво одне і він просто не має права не скористатися можливістю. 

– Добрий вечір, дозволите? – з впевненою, але не зверхньою посмішкою звертається  Тернер, киваючи головою на місце поряд. Трохи повагавшись він отримав схвальну відповідь у вигляді жесту запрошення присісти. – Дозвольте дізнатися мені ваше ім’я.

– Алісія, 23 роки.

– Просто Алісія?

– Так, хай буде просто Алісія.

– Добре, просто Алісія, – всміхнувся. – Тоді я просто Вільям, мені 28. Приємно познайомитися.

– Припустимо, що мені також, – на губах розцвіла посмішка, де змішалися іронія, спокій, впевненість та…приязність(?) Гарно, нічого не скажеш.

– Що читаєте?

– Кінг “Кладовище домашніх тварин”.

– О, то Ви не тривіальна фанатка мелодрам? – ожив брюнет.

– Можна й так сказати… – тонка рука заклала закладку, загортаючи книгу і вже повністю повертаючись до незнайомця.

Так за келихами ще замовленого алкоголю бесіда з книжки плавно перетекла на особистості. З розмови виявилося, що її повне ім’я Алісія Блек, 5 курс магістратури юрфаку. Любить тир (в батька свій бізнес з продажу зброї), книжки, музику та дорогий алкоголь в п’ятничні вечори. Сьогодні ( як і надалі) її подруга прийти не змогла, як то зазвичай, бо пішла на побачення з новим хлопцем, “кинувши” Алісію. Про себе Вільям розповідав зовсім мало, але от в основних хобі вони схожі, що не могло не радувати. 

Врешті-решт, як і в будь-якому найбанальнішому не стільки романі, скільки житті, все звелося до простого та тваринного бажання фізичної близькості. Справді, чому ні? Приємна компанія, галантний чоловік і самотній вечір ніяк не сприяли відмові. Взявши таксі (бо вже випили, хоча Тернер пробував запевнити, що здатен доїхати пару хвилин до квартири без проблем) поїхали  до нього. 

***

Сонячне проміння спустилося на бліде обличчя, пробуджуючи Вільяма від солодкого сну. Раннє осіннє сонце проглядало через напівприкриті штори. Місце поряд пустувало і потому, яке воно було холодне, брюнет з тяжким видихом зрозумів, що Ліса пішла давно… Згадавши вчорашній вечір та ніч, на вустах мимоволі з’явилася посмішка. Давно в нього нікого не було… Ліниво простягнувши руку до телефону, Ліам виявив, що вже одинадцята ранку. Не дивно, що її нема. 

От тільки поворот подій таких він передбачив, а тому відкрив лаконічний чат “Алісія”: “ Зустрінемось наступної п’ятниці?)” В дівчини, що погодилася напідпитку переспати номер телефону було випросити як два пальці об асфальт, а Тернер достатньо продуманий, щоб саме так і вчинити. 

А от  сама блондинка явно забула про це, тому все ж здивувалася, побачивши повідомлення на екрані. Звісно, вона зрозуміла від кого воно, з контексту все ясно. Але нічого не відповіла, не знаючи як вчинити. Вільям видався прекрасним зі всіх боків. Таким прекрасним, що аж підозріло стає, а особою вона була достатньо розумною, щоб не закохатися в першого зустрічного. От тільки що саме з ним не так? Єдине до чого можна прискіпатися – небажання багато розповідати про себе, хоча навіть це можна пояснити, що вони знайомі-то були години дві, не більше. 

Відчуття підозрілості, що щось-то з ним не так не покидало студентку весь тиждень, але дійти логічного висновку вона так і не змогла. Можливо, саме цікавість й спонукала її все ж прийти до бару наступної п’ятниці. 

І знову розмови, алкоголь, секс… Так тривало близько місяцю. Брюнет продовжував бути якщо не ідеальним, то близько того, вміло покриваючи подробиці свого життя. З кожною п’ятницею Вільям та Алісія ставали все ближче, відчуваючи, що одне одному вони можуть довіряти, хоча жоден не міг пояснити звідки це відчуття спорідненості. Та чим більше воно розросталося, тим менше Лісія мучилася питанням ідеальності нового знайомого.

 Непомітно для себе та оточення їх зустрічі почали позиціюватися як побачення, а вони – як пара. Що відрізняло сі стосунки від багатьох інших, так це відсутність, так званої, стадії знайомства та незручності. Алісія була через це непомірно рада, бо між “з коханим завжди намагаєшся бути ліпшим ніж є насправді” та “з коханим ти не слідкуєш за собою,  проявляючи справжнісіньке “я” ” вона обирала друге, що здається більш правильним та щирим. Спочатку Тернер здавався ну зовсім не тактильним, але Лісі дозволяв себе обіймати й цілувати без жодних заперечень, дозволяв брати його телефон нічого не спокутуючи, одягати свій одяг чи брати свої речі. І абсолютно ніде не було жодних підозрілостей чи чогось, що їй би не сподобалося. 

– Ліам, можу я дещо спитати? – білокура голова різко піднялася і голубі ясні очі спрямувалися в темряву навпроти.

– Звісно, що таке? – трохи здивовано одповів. – Щось не зрозуміло? – чоловік якраз допомагав їй з домашнім з цивільного права.

– Ні, з цим все зрозуміло, – коротка усмішка. – Я про інше. Чому ти такий… – задумалася, намагаючись правильно підібрати слова. – Такий мій? Ніби ідеальний, створений для мене. Це трохи дивно.

– Мені здається, що ти також створена для мене… Хіба є в цьому щось погане? – сяйнув той посмішкою, але якось незвично, хоча й щирою.

– Дякую… Просто… Не має значення. Ти правий, мені здається. Як там кажуть? “Любов сліпа”? Кохаю тебе, Вільяме, – і не очікуючи відповіді, тендітні руки обвили сильний торс, обіймаючи. Вона поклала голову йому на передпліччя, починаючи лащитися. 

– Моя хороша… – трохи здивовано. Знаходячись поряд зі студенткою він відчував неочікуване умиротворення, тепло, спокій і… нікчемність. Воно й не дивно, серед них двох був справжній монстр і се була явно не Алісія. Звісно, вона майже нічого про нього не знала, хоча й тим майже ніхто з наближених Тернера не володіє, просто… Навіть так вона дивилася своїми хитрими небесами йому в саму душу, якось природно ігноруючи темряву, яку він так натхненно ховав від янгольського створіння. 

***

Вони в стосунках четвертий місяць. Знову п’ятниця, знов та сама людина йде поряд, тримаючи за руку. В Алісії сьогодні був останній день навчання, розпочалися зимові канікули. Взявшись за руку вони повільно простували засніженою лондонською вуличкою повільно потягуючи каву. Дівчина щось активно розповідала, чоловік уважно слухав, доповнюючи, розповідаючи, виказуючи свою думку. Вільяму було спокійно поряд з нею, як не дивно. Вона не була екстравертом чи просто сильно активною, але вона так вміло поєднувала спокій та емоційність, захоплення; так вперто ігнорувати його саркастичний характер, раділа чорному гумору та легкій грубості та зверхності, які завжди були присутні в кожному його жести, хоч з Блек той намагався бути ніжнішим (?) 

Пара зайшла в приміщення, де від кількості зброї на стінах пливло в очах. Стиль був витриманий, але наче теплий зі всією кількістю дерев’яних меблів, шкіряних ременів, чохлів та іншого приладдя.

– Знайомся, батьку. Це мій хлопець – Вільям Тернер. Ми прийшли трохи постріляти. Ліам, це мій батько. Джон Блек.  – трохи хвилюється і це помітно.

– Добридень, пане Блек. Приємно познайомитися, – врешті відірвав погляд від полиць зі всілякого види зброєю. Чутки правдиві, що не кажи. – Ваша чудова дочка розповідала мені про Ваш бізнес. Не збрехала, це неймовірно, – протягнув він руку для привітання чоловіку, з явною сивиною в волоссі, але палким життям хитрого лиса в таких же блакитних очах, як і в донечки. 

– Що ж, сподіваюся, знайомство буде справді приємним, пане Тернер, – про характер чоловіка також не збрехали. Але не страшно, все піде як по маслу. В його посмішці та поглядах занадто сильно світився любов’ю до Алісії. – Давайте я вас провожу до стрільбищ. 

Пройшовши в двері, що ховалися за стійкою продавця вони пройшли невеличким коридором і опинилися в приміщенні зі звукоізоляцією та товстими бетонними стінами. Там на дальній стіні височіли які тільки можна було уявити мішені. В кутку щось на кшталт гардеробу з бронежилетами, окулярами та іншим приладдям для захисту себе та оточуючих. 

– Дозволите скласти мені вам компанію на п’ятнадцять хвилин? – всміхнувся Джон і отримавши схвальну відповідь, тут же заходився підбирати парі зброю. – Ліса, – простягнув він у старицький, та ще сильній руці пістолет калібру 32-го. Брюнету було притягнуто теж саме, а він й не став відмовляти. Не те щоб йому була різниця, життя навчило стріляти зі всього, що тільки можна. 

Вдягнувши екіпірування, хоча жоден того насправді не потребував, вони обрали кожен собі мішень, готуючись. 

За хвилин десять жодного промаху ні в кого не було зафіксовано, всі стріляли просто відмінно, здавна маючи справу зі зброєю. 

– Вільяме, визнаю, приємно здивували. Де так чудово навчилися?

– Я приватний адвокат, але специфіка роботи змушує… Та й просто цікаво, – м’яко відповів, переглядаючись з веселою студенткою за широкою спиною батька. 

Врешті Джон пішов, залишивши голуб’ят, як сам сказав, наодинці. 

– Визнаю, не очікувала, – підкралася зі спини Алісія, обвиваючи чоловіка блідими руками, схованими під теплим светром болотного кольору. – Ти молодець, Ліаме.

– Дякую, люба, – розвернувся, обнімаючи у відповідь. – Джон милий, – кивнув на вхідні двері. – Сподіваюсь, ми полагодимо. 

– Сам знаєш, що це буде не зовсім просто, тож удачі, – тонка статура звелася, ставши на носочки й теплими руками обхопила обличчя навпроти, притягуючи ближче. –  Я рада, Ліаме.

– І я, Лісі, – відповідь не думаючи, та значення вже не мало, бо гіркі (помада ніколи смачною не була) губи дівчини торкнулися холодних Вільямових. Він обережно притиснув її до себе за талію, переймаючи ініціативу. Дихання збивається коли одна з жіночих рук перебирається вище, тягнучи за резинку та розпускаючи невеликий хвостик темного волосся адвоката. Язики сплітаються, досліджуючи уста одне одного…

– Вільям… Кохаю тебе, – шепіт в самі губи. А у відповідь руки стискаються ще сильніше, але тепер вже він не цілує, а просто вкладає голову дочці зброяра на плече, наче той вірний пес, прикриваючи чорні очі. Від Алісії приємно пахне вишнею та лавандою і він тут же робить глибокий вдих, наповнюючи легені запахом. Вона така тепла, жива і поряд… 

***

Звичний зимовий день, Алісія повільно йде парком з універу додому, роздивляючись зимові пейзажі. Скоро весна, сніг вже починає танути, а сонце гріти все більше. В неї завжди були змішані почуття до сієї пори року. Сонце, тепло – добре, але багнюка і постійно незрозуміла погода – неприємно. Спочатку білокура дівчина навіть не звернула уваги на високого, статного чоловіка, що стояв до неї спиною метрах в п’яти розмовляючи по телефону:

– Послухай, я ще не встиг поговорити з Джоном. Я зроблю це через неї, так, – пауза. – Немає значення. Я вже сказав, що не можу зараз го…

Голос до болі в грудях знайомий. Трохи хриплий, оксамитовий, але до неї він звертався завжди значно тепліше ніж до співрозмовника. Блек вже хотіла кинутися на зустріч коханому і зробила перші кроки, як до загальмованої  свідомості дійшов сенс почутого. “Не встиг поговорити з ним?.. Джоном? Він же про батька, чи не так? Через мене?.. Що відбувається?.. Стривайте, невже…” – аквамаринові очі ледь наповнилися сльозами, але нормально заплакати вона б точно не змогла. Неясний спогад декілька років назад, ситуація, про яку більшою частиною дізналася зі слів батька. “Послухай, Лісі, є угрупування, яке дуже хоче нашої співпраці, але вони погані люди. Справді погані, значно гірші за мене і… Пообіцяй, що назавжди запам’ятаєш дещо: ніколи не зв’язуйся з угрупуванням Муерте, мафія Лондону.” 

– Ліса! – думки перервав оклик Вільяма, що якраз обернувся. Він швидко завершив розмову, підходячи, – Привіт, я тебе чекав, – простягнув холодну руку, з посмішкою бажаючи потріпати дівчину за рум’яну від морозу щоку. Алісія відсахнулася, роблячи крок назад, збиваючи долоню. – Щось сталося?.. – в очах явне непорозуміння. 

– Хто ти?

– Що?

– Хто ти? – крикнула студентка, роблячи ще крок назад, її починало трясти, але собі то швидко пояснила не теплою погодою. – Ти мене використовував… Все це було несправжнє… 

– Чш, мила, ти чого? – чоловік зовсім не розумів що робити. Тільки пізніше зрозумів, що вона почула розмову й інак її зрозуміла. – Лісі, йди сюди. З чого ти взяла, що все не по-справжньому? Ходімо додому, – він приобійняв за предпліччя, нашіптуючи щось дурне та направляючи в сторону своєї машини, яка стояла недалеко на парковці. Алісія дозволила себе повести, вже трохи заспокоївшись. Хіба це може бути правдою? Вони кохають одне одного, просте непорозуміння та не більше. 

Вже вдома у Вільяма з чорним теплим чаєм в руках і закутана в ковдру майбутня юристка почала розмову:

– З ким ти говорив?

– З колегою, – він підозрює в чому справа, а тому брехати не стане. 

– Про що йшлося?

– Алісія, до чого ти ведеш?..

– Я поставила запитання.

– А я хочу зрозуміти що сталося! – брюнет починав трохи дратуватися, хоча було то майже непомітно. Він відверто схибив і тепер мав все вирішити якнайшвидше. 

– Послухай, я думаю, що зрозуміла щось не так і буду дуже вдячна, якщо ти просто розповіси що сталося, – Алісія намагалася зберегти спокій, бажаючи все нормально обговорити без інфантильних скандалів. – Хто ти і що хочеш від мого батька? – запала тиша. “Неймовірна жінка, справді цікава.” – крутилося в голові чоловіка. Рідко доводилося виправдовуватися, дозволяючи будь-яким пліткам розростатися і жити, але це той випадок, де залишити все як є не має права. 

– Добре, мені тобі треба дещо розповісти, – глибокий видих і ковток чаю, ніби готуючись. – Я є членом невеличкою організації, де і працюю адвокатом. Нам було б дуже вигідно, співпрацюй твій батько з нами. Але після пари спроб змирилися з відмовою. А потім я зустрів тебе, ми почали зустрічатися… Хіба міг знати хто для тебе Джон? А коли ти нас познайомила… Я подумав, що, можливо, спробувати ще раз, – невелика пауза і з опущеними в підлогу очима продовжує, ніяковіючи(?). – Він же не відмовить хлопцю…

– Своєї дочки, – якимось дивним тоном закінчує студентка. Вільям підвів голову і побачив блискіт… сліз на довгих чорних віях. – Ти – мафіозі?

– Ні! – поспішно. – Кохана… – сиплий видих, майже нечутний. 

– Вибач, я дійсно не так все… Ти ж мене кохаєш?

– Лісі… Так, звісно! Я тебе… Йди сюди, – простягнув руки вперед, пропонуючи обійми і блондинка тут же згодилася, всідаючись на коліна і втикаючись носиком кудись в згин шиї.

– Вибач. 

– Ні, це… 

– Я поговорю з батьком.

– Що?..

– Кажу, що поговорю з батьком про співпрацю.

– Ти не повинна, – танець на вістрі леза.

– Я хочу.

– Дякую, – ніби камінь з плечей; Натаніель сильніше притискає до себе партнерку, розслабляючись. 

***

– Тримай, – простягнув Джон Вільяму чай, сідаючи навпроти. Вони сиділи  на затишній кухонці квартири батька його дівчини. За останній час чоловіки дещо здружились і відчували якщо не любов до гробу, то базову взаємоповагу, прихильність, дружність. Їм дійсно було про що поговорити, та ж зброя, але цього разу Джон покликав брюнета в гості, толком нічого не пояснивши. – Я хотів дещо обговорити з тобою, Вільяме. Алісія просила мене подумати про співпрацю з тобою та певним угрупуванням, аргументувавши важливістю цієї справи для неї.

– Так, Джоне. Я б дійсно був радий нашій з Вами співпраці, – хвилювання лише було за те, чи правильно він зчитує настрої батька дівчини,  щоб якомога правильніше підібрати слова та все ж впевнити. Тернер був попереджений про впертість та продуманість Блека і за останні рази комунікації лише в тому і впевнявся. Менше з тим, він був радий, що сю розмову почав саме батько. – В мене до Вас питання. Дозволите?

– Ну спробуй.

– Алісія знає про… нелегальну складову бізнесу? Про продаж наркотиків та зброї, я маю на увазі.

– Так, знає, – знизав плечима мужчина так, наче то найочевидніша річ на планеті. – Вона знає і продовжить мою справу. Заради того вона й пішла на юриспруденцію. 

– Що ж, чудово, – крива посмішка покосила гоструваті риси обличчя. – Тоді мені слід розповісти Вам. Скажем так: угрупування, з яким запропоновано Вам співпрацювати трошки більше за звичайну шайку. Джоне, що Ви знаєте про Муерте?

– Муерте?.. Господи, ти ж не серйозно, Ліаме? Ти ж не один з тих клятих мафіозі?

– Я один з тих клятих мафіозі. Ну не дивіться на мене, наче антихриста побачили, – награно закотив нічні очі. – Врешті-решт ми також робимо внесок в безпеку Лондону, його прибуток. Та й Ви не святі-то. Умови надзвичайно вигідні, ну мо! – від ласкавої посмішки Вільяме ще трохи і почало б зводити мімічні м’язи. 

Над кімнатою нависла гнітюча тиша і тільки тихий цокіт годинника відраховував секунди до страшних слів, вилетівших з вуст брюнета після очевидного “ні.”:

– Забув сказати, Алісія… – почав ну зовсім нудьгуючи, хоча краєм ока помітив, наскільки сильно напрягся чоловік. – Вона зараз всього-то може бути викрадена або просто-таки вбита. 

– Навіщо я Вам? – старецький голос ледь помітно дрижав. В нього була одна-єдина слаба сторона – дочка. Тернер з самого початку здавався таким милим, ввічливим, інтелігентним. Блек хотів довіряти йому, останні пів року його дочка здавалася занадто щасливою…  

– Ми обоє прекрасно знаємо відповідь, – молодик сів рівніше, складаючи руки “будиночком”. – Ви – один з найкращих. 

– Оформлення документів має проходити через секретаря, – кивнув своїм думкам, схоже, все ще сподіваючись виплутатися, хоч частково. 

– Ну то все правильно. Думаєте, я не знаю, що Лісі не є офіційним робітником? Секретаря у Вас роки два вже як нема.

– Не називай її так, виродку! – на обличчі потемніла болісна гримаса, видаючи всю огиду до співрозмовника. 

– Добре-добре, – підняв обтягнуті темною водолазкою руки в захищальному жесті “здаюся”, азартно всміхаючись. – Прошу, – Вільям дістав з сумки, що стояла під столом в ногах папери і простягнув їх Джону. 

Кришталево-блакитні очі з гнівом втупилися в рядки, намагаючись все гарно продумати. Врешті-решт він не може пожертвувати дочкою, він же батько, а значить…

– Натаніель Кемпбелл… То от хто ти, – іронічна гримаса. За стільки років зброяр навчився працювати в юридичній сфері, що стосується бізнесу, але розумів, що далекий від ідеалу. Присутність дівчини набагато б покращила умови, якщо б все ж не вийшло повністю відмовитися, але такої розкоші нема. Взявши люб’язно підсунуту ручку, Джон Блек ставить різкий підпис внизу сторінки, прожигаючи ту ненависним поглядом. 

Брюнет прекрасно знав, що рано чи пізно се відбудеться, але от що далі робити якось продумати в голову не прийшло, а тим паче як реагувати. Можливо, саме через це в його усмішці радості відчувався фальш, який лише підсилювали байдужі очі. 

– Рад співпраці, колего, – простягнув холодну руку, але сивий її відбив, не бажаючи навіть доторкатися до такої тварини.

– А тепер Алісія.

– Ах, точно. Момент, – з кишені брюк вислизнув телефон і Кемпбелл набрав номер. – Хлопці, все добре. 

По ту сторони почулися задоволене хмикання.

– Як завше на висоті. Тоді ми пішли, зустрінемося завтра, – на тому й покінчили.

Насправді спочатку були ідеї блефу, щоб лише збрехати, що хтось кожної миті може скривдити блондинку, по вуха закохану в мафіозі, але Натаніель зазначив, що настільки недооцінювати людину, обрану мафією – смішно. В Муерте жодних блазнів, слабих, дурних. Вони просто не виживають, на тому й все. Навіть сам взяв з собою вогнепальну, повісивши на пояс під кардиган, розуміючи з ким має справу. І, звісно, Блек пістолет-то помітив, інакше давно б вже напав, не бажаючи коритися. 

Зробивши копії договору чоловіки розійшлись, кожен думаючи про своє. Зброяр залишився самотнім в квартирі, де на освітленій кухні одним лиш вечірнім світлом з-за вікна відкрив пляшку віскі, бажаючи напитися в хлам, але розуміючи, що не має на цю ідею жодного права. За те, чи справді дівчинка його більше не під загрозою хвилюватися сенсу не було. Се просто не вигідно. Сенсу її вбивати нема, вона прекрасний  ключ для маніпуляцій і віддавати її добровільно в царство Аїда – дурість та й годі. 

Вільям чи радше Натаніель крокував вечірнім Лондоном, накинувши на плечі легке чорне пальто. Ні в голові, ні в серці ніц не відбувалося. Як завжди тотальне “ніщо” охопило його, лиш трохи згладжуючи настрій красотами міста. 

В руку сковзнув телефон, де швидко було знайдено “Лісі”. 

– Ало, привіт, любий, – вона точно усміхалася.

– Привіт. Не буду довго говорити, ти мені більше не дівчина, – мовчання. Тиша зависла між ними двома. Білокура Блек, що буквально хвилину назад мріяла про скорішу зустріч зі своїм коханим хлопцем зараз застигла, не знаючи що думати. “Більше не дівчина…” Вони розходяться? Що? Тобто… Ліам серйозно? 

А Натаніель, тяжко вдихнувши, закінчив: 

– Прощавай.

Гудки. Він кинув слухавку. 

В грудях стало тяжко, болісно, але ледь-ледь Дивне почуття, воно таке неочікуване і якось різниться з тими, які він відчуває зазвичай. Та хто ж буде звертати на них увагу? 

Вже з наступного тижня зброяр заступить на посаду. Справу закінчено. Менше з тим, він же насправді її не кохав. Ніколи і нікого не кохав і тому смішно було б думати про смуток чи ще щось. Алісія зробила свою справу і більше не потрібна. Звісно, йому також не потрібна. Було, можливо, цікаво, та не більше. Він просто звик за пів року і дуже швидко звикне до нової якісної зброї як наслідок стосунків; повернеться назад до самотнього життя. Колись давно Натаніель пробував стати тривіальним “бабніком”, думаючи, що се якось покриє нудьгу та тлінність життя, та дуже швидко зрозумів, що секс не така вже й цікава штука, як і алкоголь. 

Поступцем високий чоловік з пустим поглядом попрямував до Саутуарку закінчити справи на сьогодні…

***

Солоні доріжки враз промочили рожеві ланіти. Вона не хотіла усвідомлювати почуте. Це все нереально, їй здалося, вона точно щось не так зрозуміла і!..

Горісний всхлип вирвався з горла.

– Ні, ні, ні… Прошу, любий, не покидай мене, я… Благаю, – враз зблідлі вуста шепотіли кудись в простір, незв’язно запевняючи когось, що все насправді інак. Себе запевняючи. Хоч не хотілося вірити, та Алісія прекрасно розуміла що відбулося. Її кинули. Просто кинули, перед тим бридко скориставшись та набрехавши. В голові постала постять Вільяма, яка враз змінилася на… нього. 

Даніель. Їй чотирнадцять, перші стосунки з хлопчаком з паралельного класу, він на пару років старше. Дан був красивим, галантним, розумним і… покидьком, який кинув її коли стан через недавню смерть матері, дружини Джона, все погіршувався до степеня самопошкодуючої поведінки. Алісія потребувала допомоги, кохання, але батько не в змозі був дати достатньо, він також сильно постраждав, хоч й намагався того не виказувати. А вона справді любила. І в той тяжкий час віддавала все кохання, на яке тільки була спроможна, бажаючи хоч якоїсь відповіді, щастя, але… Але у відповідь отримала лише слова, що вона занадто емоційна і що він більше не хоче сприймати її дитячого інфантилізму. Він кинув її, а потім… В той день вона майже пішла з життя… 

Втім, не має значення. З того багато часу пройшло, Алісія нормалізувала свій стан, виросла, думала, що вже забуто сей випадок і навіть навчилася знову проявляти кохання. Вочевидь, зря, бо тепер вона знову сама. Покинута й нікчемна сидить на підлозі, спершись на ліжко і задихається в мовчазних, злих сльозах.

Боляче. Як же боляче!…

***

– Так, завтра занесу, – він дуже втомився і не хоче нікого бачити, але вибору нема і тому Натаніель зберігає стриману посмішку в голосі, щоб керівництво по той бік слухавки було задоволене. 

Швидке прощання і нарешті тиша. Більше ніхто не має його сьогодні потривожити. Телефон в лаконічному чорному чохлі відкидається на край дубового стола, закиданому більш-менш сортованими стопками документів. Кемпбелл прикрив очі, темніші за нічне небо; окуляри для читання в тонкій срібній оправі акуратно сповзають з переносиці і лягають поряд з гаджетом. Під кінець тижня він завжди трохи розсіяний. Та й залишилося три дні до відпустки. Насправді він рідко потребував такого цінного для інших відпочинку, чоловіку лише 33, та й він довго міг виконувати роботу не втомлюючись, хоча зі своїми нюансами. Звісно, коли ти не любиш те, чим займаєшся, то й виснажуєшся більше, але не весь день мафіозі складається з паперів, хоча й нижчі в ієрархії живуть значно нудніше. Просто Натаніель відверто не бачив сенсу відмовлятися, щоб мати час посидіти за книжками, наприклад. 

Та все воно буде завтра, зараз він повільно допиває залишену каву і, мугикаючи якусь мелодію під ніс, йде в душ, а звідти відразу в ліжко. В голові приємна пустота, яка бува занадто рідко, щоб не цінити. На тому Натаніель і провалюється в сон. 

– Покидьок! 

Кемпбелл прокинувся від рівномірного голосу поряд і скорого усвідомлення леза ножа акурат близь сонної артерії. Бажаючи дізнатися хто ж такий сміливий вирішив покуситися на його життя, брюнет звів темний погляд і… серце пішло в п’яти, де забилося наче скажене, намагаючись вирватися з клітки тіла. Не страх смерті, ні.

“Вона…” – Натаніель не вірив очам, бо зараз над ним постала  богиня, він сам звів її до сього статусу. Не зважаючи на першопочаткову впевненість, що справді не закохався відразу після того, як пішов, він став ловити себе на думці, що вдивляється в кожен силует, вслухається в кожен голосок, несвідомо мріючи зустріти її… Скільки до цього не придушував будь-яку думку пов’язану з тим, але врешті-решт зараз, споглядаючи ті самі небесні очі, почув свій внутрішній крик, хоча все прикидався, що глухий та байдужий. Він її кохав. Чорт забирай, як же він її кохав!

П’ять років пройшло. Алісія. Кохана Алісія Блек! Не проведи Натаніель з нею стільки часу і не сказав би, що та якось змінилася. Звісно, дівчина подорослішала, зробила тату метелика на шиї, якого відразу підмітив. (Згадалася розмова, така давня, в якій ще студентка розповіла, що одне із значень татуювання метелика – потворність ті біль щастя, відсутність свободи.) Було ще дещо. Такі любі йому очі. Вони були мертві. Раніше в них лиш зрідка маячив біль, та зараз вони були наче лід; в них читався холодний розрахунок і навіть в помині не було того тепла й любові. Натаніель зламав її. Він міг стати порятунком, та виявився катом. Катом тої, єдину справді кохав, яка вирішила поквитатися, взявший й на себе роль ката. Хоча чи не лагідніше Алісія вчинить, не приречивши на існування тіла без душі, якщо та ще була в ньому?  В будь-якому разі заслужено і він то знав, може, навіть визнавав. 

Десь на підсвідомому рівні виникло питання на кшталт: “Як же вона взагалі сюди потрапила?”, але й довго роздумувати не слід. Чарлі, його недоучень давно мітив на місце повище. От і допоміг.

Секунда. Біль. Темрява. Алісія натиснула на холодну зброю, розрізаючи сонну артерію мафіозі. Як не банально, а кров фонтаном вдарила, витікаючи, вбиваючи Кемпбелла. Вона стояла хвилину, дві, десять, спостерігаючи за мертвим тілом, від якого розтікалася, багровіла пляма крові. Всередині не було нічого. За п’ять років вогонь ненависті охолонув і “холодна помста” не принесла жодного задоволення. Можливо, якщо б раніше, коли Алісія ще щось могла відчувати був шанс, та занадто пізно. Та й яка до біса різниця? Об’єкт її ненависті лежить зараз, починаючи остигати, все більше тхне. 

Про всі докази та алібі вона подумала, а навіть якщо й дізнаються хто вбивця, то не вб’ють, вона важлива для організації.

Певно, добре, що Алісія так і не дізналася, що Натаніель її кохав. Та знала, що вона його точно кохала.