ЗРУЙНОВАНА БАШТА

***

Спочатку була темрява… А в ній холод, самотність і страх… Потім стало гаряче, й темрява перетворилась на липку й бридку рідину, що затягувала все глибше й глибше, доки не поглинула повністю. Потім з’явилось відчуття, ніби щось ворушиться… Одна, два, три, нескінченна кількість маленьких личинок, що копирсаються у тілі, поглинаючи з середини. Все палало несамовитим чорним полум’ям. Потім, коли біль заполонив все тіло настільки, що перестаєш звертати на нього увагу, показався маленький вогник, в далеченні. Звідки з’явилось світло? Його наче не було, але ось воно є. Тьмяне, ледь помітне. То був факел? Один, два, три… Ціла ріка з маленьких тьмяних світил. А як поглянути в гору, то не побачиш нічого: ні місяця, ні зорь, – лиш темне каміння… Свідомість несло кудись зі сторони в сторону, від одного до другого, від другого до третього, стрімким потоком крізь калейдоскоп незрозумілих видінь. Простір наповнився чарівною музикою. лунав спів… Заворожуючий, чарівний, прекрасний. Перша нота, друга, третя й так без кінця… Спочатку тихо–тихо, а наступної миті все голосніше й голосніше, бамкаючи гучними барабанами у вухах! БАБ-БАМ-БАМ!!! Із покликом, призиваючи, манячи! І не було ні сил, ні бажання опиратись. Лиш линули свідомістю до джерела співу… Й там далі, за обрієм, був дракон. Сильний, страшний, величний… Це він співав? Він кликав? Він наказував! Вона виконає все! Вона? Хто вона? Згадати! Прокинутись!

 

***

Алістеру на якусь мить стало страшно. А раптом жоден рекрут не пройде посвяти? Дехто говорив, що виживали лиш один з десяти. Інколи щастило більше. Ніхто, досі, точно не знав, від чого залежить здатність пережити ритуал. Особливості тіла людини? Жага до життя? Чи випадковий збіг обставин? Алістер знав лиш те, що півроку тому. Коли він проходив посвяту, загинув всього один чоловік. Той гном здавався міцнішим за камінь, але вижив Алістер, а він ні.

Тепер він обережно тримав у своїх руках тендітну дівчину, яку трусило від гарячки, але вона – жива. Страшенно бліда, позеленіла, з потемнілими колами під очима від виснаження. Та все ж її серце б’ється… Хіба це не диво?

Дункан присів поряд, тримаючи руку на пульсі. Чародійка потихеньку відкривала очі, отямлюючись.

– Як ти почуваєшся?– запитав наставник.

Він махнув рукою, аби хтось подав дівчині води. Погляд її яснішав, на щоках, помалу, з’являвся рум’янець. Та Солоні важко було повірити, що вона жива.

– ­­­­Добре… Нормально… Не знаю… Страшне вариво, більше ніколи не питиму… – в’яло пожартувала чародійка.

Чоловіки перезирнулись і криво усміхнулись. Так, їм добре знайомі ці відчуття, а раз їх соратниця може жартувати, отже все не так і погано.

– А ведіння були? ­– спитав Алістер, пригадуючи те жахливе відчуття копошіння в темряві, яке відчував він.

– Я бачила його! Дракон… Архідемон?

– Так, це він… На жаль… Тепер ти знаєш, як то бути Сірим Вартовим. З часом ведіння зникнуть. Як тільки почнеш відчувати породження пітьми, дурні сни підуть. Тобі багато чого доведеться дізнатись.

Алістер погляну на Дункана, той знову став серйозним. Вони помогли дівчині підвестись.

– Тепер, Солоно Амелл, ти Сірий Страж. Наша сестра. У війні – перемога. В мирі – пильність… В смерті – жертва… Це девіз Вартових, ті настанови, яким ми слідуємо від посвяти до самої смерті. Все що було до сьогодні втратило сенс, для тебе починається нове життя. Легким воно не буде, та пам’ятай, що в ордені завжди є ті, на кого можна покластися.

– Вітаю із вступом, сестро – невесело посміхнуся Алістер.

Амелл лиш кивнула. Командор продовжував розповідати їй про їх обов’язки, про важливість роботи вартових. І про те, що необхідно тримати в секреті деякі деталі посвяти.

Навіть, якщо Солона мала якісь питання, зараз вона мовчала. Було взагалі важко зрозуміти, що зараз в неї на думці. Алістер, наприклад розсердився, але поступово прийняв правду. Хто ж захоче йти у Вартові, якщо є велика вірогідність померти, так і не вступивши в Орден. Як показував досвід з Джорі, далеко не всі розуміють серйозність наміру. Де-хто думає, що вартові то лиш почесті й красиві обладунки, забуваючи про брудну роботу. Не дивно, адже останній мор був хтозна коли й люди почали забувати про ту небезпеку, що несе за собою темнороди.

Амелл мала дещо розгублений вигляд. Алістер розумів, що їй потрібен час, щоб осягнути все. Надто багато новенькій довелось пережити за цей день. А ще скільки всього треба пояснити, розповісти. Все впиралось в час, якого майже не було. Поки Вартова-новачок оговтувалась, Дункан віддавав нові розпорядження: кому підготуватись, кому відпочити чи перевірити спорядження й запаси лікарських зіль. Також віддав розпорядження, поховати, як годиться тих двох бідолах, що не пройшли випробування. Особисто Алістеру було шкода Даведа. Він виявився не таким вже й поганим хлопцем. Але у Творця свої плани.

– Алістере, ти приглядатимеш за Солоною,– заговорив до нього командор, – їй досі важко зорієнтуватись.

Хлопця це трохи розчарувало, він чекав для себе чогось серйознішого. Та зрештою, хтось мав виконувати й таку роботу.

– Солоно, до ранку в тебе є час відпочити, а далі.. А далі буде видно. Алістер за тебе відповідатиме, тож прошу дослухатись до нього

Амелл навіть сил не мала сперечатись. Й це не сховалось від решти вартових.

***

Алістер залишив дівчину на самоті у доволі просторому шатрі, що легко вмістив  у себе пару нашвидкуруч змайстрованих лежанок, невеличкий дерев’яний ящик, що слугував ще й столом. Амелл магічно запалила свічку, аби вона мала змогу нормально перевдягатись. Та через виснаженість навіть така примітивна магія потребувала більшої концентрації, ніж зазвичай. Дівчина, на хвильку, замислилась. Власне тіло, чи не вперше, відчувалось як чуже, шлунок досі крутило, наче вона добре перепила алкоголю, важкість та легке запаморочення… Невже тепер це буде її звичним станом? Роззувшись, вона прилягла на одну з лежанок та скрутилась клубочком,  щоб зручніше вмоститись. Варто було б ще вимитись, привести до ладу сплутане волосся, але чародійка нічого не хотіла. Дивна апатія охопила її. Стан був схожий на прийняття ліків від важкої хвороби, коли все, що може зарадити – це сон.

Думки роїлися  навколо сьогоднішнього вечора. Стільки подій відбувалось й так все закрутилось… Й тепер, коли з’явилась невелика пауза, в Амелл був час аби схаменутись й усвідомити де вона й що взагалі відбувається. Солона не була розчарована, не відчувала себе зрадженою, чи щось таке. Бо про це все її попереджав Дункан. Нехай і не на пряму. І якби вона уважніше слухала всі ті застереження, то… То що? Для неї навряд чи щось сильно змінилось. Вона так само прагнула б бути корисною й займатись по справжньому важливими речами, аніж стирчати в башті й канючити на несправедливість долі. Та все ж, глибоко в душі їй шкода Даведа і Джорі. Вони заслуговували на кращу смерть ніж ту котру отримали.

***

Ранок наступного дня застав її зненацька. Дівчина прокинулась від страшенно голоду. Можливо це було через те, що попередні дні вона погано харчувалася, а можливо через апетитні аромати, що просочились з вулиці у намет.

Чародійка невпевнено визирнула з свого укриття. Сонце вже було доволі високо над горизонтом й навколо свіжіло повітря, що значно бадьорило, після спертого повітря у наметі. Солона помітила, як зовсім недалечко від шатра пристаркуватий чоловік, щось помішував в казані на вогнищі й з удаваною серйозністю звертався до її знайомого, Алістера:

– Ні, хлопче, я нізащо не довірю кухарство тобі!­ – пригрозив він дерев’яним черпаком, – Я вже старий і мій шлунок не витримає цих експериментів.

– Та я ж тільки допомогти хотів, а ви зачепили мою тонку натуру…

– Дякую, матиму на увазі… Як знадобиться потруїти ворога, я обов’язково тебе покличу.

Й чоловіки голосно розреготались. Атмосфера була між ними легка і піднесена.

Солону помітив гном, що тихо причаївся між чоловіками. Прикурюючи люльку він легенько ляснув Алістера по нозі, вказуючи на новеньку.

– Доброго ранку, – весело кинув той. – Сподіваюсь ти добряче відпочила. Бо маємо на сьогодні багато роботи…

Амелл посміхнулась всім й підійшла ближче, тихенько сідаючи поряд з Алістером, що запросив її до них в компанію.

–То це наша нова панянка? Вітаю, тебе в Братстві, Я – Еарон, а цей мовчун – Горрім, наш розвідник. Він не надто балакучий, та боятись його не слід.

– Солона Амелл, – дівчина обережно відрекомендувалась магесса.

– Ти саме вчасно, сніданок вже готовий, – широко посміхнувся Алістер й потягнув миску з кашею. Амелл лиш вдячно глянула на нього. Чародій тим часом додав ще підливки й підпустив дівчино до вогнища. Амелл ледве втрималась, щоб не накинулись на їжу, й сором’язливо поглядала на решту. Та коли побачила, як поряд чоловіки уплітають свої порцій, трохи розслабилась.

Тимчасом вартові продовжували свою розмову:

– Треба дуже постаратися, аби плани короля втілились в життя. Не знаю, що там замислив Логейн, сподіваюсь це дійсно гарний план, бо нас надто мало. Тож все залежить від стратегії. Як на мене, то краще б дочекатись підкріплення. Орлейські вартові готові надати допомогу

– Га? Та Мак Тір радше з’їсть всі карти на столі й затанцює голяка, аніж пустить Орлейсіанців в Ферелден, – зауважив Алістер.

– Але хіба в нього буде вибір? От побачить кількість темнородів, що насувається, й швидко прийме будь-яку допомогу…

– Одразу видно, що не тутешній й погано знаєте ферелденців…

– То й що? Мене вражає їх впертість й нездатність йти на компроміси.

– Не хочу здатись грубою, але важко й ти на компроміс з колишніми загарбниками, скільки б часу не пройшло

– Розумію, та вірите мені чи ні, інколи буває так, що старі й невирішені конфлікти тільки заважають дивитись на речі тверезо й розуміти всю ситуацію в цілому.

Амелл хотіла заперечити, але до них підійшов сам Дункан. Й співрозмовники одразу ж запросили його до себе пригощаючи сніданком. Той не став відмовлятись.

Вигляд він мав кепський, ніби всю ніч не спав, запалі щоки й темні кола під очима стали ніби ще помітніші. Увагу старшого одразу до себе привернув Горрім. Жестовою мовою рудий гном доповідав верховоді. Ні Солона, ні Алістер не розуміли дивних рухів рук, на відміну від Дункана, що ставав все похмурішим.

– Друже, ти трохи перебільшуєш… Я, звісно, реаліст, але ти надто песимістично налаштований, – зауважив Еарон, – шанси значно зростуть, якщо дати змогу магам показати себе. Вони можуть дати добру тряску дистанційно.

– Боюсь, що церква не дозолить цього, і тиснути на них я не хочу. Не вистачає нам ще й цього конфлікту… – важко зітхнув Дункан

– Дорогий Дункане, ти надто стараєшся бути зразковим та покладистим. Ми з тобою добре знаємо, що такої загрози як ця, світ не бачив вже чотириста років. Поклик… Я теж його чую…

Всі раптово замовкли. Амелл не розуміла про що йде мова і, здавалось ніхто не збирається їй пояснити.

– Не будемо зараз про це. В мене просто не вистачає сил на суперечки. Врешті я прийшов за тобою, Солоно, – звернувся від до чарівниці, – король особисто просив про твою присутність на нараді.

– Мене? Але навіщо? – Солона спантеличено закліпала очима, нашвидкуруч почала приводити волосся до ладу.

– Не маю найменшого уявлення…

– Це ж очевидно, Король бажає подражнити Логейна, – в’їдливо кинув старий маг, а Горрім на знак згоди кивнув. Старший чаклун був не в захваті від молодого короля. А Солона все ж не розуміла чим вона може дратувати людину, яку вона ніколи не бачила. Хіба що той ненавидить магів… І вартових… Та Дункан лише важко зіткнув і махнув рукою.

Чоловік на останок дав розпорядження Алістерові, подякував Горріму за проведену роботу й гукнув Амелл вирушати за ним. Дівчина кивнула на прощання новим знайомим, що справили на неї гарне враження, й подалася за Верховодою.

Тільки но підійшовши до королівського шатра, що з поміж усіх відрізнявся своєю яскравістю та охайністю, чародійка відчула напружену атмосферу. Дункана лиш трохи притримав чародійку біля входу, щоб попередити:

– І головне – заговорити ти можеш тільки тоді, коли звернуться особисто до тебе. І якщо це таки станеться,  будуй відповідь настільки нейтрально, наскільки можеш. Я буду поряд, і підтримаю – ще раз нагадав він.

В самому наметі було доволі душно, вхід був зашторений, а отвори для віконня завішані запонками. Посередині стояв важкий стіл, на якому лежали розгорнуті карти місцевості та купа паперів. А навколо розташувались стільці, за яким поступово розсаджувались радники, дехто з командування. Також на нараді були присутні й преподобна маті, вона задоволено поглядала в сторону Ульгреда. У світлі свічок її обличчя здавалось ще старішим та гримаснішим. Чарівник же сидів з кислим лицем, час від часу потираючи спітнілу лисину.

Легкий гомін линув звідусіль. Король та Логейн запізнювались. А Дункан потягнув її до однієї з лав, де сиділи ще кілька вартових, що злегка кивали своєму командиру в знак вітання. Солоні ж спрямовувала лагідну усмішку, як молодшій сестрі, хоча бачили вони її вперше.

– Ми нічого не пропустили?

– Та ні, всі тільки й чекають на короля та Мак Тіра.

– Еге ж, останній сьогодні наче не з тої ноги встав….

Аж раптом все затихло. Солона глянула в бік виходу, й побачила, що до шатра зайшов тейн Логейн й Кейлан. Обидва виглядали досить роздратованими, й не переставали сперечатись:

– Кейлане, ти надто безпечний. Місце короля на троні, де він має правити, а не на полі битви, де він грається в героїв.

– Не мели дурниць. Я буду там не сам. Поряд будуть кращі воїни королівства – Вартові, не забувай про це!

– Це ще одна твоя помилка. Ти надто покладаєшся на них. Їх надто мало, аби вважати їх повноцінним військом..

– І хто в цьому винен? Орлесіанські вартові готові відповісти на наш поклик, але хто весь час виступав проти?

– Я й досі проти, Ферелден впорається власними силами. Доки я живий – жоден шевальє не ступить на цю землю. Щоб сказав Король Меррік, побачивши, що власний син дозволяє військам ворога спокійно розгулювати Ферелденом?

Напруга зросла, жодна людина не дозволяла собі подібні випади в бік правителя. Кейлан міцно зажав щелепу, а в очах його палала лють

– Обережніше із словами, тейн, – сказав він тихо, але голос його наче дзвенів у суцільній тиші, – На щастя король в нас я, а не ти. І я ставлю благо Ферелдену вище давніх чвар та упереджень. Я йду в бій з вартовими й крапка.

– Кейлане, твоя пристрасть до легенд та слави згубить нас. Необхідно твердо стояти на ногах.

– Тоді варто закінчити ці суперечки й перейди до обговорення плану?

Солоні було не надто зручно ставати свідком такої чвари. Вона поглядала на Дункана та решту вартових, що незворушно вивчали подані їм документи. Король в свою чергу начепив на обличчя ввічливу посмішку, наче суперечка з Логейном Мак Тіром не мала ніякого значення.

Він привітав всіх присутніх. Виразив свою вдячність кожному, за те що ті продовжують боротись поряд з ним. Коротка промова, щоб всіх підбадьорила присутніх й налаштувала на правильний лад. Спочатку Кайлан та Логейн вислухали всі доповіді від розвідників. Останній справляв враження людини у своїй стихії, він не раз давав влучні зауваження та коментарі, дуже уважно слухав усіх присутніх, час від часу звіряючись з нотатками, терпляче вислуховуючи аргументи інших. Дункан також дослухався до думки Логейна, періодично киваючи головою у знак згоди, або ж доповнював своєю інформацією. Потім обговорили план битви. Король пропонував заманити військо в розщелину однією частиною війська, а решта, після сигналу має доєднатися решта частина війська. На цьому моменті почались певні суперечки. Ульгред зауважив, що в нагоді би стали маги, які можуть атакувати здалеку. та його одразу ж перебила преподобна матір, заявивши, що радше проковтне свій черевик ніж довіриться магам. Суперечка між ними вивела Логейна з себе, й він випровадив їх з шатра, провітрити голови. Король не заперечував. Незабаром дали слово й Вартовим:

– Ваше величносте, прошу розглянути план дій, на випадок появи Архідемона в долині…

– Що скажеш, Логейне? – ліниво кинув Кайлан.

Той лиш відмахнувся:

– Розвідники не доповідали про ознаки присутності дракона в лісі…

– Навіть якщо так… – не вгавав верховода Стражів… Його побратими схвально загомоніли, в знак підтримки.

– Дункане, Вартові кращі воїни нашого королівства. Та що там… Ви кращі в цілому світі. Я впевнений, що ви дасте раду одному дракону.

Голос короля звучав спокійно, привітно, й можна було подумати, що той нахвалює стражів, висловлює їм довіру. Та Солона яскраво відчула що його слова мали дещо зневажливий підтекст, який ніби говори це ваша проблема, розбирайтесь самі.

– Я зрозумів, ваше величносте, беремо його на себе…

Чародійка звернула увагу на те наскільки напруженими виглядали вартові. Ні Дункан, ні решту не влаштовувала позиція короля.

Дехто почав шепотітись. А Амелл спіймала на собі незадоволений та холодний погляд Логейна. Це нагадувало їй погляди храмовників, сповнені презирства та ненависті. Тож вона відповіла йому байдужістю, як і завжди це робила. Ніби говорила: так, я побачила твій гнів, але мені байдуже до нього. І спокійно перевела погляд на Дункана, похмуро читав нотатки.

Далі Кейлан з Мак Тіром та Дунканом схилившись над картами, продовжували узгоджувати деталі плану, з якого боку чекати тейна з підтримкою, де кращі позиції для лучників та магів, з допомогою яких, не дивлячись на заперечення присвятної матері, вирішено було скористати. Кейлан час від часу задавав питання Солоні. Дівчина по мірі своїх знань намагалась відповідати. Хоча що вона тямила у військовій справі? Магесса розуміла, що все це була гра на публіку, аби позлити тейна. Та все ж вона не зганьбить ні своїх вчителів, ні нових побратимів по ордену. І спираючись на прочитані книжки та логіку вона бралась відповідати на питання. Дункан час віл часу схвально кивав. Та, на жаль, короля не надто цікавили її відповіді, значно більше монарха цікавила реакція його воєводи, що кожен раз дарував Солоні сталевий та презирливий погляд.

Й тепер чаклунка розуміла, що мав на увазі Еарон. Нікому б не сподобалась роль циркової мавпочки. Та кожен раз на допомогу їй приходив Дункан, що перенаправляв всю увагу на себе. Чародійці лишалось лиш уважно слухати та запам’ятовувати.

– Лишилось вирішити щодо сигналу… – підсумовував Логейн.

– Хтось має запалити маяк. Чому б не довірити це кращим? Гадаю Алістер та Солона краще за всіх впораються, – легко кинув Кейлан

– Тут я згоден, – кинув Логейн.

Солона поглянула на Дункана. і його, здається, задовільнив такий розвиток подій. Не те щоб Амелл була розчарована. У бій вона не рвалась. Та все ж лишатись в стороні від глобальних подій й не знати, що відбуватиметься, було важко. А ще, щось їй підказувало, що Алістер теж не танцювати від радощів. Вона вже трохи встигла вивчити молодого чоловіка. Але хто буде йти проти наказу короля? І все ж на душі було спокійніше, що завдання вона буде виконувати з кимось знайомим.

Тимчасом нарада добігала кінця.

– Це буде найвеличніша битва з усіх. Ферелден запам’ятає її назавжди. Нехай творець наглядає за всіма нами! – збуджено завершив король, розпускаючи всіх.

Логейн лиш похмуро дивився у натовп, міркуючи про своє.

***

– Тобто я не прийматиму участь у битві?!

Як і передбачала Солона, Алістер був далеко не в захваті. Він прагнув до дій. У хлопця вже був бойовий досвід, й молодий чоловік довів Дункану свою вправність та користь. Й робота в тилу була для нього гірша за будь-що, тим більше, коли його брати й друзі ризикують життям. Ні, він не прагнув там якоїсь слави. Просто хотів бути впевненим, що зробив все для захисту товаришів, для наближення перемоги, що був корисний. Але Дункан стяв на своєму:

– Це особистий наказ короля. І я з ним згоден. До того ж, Амелл лиш щойно посвятили. Не можна відпускати її саму. Мені здалось ви зійшлись?

– Та, але ж не в цьому справа! З таким справиться кожен! Я маю бути з вами, на полі бою! Це ж все не тому що…, – він хотів був сказати, та суворий погляд верховоди урвав його й Алістер заткнувся на півслові…

Напруження між чоловіками росло. Й чародійка хотіла щось сказати, аби розрадити атмосферу:

– Алістере, невже я настільки страшна відьма, що ти боїшся йти зі мною? – спробувала пожартувати вона.

– Що? Ні, зовсім ні! – почав гаряче заперечувати він, та побачивши усмішку дівчини зрозумів, що його просто пошили в дурні. От дива!

– Ще раз повторюю: це наказ короля. І вартові його виконають, подобається тобі це чи ні!

Алістер шумно видихнув. Хлопак підняв руки в знак примирення й не бажання продовжувати суперечку:

– Добре, я все зрозумів… Але якщо його величність король Кейлан видасть наказ вирядитись у сукню й затанцювати ремігольд, то я пас… Навіть якщо це дасть можливість покінчити з Мором

Він це сказав таким серйозним тоном, що Амелл було важко втриматись від сміху:

– Я на це глянула, – захихотіла вона. Напруга трохи спала й Алістер стрепенуся:

– Хооо! Може й для тебе станцював, але сукня має бути гарною.

Вона не стрималась й засміялась. За весь день в неї зібралось таке напруження, що тепер цей дурнуватий жарт став останньою краплею..

Дункан лише голосно видихнув потираючи скроню.

– Я хочу щоб ви усвідомили всю серйозність ситуації. Ви лишитесь сам на сам. Без нагляду.

Темноволосий чоловік переводив погляд то на одного підопічного, то на іншу.

– Отже ми доберемось до маяка, запалимо його і що далі?

– Дійсно! Після цього в нас є можливість приєднатись до тебе, – з надією вигукнув молодий вартовий.

– Алістер, на твоєму віці ще будуть битви. Ви лишитесь з людьми Логейна. Вони прикриватимуть тил та допомагатимуть пораненим. Тож для тебе Амелл там знайдеться багато роботи. Я розраховую на тебе…

– Я не підведу й робитиму все належне.

– Вірю тобі. І мені важливо, щоб ви знали – я вам довіряю і вірю у ваші сили.

Алістер скептично хмикнув, та Дункан лиш по-батьківськи поплескав його по печі.

– Мені час йти, Хлопче. бережіть один одного.

Солона сумно усміхнулась, це було прощання. Можливо вони помруть в цій битви, а можливо зустрінуться й будуть весело сміятись над своїми переживаннями та страхами. Амелл це було не відомо. Та все, що вона знала напевне, це те, що неймовірно вдячна вартовому.

– Дункане, я… Я дякую вам за все, за те що дали мені шанс, за те що повірили.

– Ти заслуговуєш на нього…

– Бережи тебе творець, Дункане – обійнявши чоловіка, попрощався Алістер.

– Хай береже він всіх нас, – відповів той…

 

***

Алістер це якийсь час Дивився в слід чоловікові, який за останні півроку став йому як батько. Прощатись – важко. І тепер на нього чекає завдання, яке потрібно виконати. Світловолосий чоловік глянув на Солону, яка трохи розгублено трималась за край своєї туніки. Худенька, здавалась тендітною. Й справді, куди їй на передову, в саму гущу битви? Така леді мала бути надійно захищена за могутніми стінами замку. А поті він згадав події у лісі. Не така вже вона й беззахисна. І тут він згадав про ранкове доручення від Дункана. Той доручив Алістеру підібрати обладунок для Амелл. Жінок у війську короля було при достатньо, не варто їх недооцінювати. Тяжке спорядження для чаклунки дійсно б не підійшло. Але інтендант швидко знайшов щось за розміром, з необхідного.

– В такому одязі ти довго не протягнеш, – сказав він їй, – зазвичай в нас ціла церемонія вручення уніформи, та зараз трохи не на часі.

Він підійшов до дерев’яного ящика, який зарання підготував для Солони.

– Це для тебе, Еарон сказав, що розмір має підійти,

Амелл заглянула в ящик й здивовано вигукнула. Темно-синя стьобана куртка з заклепками, луската сильвиритова бригантина, та легкі наплечники. Воно виглядало не тільки красивим, але й надійним. Схоже на те, що носили решта вартових, але дещо спрощене, легке. Для магів уніформа не передбачувала важкого захисту, оскільки ті боролись з темнородами, тримаючи дистанцію.

Алістер подав їй новий посох. Такого у неї ще не було, повністю металевий, але при цьому легкий. Вершина була у вигляді двох голів драконів, що тісно переплелись між собою та утримували сферичний коштовний камінь, який каталізатором для манни. Легко лягав й її руці, дівчина спробувала направити ману в камінь та побачила, що маленького потоку достатньо, аби кришталева кулька злегка замиготіла та засвітилась. Все працювало чудово. Солона подякувала Алістеру, який лиш ніяково махнув рукою.

Амелл швидко знайшла місце де можна передягтись, подалі від чужих очей. Врешті багато часу це не зайняло, хоч Солоні довелось довелося трохи погратись з усіма цими ремінцями. Алістер лиш перевірив чи правильно застібнута збруя, чи сидить бригантина так як треба.

Тим часом табір порушився, в ньому бурлило життя. Але не таке як було вчора, сьогодні воно моторошне й насторожене. Більше ніхто не веселиться, і ніхто не горлає. Дивна тиша навкруги, лиш зрідка було чути перешіптування, яке лиш гнітило. Навіть якщо зовні Амелл виглядала спокійною, но в середині її теж добряче трусило. Вона ще не до кінця усвідомила той досвід, що пережила в лісі, як на горизонті з’явилась нова битва. Та Алістер виглядав спокійним та зосередженим. Це трохи заспокоювало.

– Здається, що ти ні краплі не хвилюєшся…

– Справді? Я й не знав, що такий видатний актор… Звісно я хвилююсь. Мене аж нудить, коли я думаю, скільки від мене залежить…

– І як ти справляєшся?

– Дай-но подумати… Я просто ставлю задачу, її треба виконати. Це може бути щось просте. Дійти до башти. Коли я до неї дійду, то поміркую, що робити далі.

– Отак просто?

– Так, зосередитись на цілі, а не на тому, що їй перешкоджає…

Солона поринула в себе, про щось схоже їй раніше Говорив Алім, коли в неї не виходили якісь чари: ” зосередься на цілі і йди, не думай як, зрозумієш коли вже зробиш”.

Амелл ще раз оглянула спорядження, і в цей момент пролунав гучний звук сигнального рогу. Воїни, солдати, чарівники сестри в польовому лазареті, всі як родин здійняли голови й завмерли. Ще одне протяжне “УУУУУУУ” що обірвало дзвінку тишу й наступної миті здійняло нервову метушню. Воїни готувались до битви, вишукувались на позиції. Час битви настав.

З цього менту Амелл весь час дошкуляло тривожне відчуття. Схоже на те, коли розумієш, що якщо впадеш, озирнешся, зупинишся – загинеш. В грудях похололо і дихати стало вкрай важко, ніби їй на ребра давив величезний валун. А сум’яття, що почалось одразу після сигналу, тільки вкорінювало ці емоції.

Вечоріло, незабаром сонце сховається за обрій, лишаючи яскравий криваво-червоний слід. Повітря було сперте й задушливе, сповнене суміші збудження та страху. Собаки табору гарчали все гучніше, зриваючись у бій з такою силою, що їх поводирі ледве стримували. Напруга зростала.

Алістер поманив дівчину за собою, щойно вона закріпила посох за спиною. Чоловік значно краще орієнтувався у таборі, а Солона намагалась лиш не відставати. Куди б вони вдвох не направились, всюди воїни спішно завершували свої приготування до бою. І все почалось раптово. Амелл так і не зрозуміла звідки пролунав вибух, землю під ногами добряче трухнуло, а потім здійнялись крики.

Алістер тихо вилаявся і швидко вилаявся, схопив чародійку під руку, щоб потягнути її в інший бік, оминаючи натовп.

– Хутчіш! –поквапив він перекрикуючи галас.

Чаклунка слухняно пришвидшила крок, мало не зриваючись на біг, але й не випускаючи руки хлопця. Вона не роззиралась навкруги, а тільки дивилась вперед, долаючи напади паніки та ціпеніння. Звідусіль лунали звуки битви – гучні заклики командирів, рваний лай псів, за ляскіт мечів. Солона намагалась відгородитись від усієї цієї какофонії аби не втрачати ціль й просуватись вперед.

Вони добігли вже середини моста через прірву, яким раніше Амелл з Дунканом заходити в головний табір, а внизу тієї прірви можна побачити ціле поре вогників світляків від факелі, що тримали війська. Там королівська армія заманювала темнородів, яка на горизонті виднілась бурим туманом.

Солона відволіклась всього на мить, як побачила як до них летить вогняна куля. Дівчина миттю викрикнула:

– НЕБО!

Алістер роззирнувся й, побачивши небезпеку, миттєво потягнув дівчину у найближче укриття, прикриваючи собою. Почувся сильний удар, а камінь на споруд небезпечно здригнувся під ногами й потужною хвилею несло уламки. Кілька дрібних камінців долетіло й до Амелл, дряпаючи їй обличчя. Чаклунка ледь встигла накласти магічний шин на них обох.

– Треба звідси тікати! – голос Алістер прозвучав над самим вухом, – Ще одного такого удару міст може й не витримати…

Амелл кивнула головою, й вони зірвались на біг. Чоловік був правий, вогняна куля, задівши край моста лишила по собі здоровецьку діру, обрушивши одну з катапульт, що стояла там. Воїни бігали метушились, перегруповуючись, але вдалечині виднілось ще одне заклинання, що швидко летіло на міст. Амелл хотіла була поставити бар’єр, щоб хоч трохи пом’якшити стан речей вояк. Та вартовий її зупинив:

– Облиш, не втрачай даремно сили, там є інші маги! В нас своя місія, а в них своя,– голосно він перекрикував гамір.

Алістеру теж важко було, він й сам хотів лишитись й допомогти своїм побратимам, але Дункан завжди говорив про необхідність довіри до своїх колег та побратимів, й робити свою справу, не озираючись на інших, не заважаючи їм. Тільки в такій довірі вони будуть діяти як один механізм. Зараз пробираючись крізь дим та вогонь, що вже був майже повсюди, чоловік намагався наглядати за Амелл, адже ситуація зараз відрізнялась від того, що було в лісі. Якби все складалось більш вдало їй варто було б відпочити кілька днів, звикнути до змін, дізнатись про них в першу чергу. Але коли все йшло за планом чи було все ідеально?

Біля башти теж зачаївся бій, кілька охоронців вежі ніяк не могли справитись з натиском темнородів, які значно переважували кількістю. Хтось кричав про допомогу. Солоні не було часу панікувати, вона швидко кидала заклинання, що сповільнювали рух супротивника, тим часом Вартовий кинувся на допомогу воїнам. Амелл не забувала переміщуватись час від часу, аби темнороди не застали її зненацька. А її напарнику вдавалось відволікти на себе кількох ворогів одночасно. Чародійку вражала різниця між силою ударів Сірого Вартового й звичайних людей. Він легко за раз відтинав кінцівки потвор там, де решті доводилось старанно потрудитись. Тай за собою вона помітила, що чари даються їй значно легше.

В момент молодий чоловік помітив ватажка цієї зграї. Алістер, поправивши щит, вдарив по ньому мечем, привертаючи увагу потвори до себе, й відволікаючи потвору на себе подалі від втомлених воїнів. Істота була дещо спритніша за решту, тож вартовому довелось трохи погратись з ним. Він спритно ухилявся від ударів супротивника, перш ніж відповісти на випади. Ще кілька рухів, й Алістер знайшов слабке місце. Один точний ударі та поєдинок закінчився.

Стараннями Амелл, що надійно прикривала Алістера, та вчасно встигала накладати захисні руни бій скінчився доволі швидко. Й схвильовані та розгублені підійшли до своїх рятівників, ті двоє, що лишились живі. Один сильно шкутильгав, а інший тримався за бік. Амелл одразу ж запропонувала їм свою поміч.

– Дякувати Андрасте ви тут! – запихавшись промовив один, доки магесса зцілювала його рану на боці. Та була не надто глибока, але її слід загоїти негайно.

– Ви ж з королівської варти?– уточнив Алістер, поглядаючи то на одного, то на другого.

– Так, пане, – трохи скривився від болю чоловік, але продовжив, – Ми сторожили башту, як нам і наказували… Аж раптом і істоти повалили звідти…

– Ми не очікували, – підхопив інший, важко спираючись на колону, – нам казали, що вона пуста, тож ми не заглядали в середину. Аж тут вони повалили… Ледве втримались..

– Тобто повалили? – стрепенулась Солона, – З башти?

– Еге ж…

– Дивно, дуже дивно… Люди Логейна нам говорили, що ретельно оглянули все,– потягнув Алістер.

– Що ти маєш на увазі?– поглянула на нього Амелл закінчуючи з чарами.

– Сірі вартові мали ретельно оглянути всю місцевість наявність лазів у глибинні стежки чи печер у яких можуть зачаїтись темнороди, але народу не вистачало. Тож король запропонував своїх людей в поміч. За цю ділянку відповідали війська тейна. Це не дуже добре, що вони прогледіли якийсь вхід…

– То виходить, що в башті зараз кишить цими істотами,– Солона вказала на труп генлока.

– Виходить, що так… – потер потилицю Алістер.

– І ми, звісно ж, отак візьмем і підемо туди?..

– А в нас є вибір?

– Ти божевільний… – шоковано вимовила Амелл, – Цілковито скажений..

– Трохи є… Але битва вже почалась…

Вона роззирнулась навколо. Вибору й справді не було, але…

– Можливо нам варто покликати допомогу, – з надією запропонувала чародійка, – А самі підемо вперед, укріпимось й чекатимемо..

– Гарний план, але є одне але… Підмогу ми можемо так не дочекатись. Бо всі зайняті, й навряд чи хто візьме й покине все, аби йти хтозна куди. Потрібно пробиватись до верху башти.

– О-о, чудово… Юрба породжень пітьми проти двох вартових,  у одної з яких, через ритуал посвяти сили не надто стабільні, – скептично шикнула вона.

Магессу лякало, те що магія давалась їй ривками, й Солона переймалась, що не зможе правильно розрахувати свої сили. Та звідки про це знати Алістеру, який зараз теж виглядав роздратованим… Вони так сердито дивились оди на одного, що між ними наче іскри палали.

– Гей, а чому ви кажете, що вас двоє?– тихо подав голос один з врятованих чоловіків,– я йду з вами…

– Я-я теж,– затинаючись приєднався до нього інший, – ви врятували нас. Та, ви вже вибачте на слові, але зі стражами в нас значно більше шансів вижити ніж без вас…

Алістер переглянувся з чародійкою. Ці двоє, попри все, непогано бились. Тож корись з них буде.

– Алістере, ти можеш сказати скільки їх там?

– Ні. Занадто багато всього, та й вони буквально всюди… Я маю на увазі не тільки в башті. Їх осквернена кров, що назовні, створює перепони.

Солона оглянулась. Всюди трупи, недалеко точився бій. та й тягнути більше не було сенсу.

– Тоді краще діяти обережно… – почала Амелл

– Еге ж… Й не нариваймось на бій,– погодився Алістер,– що ж спробуймо прошмигнути…

Двері були мало не вирвані з петель, тож їх по-швидкому забарикадували важким мотлохом. Чоловіки хутко зібрались позбирати завал, і вже за кільки хвилин зробили невеликий лаз. З середини доносився дикий сморід, ніби з темної пащі чудовиська. Першим у отвір проліз колишній храмовник, вслід за ним пішла Амелл, що мало не навшпиньках, крадькома залазила в щілину. Її легка броня й маяка підошва чобітків робили ходу ледь чутною.

Башта зустріла їх густою темрявою та тишею. Лиш дивний протяг ніби затягував все повітря в середину якоїсь прірви. Солона роззирнулась, щойно її очі звикли до сутінків. Темні холодні стіни, з висіченого каменю здавались неймовірно високими та не затишними. А ще страшенно нагадували Амелл башту Кінлох, що вже само по собі викликало гнітючі спогади.

Хоча цією баштою донедавна користувались військові, як жилим приміщенням, та зараз у кімнатах панував суцільний безлад. Всюди валялись потрощені уламки меблів, розкидані рештки їжі та припасів. Треба було уважно дивитись куди ставиш ногу, аби ненароком не ступити у якесь лайно.

В одній з бокових кімнат вони знайшли велетенську діру у підлозі. Вона, така глибока та темна, ніби втягувала в себе все світло й повітря створюючи протяг. Й куди вела ця темрява можна було тільки здогадуватись.

– Не побачити таке може тільки сліпий, – пробубнів Алістер, вивчаючи безодню, – Судячи з нерівних країв обвалилась вона нещодавно.

– Ця діра утворена не магічно, її вирили. Але дивно, що ніхто нічого не чув…

Вартові одночасно поглянули на охоронці башти, ті виглядали стурбованими та переляканими

– Вибачте, панове Вартові, але ми тільки незадовго до бою прийняли вахту й не знали що тут таке, – почали виправдовуватись ті.

Солоні, однак, вже було не до того, вона уважно роздивлялась яму. Чародійці чулось що там хтось є. Ніби сама темрява вдивляється в неї й їй

– То це і є підземні стежки? – звернулась вона до Алістера

– Та-а, вони самі… Якщо спробуємо завалити, то тільки привернемо не бажану увагу, нам слід йти далі.

Та все одно Амелл зачаклувала легкий бар’єр. І воїни, якомога тихіше, пробрались по коридорам в пошуках сходів на гору. Башта мала округлу форму, тож знайти їх було не важко. Значно тяжче робити це нишком. Адже масивні обладунки, сміття під ногами робили свою справу.

Алістер уважно прислухався до себе, налаштовуючи своє чуття на потрібну хвилю, щоб завчасно попередити своїх супутників про небезпеку., попри те що це здавалось йому марною надією, зараза буквально в’їдалась в стіни. Він зупинився біля одних дверей і дав решті сигнали зробити те саме.

– Дихання творця,– пошепки здивувався він – як ці біси виявились тут поперед всієї орди? Башта була пуста… А тепер їх ціла вирва…

Солоні було ту душно й стіни башти неначе давили на неї, заважаючи сконцентруватись. Чим вона була трохи роздратована.

– То піди й скажи їм що вони заблукати й помилились місцем,– так само пошепки кинула Амелл.

– Ага, було б не погано. Потім виявиться, що це просто непорозуміння, й ми сміятимемось разом…

– Так, за чашечкою чаю і заварними тістечками, мої улюблені…

Алістер нервово захихотів.

– В мене для вас дві новини. Гарна й не дуже, почну з гарної… В наступній кімнаті точно є сходи на гору…

– Дай вгадаю, там повно темнородів?

– Як тарганів… Але вони нас ще не засікли. Тож можемо заскочити їх зненацька…

– Дозвольте сказати…– подав голос чоловік з права.

– Та-ак?

– У тій кімнаті були складені припаси олії для стріл… Тож ми можемо використати їх, щоб спалити тварюк.

Чаклунка й воїн перезирнулись. Це була слушна думка, вибуху не буде, й модна застати істот зненацька. Алістер обережно відкрив двері аби роззирнутись. Він знайшов очима бочки, вказав Солоні й лучнику. Той затягнув стрілу, Амелл легкою іскрою запалила її. Відстані було достатньо аби прудко дістати туди заклинанням кам’яного кулака. Алістер жбурнув каміння, щоб привернути увагу потвор до бочок, стрільці прицілились, й дочекавшись моменту, коли темнороди скупчаться навколо бочок, вистрілили одночасно. Ємності розлетілись, забризкуючи все навколо олією, а вогняна стріла поцілила в найбільшу калюжу. Й одразу все зайнялось яскравим полум’ям, потвори розгублено верещали і совались туди сюди, шукаючи джерело, декілька істот вже бігали наче живі факели.

Алістер одразу кинувся у бій, з криком:

– Ви помилились дверима, панове потвори!

Й зачинився бій. Все було досить хаотично, Амелл старалась встигнути всюди й не загубити кожного з воїнів з поля зору. Лучник завжди находився поряд з чародійкою, прикривав її від ближніх атак, а мечники продовжувати тримати дистанцію, відбиваючись від потвор.

Солона відчувала сморід й задуху, а від їдкий дим різав очі. Вона помітила, як одного з воїнів повалило на землю, тож швидким помахом посоху спрямувала чергове заклинання. Й низького темнорода відкинуло від чоловіка. Сили вже починали покидати її, й дівчина потягнулась до чергової пляшечки з ліріумом. Ковток рідини й їй стало ліпше. Алістер же. за кілька кроків дорізав останнього Генлока. Він трохи запихався, але далеко не так як його напарник, який ледве дихав. Здається, він більше не був такий впевнений, що з Вартовими безпечніше. Алістер Очистив меч від крові й побачив, як Солона магічно тушить вогонь. Від неї наче йшов очікуваний прохолодний вітерець, який підсвічувався легким блакитним сяйвом. Й дихати стало легше, а жарке полум’я згасало під натиском льодяної магії.

– Сподіваюсь, що решта на цей галас не збіжиться, – пробуркотів Алістер направляючись до сходів.

Він поправив ремені важкого обладунку, щоб не сповзали, перевірив чи все гаразд з кріпленнями, бо йому здалося, що він не встиг ухилитись від кількох ударів. Все було… Терпимо. Чоловік окинув поглядом всіх. Амелл, вже не тряслась наче пташка, а виглядала серйозною та сконцентрованою. Трохи бліда, але ніби все непогано. Гірше було з вояками. особливо з тим, що бився поряд з Алістером. Вартовий не був впевнений, але ла нещасний ніби ковтнув трохи крові породжень й тепер лиш питання часу коли він ослабне

Варто було поспішати. Часу в них обмаль, і якщо на наступних поверхах їх чекало приблизно те саме, то нехай їх береже Андрасте.

Алістер напружив всі свої вміння, й сфокусувався на тому, що попереду. краще якщо вони зарання будуть знати про ворога. Тепер хлопець шкодував, що приділяв тренуванням достатньо часу. Дункан мав рацію, коли сварив його: “Я вибачусь за це, аби тільки він був в порядку!”

Солона помітила, що вартового знов поглинули роздуми, том тихенько підштовхнула його, повертаючи до реальності, той лиш трусну головою й посміхнувся, ніби дякуючи.

– Все гаразд?, – спитала вона.

– Ну, враховуючи обставини, то мабуть так. На наступному поверсі їх не так багато. Рушаймо.

І його прогнози справдились. Вони виманювали ворогів по одному, пробиваючи шлях й поступово просуваючись вперед. Та за одним з поворотів їм влаштували засідку, десть між ящиками зачаїлися лучники, виманити яких було не так то й просто. Та Амелл знайшла вихід, відкриваючи вольєри з мабарі, які вже охоче приєднались до своїх рятівників. Рвали та шматували кожного до кого наближались.

– Тепер хочу собі одного!– захоплено вигукнула вона.

– А ти швидко адаптуєшся,– здивувався він.

Дівчина стояла посеред кімнати, повністю обляпана кров’ю, але посміхалась і чесала одного з псів.

– Ставлю правильні цілі, як ти й казав. Якщо сприйматиму все надто серйозно, просто з’їду з глузду. Ні, дякую, не хочу..

– Ха! Он як… Що ж. розумію. Шкода це тобі казати, але нам треба поспішати. ми й так затримались.

Останні двері виглядали вкрай загрозливо. Вирвані із м’ясом, відкинуті десь в сторону. Їх група затихла й прислухалась. З глибини кімнати доносилось хрипке гарчання. Солона краєм ока побачила як напружився Алістер, а вигляд він мав стурбований. Щоб їх не чекало попереду, воно добряче налякало хлопця. Це був самий верх башти, саме туди куди їм конче необхідно потрапити.

Вони вбігли на верхній поверх, де навкруги вже було все залите кров’ю. Чиєю? Мабарі? Людей? Темнородів?

Алістер загальмував подаючи Амелл та решті знак зупинитись. Чародійка вперше бачила таку високу потворну істоту, височенна, наче скеля, з міцними ногами, сутулою спиною, яка ледве витримувала вагу масивних плечей і здоровенних, довжелезних рук, кожна з яким була в діаметрі більша ніж талія дівчини, а голову увінчували кручені роги. Й просто жахливий викривлений писок, що лиш здалеку нагадувало людське обличчя, шкіра мертвецький сіра, груба, неначе потріскана штукатурка. своїми гострими зубами він відривав шмат м’яса за понівеченого тіла. Лучника знудило. Й огр, а саме він був перед ними, звернув на них увагу. Він викинув свою їжу, витер велителькою рукою рот і оглушливо заричав.

Солона аж затулила вуха руками, й це була її фатальна помилка. Істота, з дивовижною спритністю кинулась на них, відкидаючи магессу в сторону. Амелл болісно вдарилась головою, й весь світ почав ходити під ногами. Ноги не тримали рівно, в очах двоїлось. Вона лиш великою плямою помітила огра й кинула морозне заклинання. Чи попало воно в ціль, дівчина певна не була. Чародійка відчайдушно нишпорила по кишеням, аби знайти оздоровче зілля. Натомість Алістер був готовий до атаки, він відстрибнув вбік, та почав, коли істота побігла на нього. Він знав, що від огра простіше ухилитись, ніж прийняти удар. Тварюка врізалась в стіну, чим добряче себе оглушила. Вартовий скористався ситуацією й зайшов ззаду. Але тварина теж була хитрюща, й вчасно ухилилась, взявшись за лучника, що був приглушений та не встиг зреагувати. Огр просто проломив йому череп наступивши на цього. Наступної миті Огр завмер, працювала руна Амелл. Лиш ненадовго, але Алістер встиг підсікти одну з кінцівок. Огр зривів від бою, трощачи все на своєму шляху. Амелл знову спробувала притримати злощасну істоту, кинувши чергове заклинання, та це спрацювало лиш на мить. Противник переключився на неї. Відволікаючись від Алістера. Солона хотіла б відскочити в сторону, а Огр жбурнув в неї чималу каменюку, яка поцілила їй в спину. Щось гучно хруснуло та Амелл звалилася додолу. Й в цей момент дівчина побачила, як Алістер заскочив на плечі тварині й з усієї сили загнав меч огру в шию між хребцями.

Так що істота впала намертво.

Чоловік одразу кинуся до Солони. Він обережно допоміг їй підвестись та струснув зайвий пил.

– Гей, ти як? Ціла? – спитав він.

– Ніби так… Ох ні!.. Ребро… Дай хвильку, до тями прийду…. Ну з здоровенний же він.. А де хлопці?

– Померли, – здушено прохрипів він – одного розчавило, а другий невдало впав.

– Ох… Шкода, ми ж навіть імен їх не спитали…

– Так… Нам пора подати сигнал, там хмиз, з тієї сторони.

У Амелл й досі світ обертом йшов, все попливло.

– Направ мою руку, і я запалю вогонь, – сказала вона Алістеру

Побратим допоміг їй підвестись, дав випити цілюще зілля, так, щоб дівчині трохи полегшало і направив її руку в сторону кострища, що чекало свого часу.

Чародійка зосередилась і подумки керувала несамовитою енергією, яка вирувала десь там, на краю свідомості. вона надала цим думкам обриси полум’я, згадала як виглядає іскра. І воно народилось серед сухого гілля, що швидко зайнялась та розросталось сприйнятому середовищі, перетворюючись на справжнє полум’я.

Алістер не міг повірити: вони встигли, вони це зробили, тепер справа за військом, яке веде тейн Логейн! Можна було розслабитись…

А ж раптом, десь на іншім краю свідомості Амелл помічає щось дивне й темне… Вона повертає голову до дверей. Алістер робить те саме. на них дивиться Темрява, а вони на неї. Десяток пар очей спрямовані на них. Чародійника інстинктивно відштовхує від себе Алістера, реагуючи на лучників…

Наступної миті вона відчуває гостри й пекучий біль. Стріла влучає в ціль. Перша, друга й третя…

– Солоно! НІІІ! – крик, що чутно перед темрявою…