Ціна Справедливості

…Вона лишилась у Затінні аби врятувати всіх нас…

Ці слова були написані почерком Варріка. Темне чорнило розпливлося по пергаменту, який тепер стискає рука відступника.

Його кохана лишилася стікати кров’ю в Затінні. Йому навіть не потрібно заплющувати очі, аби це уявити: Гоук, у якої лишилось всього кілька стріл. Покинута боротись з якимись проклятими чудовиськами, яких тільки змогло створити Затіння.

Як все скінчилось?

Можливо вона померла швидко. Розчавлена або пронизана в саме серце.

Або можливо вона втекла від вирішального удару і сховалась під якоюсь скелею, аби хоча б піти з цього життя на своїх правилах.

Творцю, вона могла померти від голоду. Вона завжди виживала в битвах…

Ні. Андерс знав. Вона померла в бою. Гоук завжди казала, що тільки так вона хотіла покинути цей світ.

— Коли я зустріну Творця, хочу, аби у сагайдаку вже не лишалось стріл. — Вона сміялась, лежачи на його грудях. Він обіймав її, погладжуючи по голові.

— Справді? Після всього, що з тобою трапилось, я думав що ти хотіла б померти у своєму ліжку в оточенні всіх, кого ти любиш.

Вона похитала головою.

— Я втратила таку можливість ще тоді, коли стала «Захисницею». Карвер не мав такої можливості. Як і мати. Гоуки не можуть вмирати мирно.

— Ну… а як же твій батько? Хіба він не помер від лихоманки у своєму ліжку?

Вона піднялась, аби подивитись йому в очі.

— Слушна думка, хоча він занадто рано покинув цей світ. Але… твоя правда. Я хоча б могла попрощатися.

Вона уткнулася носом у його шию.

— Годі про смерть. Я перемагаю її щоразу, коли переступаю поріг дверей.

Андерс видихнув. Він продовжив перебирати її темне волосся, пропускаючи пасма крізь пальці.

— Ти зі мною, з відступником. Я не зможу гарантувати тобі безпеку. Але я обіцяю тобі: якщо ти перша відійдеш до Творця, знай, я зроблю все можливе, аби ти пішла мирно. Кров буде на моїх руках. Не на твоїх.

— Не обіцяй того, чого не зможеш виконати, Андерсе.

Він відчув, як вона посміхнулась.

Хоча Гоук не любила цього показувати, Андерс знав, що вона любить відчувати себе захищеною. Гоук була жорсткою, але під дотепністю і кмітливістю ховалась дівчинка, яка хотіла вберегтися від біди. Яка ховалася за батьковою ногою, коли до Лотеринга прийшли «злі люди». Яка зараз уткнулася у шию коханого, аби відігнати думки про смерть.

Все, чого хотіла Захисниця Кірквола – почуватися в безпеці. І вона ніколи не говорила цього прямо; він зрозумів це, як тільки вона вперше підвела його до свого ліжка.

Він постійно казав їй, що не може гарантувати їй безпеку. Що обравши мага, вона обрала жити у вічному ризику. Однак, його любов до цієї жінки тільки зростала. Як і бажання її захистити. Не тільки від храмовників, а і від самого себе. Його жахала думка про її смерть на його руках.

Тож, повільно, але впевнено, захист Гоук став для нього таким же важливим, як і звільнення магів. Навіть якби йому довелось захистити її від самого себе.

Але це вже не має значення. Всі ці переживання. Розмови пізно вночі. Вона зустріла свою долю разом з Інквізицією. Все це було марним.

…Це був демон Кошмару. І мала бути або вона, або Вартовий, Алістер Тейрин. І ти знаєш Гоук… вона викликалася так швидко, ніби ми збиралися пограти у Грішну Благодать…

Варріку, зараз не час для жартів. Неважливо, наскільки гнітючою або жахливою була ситуація, цей гном завжди скаже щось подібне. Дотепний жарт, аби розрадити ситуацію. Але Андерс був наче розбите скло, і тільки Гоук стримувала шматки цього скла разом. Варрік лише хотів пом’якшити біль втрати.

«Гей, дай я роздам карти!»

Її рука злетіла прямо у повітря.

«Я не довіряю Ізабелі після минулої гри…»

І саме цей спогад привів його до тями. Сльози градом полилися з очей і він впав на підлогу, гучні схлипування виривалися на волю. Він намагався схопитися за щось, але знайшов лише зім’ятий листок на пильній підлозі перед собою.

Таллі, їхня сіра кицька, визирнула з іншою кімнати. Але вона не підійшла до нього. Не було сенсу втішати Андерса. Ніякої користі. Навіть кішка розуміла – шматки Андерса, які ще трималися разом, розбилися об підлогу.

Нездійсненні обіцянки.

«Чому… Гоук, чому ти пішла?!»

Через ридання його слова були нерозбірливі, сказані вголос, але ніким не почути. Ніким, окрім нього.

І він з’явився.

Справедливість прокинувся, аби своїми очима побачити лист про смерть Гоук. Зазвичай поява Справедливості була несподіваною і різкою, але цього разу, аби втішити Андерса, він з’явився повільно.

Дух міцно стиснув листа, і блакитний вогонь розчинив пергамент. Слова Варріка перетворилися на попіл біля його ніг.

Дух Справедливості ніколи не любив Гоук. Однак, місяці перетворювалися на роки, і недовіра перетворилась на терпимість. Гоук жартувала, що з них погані сусіди по кімнаті. Одного дня Справедливість перестав нашіптувати своє невдоволення.

Але зараз все, що відчував Справедливість щодо Гоук, було неважливим. Горе Андерса підживлювало голодний дух. Чисте. Цілюще. Воно відчувалося так само як його лють на храмовників. Лють, яка призвела до сотні спалених живцем людей. Емоція, яка мала скінчитися катастрофою.

— Інквізиція. Просто насмішка над праведністю!

Голос духа ревом виривався з горла мага.

— Покинули тих, кого обіцяли врятувати!

— Будь ласка… дай мені спокій… дай мені її оплакати…

Андерс перевернувся на спину, охопивши голову руками.

— Ні! Я цього не допущу. Помста завжди знайде шлях для вивільнення! — Прошипів Справедливість.

— Що ти від мене хочеш? Щоб я пішов туди та вбив всіх, хто в цьому винен? — Але він вже знав відповідь.

Коли Андерс погодився прийняти Справедливість, дух і маг стали одним цілим. Гнів відступника прив’язаний до духу чесноти. Ніхто не знав, де закінчується Справедливість, а де починається Андерс. Окрім Гоук. Але її більше немає. Її немає, щоб розплутати плутанину їхнього співіснування, як робила це раніше. Ніхто йому вже не скаже, що він не має робити те, що запланував.  Бажання помсти відчував і Андерс, і дух.

— Ми підемо до Морозного хребта. — Справедливість продовжив говорити: — Ми знайдемо того, хто винен у цьому. Ти не маєш сидіти тут, поки тіло Захисниці гниє в Затінні!

Андерс здригнувся від думки: Спотворений труп Гоук, сплюндрований демонами Затіння.

Він мав щось з цим зробити. Ні, він зробить. Та крихта людського, яка ще лишалась в Андерсі, загинула разом із Гоук.

Андерс піднявся з підлоги й змусив себе дійти до спальні. Після того, як вони покинули Кірквол, вони жили тут: хатина, розташована далеко від інших поселень біля гір Віммарк.  Її… було важко порівняти з маєтком Гоук. Але це був їхній дім. Вони довго шукали цей дім якомога далі від усіх. Якомога далі від храмовників. Вони офіційно вважались втікачами. І це не був вибір Гоук.

Після знищення Церкви, вона хотіла піти від нього. Хтось навіть вимагав, аби вона вбила його. Але як можна вбити того, кого ти любиш? І вона пішла.

Лише коли все стихло, вона повернулась. Спочатку вона не приховувала свого обурення на Андерса. Вона втратила свій дім. Свою сім’ю. І вона винила свого коханого.  Злоба мучила її душу. Вона ставала отрутою, яка повільно роз’їдала їхні стосунки. Але Гоук лишалася вірною тому, кого кохала. І це був Андерс.

Як іронічно, що зараз він бажав, аби тоді вона встромила ніж в його спину.

Андерс змусив себе сісти за її стіл. Востаннє він сидів тут, коли вона пішла на допомогу Інквізиції. Тоді він написав декілька листів, сподіваючись, що вони прибудуть до Інквізиції саме до її прибуття. Якби він встиг, на неї б чекав приємний сюрприз. Але, скоріше за все, їх ніхто не відкрив. І ніколи більше не відкриє. Вони лишаться лежати у якійсь шухляді за тисячі фурлонгів звідси.

Він оглянув стіл і відкрив підставку стола. Там лежали запасні пір’я і стопка пергаменту. Під нею лежав складений навпіл лист. Андерс розкрив його, і судячи з нерівного почерку, лист належав Гоук.

Він інстинктивно поклав його назад, аби вона не побачила, що він риється у її речах. Але реальність наздогнала його думки. Сльози продовжували литися з очей.

Оглянувши лист, він помітив, що він був адресований Авелін. Але так і не надісланий.

Авелін,

Я знаю, що просила тебе відправити Бетані кудись далеко з Орлея, але ти могла відправити її кудись, де не так багато Тевінтерських работорговців!  Я знаю, що батько перекрутився б у своїй могилі, якби знав, де вона зараз.

Ах. Це мала бути відповідь Авелін, яка забрала Бетані якомога далі від Сірих Вартових з Орлея. Коли Вартові почали чути несправжній Поклик, перше, що зробила Гоук – впевнилася, що Андерс і її сестра у безпеці. Він чітко пам’ятав: Гоук намагалася написати листа Авелін, єдиній людині, якій би вона довірила потурбуватися про свою молодшу сестру. Якби щось трапилося із Бетані, не варто і думати, що б  Гоук зробила з Вартовими. Вона провела все минуле десятиріччя у спробах захистити єдину рідну їй людину. І Творець знає, вона б не зупинилася.

Андерс благав Гоук не йти. Але коли це не спрацювало, він благав її піти з нею. Але цей Поклик, справжній чи ні, був занадто сильний, аби чинити йому опір. На щастя, їхній дім був занадто далеко й Андерс не чув його, але Гоук все ще тривожилась через це.

— Ти будеш в безпеці тут, Андерсе. – Гоук протестувала. Вона сіла на свого коня, готова вирушити та, як вона жартувала, «врятувати світ у тисячний раз».

— Я ніде не буду в безпеці й ти це знаєш! — Андерс йшов за нею біля їхнього дому. На небо повільно спускалися сутінки.

Він намагався докласти всіх зусиль, аби вона не йшла. Але вона мала дуже вагомий аргумент. Після їхньої першої зустрічі із Корифеєм на кожне його слово була відповідь «ні».

— Хоча б візьми мене з собою…

— Ні.

— А якщо я…

— Ні.

— Гоук, я…

— Андерсе, ні! — вона випустила з рук свою торбу і яблука, які вона поклала туди, покотилися між їхніх ніг: — Ти не розумієш що «ні» це остаточна відповідь? Якби це був хтось інший, Творцю, звичайно я б взяла тебе з собою! Але ми кажемо про Корифея! Пам’ятаєш, той самий Корифей, який змусив тебе приставити ножа до моєї горлянки!

Вона похитала головою.

— Точніше, закляття до моєї горлянки. Але не в цьому суть! — Вона підійшла до нього і міцно схопила його за руку: —  Я поїду до Скайголду, допоможу Інквізиції з цим поганцем і повернусь назад. І повернуся назад жива і здорова. Добре?

— Не обіцяй того, чого не зможеш виконати, Гоук.

Вона посміхнулася.

— Маєш рацію. Це було нерозумно. Але нагадаю тобі що я… ні, ми проходили й набагато гірші випробування. Я повернусь так швидко, як зможу. А потім ми будемо лежати у нашому ліжку і пліткувати про Інквізицію,

Вона нахилилася, як робила це, коли вони разом ходили до Шибеника, аби прошепотіти йому на вухо: «Взагалі, Варрік казав, що твій старий «приятель» Каллен теж у їхніх рядах. Ти можеш в це повірити?»

Її слова лагідно лоскотали його вухо. Ще одна з її хитрощів, аби відвернути Андерса від думок.

Але її голос тільки його заводить, і він притягує її до себе, аби поцілувати. Такі обійми завжди ведуть до більшого. Тепло їхніх тіл стає тільки більш гарячим, поки руки плутаються, аби розстібнути пряжки на одязі.

— Не знаю, коли зможу зробити це ще раз. — Андерс стогне між поцілунками. Він цілує її ще глибше, змушуючи Гоук відступити та стати на одне з яблук, яке вона впустила раніше. За мить вона підлітає в повітря і падає на Андерса, який впав на спину.

З її вуст лунає болісний сміх.

— Таке відчуття, ніби ще вчора ми були молодими й закоханими. Але ось ми, лежимо і дуріємо на землі.

Її лазурні очі зустрічаються поглядом з його очима, і він бачить в них спокій. Знак, що він буде в безпеці. Він тягнеться до неї з поцілунком, ніби каже таким чином, що все буде гаразд.

І вони пішли на компроміс. Він лишається у їхній хатині, а вона йде одна і повертається, як тільки зможе.

Андерс зрозумів, що це був їхній останній поцілунок. Поцілунок прийняття. Він був дурнем, що взагалі сказав «так».

…І все ж, Авелін, я не могла довірити Бетані будь-кому окрім тебе. Іншим варіантом була Ізабела. І я б цього не допустила. Я знаю що ви не тримаєте зв’язок одна з одною, але все одно не кажи їй, що я тобі це сказала…

…Я б дуже хотіла переконати Андерса піти з тобою. Він тут у безпеці у горах Віммарк, але я не можу бути впевнена в цьому на сто відсотків. І перш ніж ти спитаєш… так, справи пішли на краще…

Андерс зупинився. Чи продовжувати йому це читати? Чи Гоук, де б зараз не була її душа, була б не проти? Однак, він все ж піддався спокусі.

…звісно, про дітей не може йти й мови. Слава Творцю. Я не думаю, що я була б гарною матір’ю, попри твої аргументи. До того ж моровиця Андерса…

Він стиснув лист у руках. Вона думала про дітей? Вони згадували про це пару разів, але він ніколи не думав, що це щось серйозне. Що ж, хоча б він зараз знає, що вона цього не хотіла.

…Я не планувала робити цей лист таким сентиментальним, тож прошу вибачення заздалегідь. Авелін… Я знаю що можу довіряти тобі й скажу: навіть після всього, що трапилося, я не можу змиритися з думкою, що колись його втрачу… чи через цей проклятий Поклик. Чи якщо Справедливість повністю захопить його. Не знаю. Звичайно, я не зможу прийняти те, що він накоїв. Ніхто при здоровому розумі не зміг би. Але я знаю що ти розумієш мої почуття.

Якщо я втрачу Андерса, я втрачу все. Я думала, що вже втратила все. Але ні. Моє все позаду мене, хропе у нашому ліжку…

— Гоук… — Андерс задихався. Його сльози розмивали чорнила з листа.

…Ось чому я маю піти, попри мої вагання. Якщо цей Поклик справжній, я маю покласти цьому кінець. Заради Бетані. Заради Андерса…

Можеш не відповідати на цей лист. Я знаю що у тебе багато проблем після повернення до Кірквола. Передавай Донніку привіт. І дякую тобі, Авелін. Я, як завжди, у тебе в боргу.

З найкращими побажаннями,

Гоук.

І тепер Андерс розумів, чому цей лист лишився, не був надісланий. Гоук, скоріше за все, змінила думку через свою емоційну натуру, судячи зі згадки про вчинок Андерса. Але він на диво був вдячний, що Авелін не отримала цього листа.

Він не мав читати цього листа, але було відчуття, ніби вона писала його саме для нього. Він міцно обійняв зім’ятий папір, вологий від його сліз.

Він був впевнений: Гоук ніколи не хотіла покинути його. Вона не прокинулася з випадковою думкою допомогти Інквізиції. Вона ніколи не хотіла «врятувати світ в тисячний раз». Вона лише хотіла врятувати свою сім’ю. Врятувати Андерса. І це вартувало їй життя.

Всі сумніви, які ще лишалися в Андерса, зникли. Він поїде до Скайголда, так само як зробила Гоук. Але він зможе піти. Піти з відплаченою ціною помсти.

Андерс швидко дістав чистий лист пергаменту з полиць столу. Необачно опустивши перо у чорнильницю, вона похитнулась і впала, розливши чорнило по столу, поки Андерс почав писати. Надряпані слова грубо розкинулися по пергаменту, так само як колись по його маніфестах багато років тому.

— Варріку, — він прошипів собі під ніс, схилившись над пергаментом.

«Я отримав твого листа. Я міг би скласти цілий список того, чого не мало трапитись. Наприклад, як вона не мала їхати до Скайголду.

Або як вона не мала лишатися одна в Затінні.

Або як вона не мала зустріти тебе чи мене.»

Андерс писав так швидко, як міг.

«Ні, я не буду цього робити. Я лише скажу що має відбутися.

Справедливість.

Дай мені два тижні, і я буду там. Не намагайся зупинити мене. Ти не хочеш цього робити. Я знаю, що ти засмучений так само як і я.»

Пляма чорнила повільно почала обагряти верхній кут листа.

«Краще йди звідти. Інквізиція – одна велика помилка. І я зроблю так, щоб про це знав весь Тедас.»

Його брунатні очі тепер світилися блакитною люттю. Злість нарешті поглинула залишки смутку.

«Мені шкода, що так має бути. Але ми обидва знаємо – мирного рішення не буде. Не без справедливості.»

Андерс закінчив листа, змахнувши пером. Він відправив його одразу після вирушення до Скайголду. Андерс розумів, що коли лист дійде до Варріка, той спробує його зупинити. Але це неважливо. Він забере душу Інквізитора, навіть якщо це буде коштувати йому власного життя.