Казка про царя i баранiв

Казка про царя і баранів.

Жив був на світі цар. Царював він в своєму царстві, звісно ж, у тридевʼятому. Найзвичайнісінький цар, хіба що старий і полисівший, але то так з усіма царями. Казали, що він таким і народився, старим і лисим, і це нікого вже не дивувало. Ніби презвичайний цар, але була в нього одна особливість. Замість людей в його королівстві жили барани. При чому барани ці були просто неймовірно впевнені, що ніякі вони не барани, а найсправжнісінькі люди, і не просто люди, а найкращі із людей!
І нікому вони особливо не заважали, жили собі у своїх хлівах, топтали сіно за обидві щоки та молилися за здоровʼє царя-батюшки, та раптом цьому самому царю в голову прийшла цікава думка.
“Треба моїх баранів на чужину заслати, бо сусіднє королівство надто добре жити стало. І люди там надто щастливі, недобре то. Боже вбережи мої барани зрозуміють, шо вони барани” – цар перехрестився на ікону, постукав по дереву і тричі сплюнув через ліве плече: “не дай Господи.. бо як зрозуміють, кінець прийде моєму царюванню! Ні.. не можна.. не можна цього припустити..”

Довго думав цар, що ж зі своїми баранами робити, бо ніякий поважаючий себе баран просто так вмирать не схоче. Думав цар, три дні і три ночі, і ось нарешті вийшов на центральну площу, і говорить: “Люди! Найкращі з людей! Маю новину, страшну новину! За кордонами нашого царства, хоча всі ми знаємо, що кордони ці ніде не кінчаються, бо наше царство – всім царствам царство, і нема кращого за нього, так ось, наше царство в небезпеці! Хочуть на нього вороги прокляті напасти, і як ми на них не нападемо першими, то заваляться вони до нас усією оравою і не дадуть спокою, поки не знищать усіх до останнього! Тож надягайте шлеми і йдіть воювать, родіну мать захищати!”

Сказав цар, та й пішов собі у замок, а вже за три дні і три ночі перед міськими воротами стояло ціле бараняче військо. У шлемах усі, із мечами і списами, йдуть у чуже королівство родіну захищати. Йдуть тисячами, десятки, а то і сотні тисяч баранів, і ніхто не повертається. А цар все нових відправляє, і йдуть. Так перетворилось бараняче королівство на справжнісіньких мʼясокомбенат.
Ні.. просто так барани вмирать не хочуть, але якщо цар сказав, та ще й златом із скарбнички одарив, значить є в цьому якась велика мета, мета непостежима для звичайного середньостатистичного барана. Та і нашо думати про такі дрібниці? Не бараняче то діло, думати. Втомлює.