Розгадка близько

Кілька днів Ештон був, наче під дурманом. Ніби ефіру надихався. Ні, він робив усе, що повинен був: всі свої щоденні справи, й не зовсім… Проводив зустрічі… Займався в бібліотеці.

Тренував дітлахів усіх…

Але…

Підсвідомість кликала.

Це не відчувалося як спокуса. Не відчувалося наче щось заборонене кличе. Не так, як коли хочеш палити. Не так, як приставка в дитинстві манить. Не так, наче хочеш напитися, коли в житті щось не так. І не так, як хочеться довше полежати, коли будильник звонить. А так, наче обов”язок штовхає на війну. Так, наче інстинкт штовхає під кулю, що летить в товариша. Так, наче линеш серцем до коханої, вертаючись з робочої поїздки. Або коли знову і знову повертаєшся до глобального проекту, хоч кінця-краю не видно, а дедлайну немає.

Треба йти. Ештон знає в чому річ. Ще одна розгадка поблизу. Вона маячить. Вона уже перед носом. Вона тут. Він мусить йти.

Зараз.

– Ванесса. – Сказав Ештон, втупивши погляд кудись за спину Ванесси, встаючи з-за столика у вітальні. Вона захвилювалася.

– Що, Ештон? – Добре, що вони зараз наодинці. Ештон не певен, що звернувся б до неї якось інакше зараз, навіть, якби вони були серед натовпу.

– Я йду в Храм. – Заявив Ештон. Він дивився на стіну. В одну точку. І якась віддалена думка залоскотала, що він, мабуть, зараз на психа схожий.

– Але ж… зустрічі. – Нечутно прошепотіла Ванесса, майже затихнувши на останньому слові.

– Я йду у глибоку медитацію. Не знаю, коли повернусь. – Нарешті Ештон перевів погляд на очі Ванесси. Він підійшов до неї і поклав руку їй на щоку. – Як швидко час летить. Я і не помітив якою рідною ти мені стала. Як же шкода, що ти належиш не до мого народу. – Ештон схилився і торкнувся чолом до її чола. Він відчував її хвилювання. Її трепет, розчулення. – Подбай про все, поки мене не буде. Я повернусь. – Знову поглянув він в очі своїй заступниці. Саме вона його ліва рука. І він довіряє їй. – До зустрічі, сестра.

Ештон обернувся і пішов з своєї квартири. Ніби в тумані. Відсторонено помічаючи, як минає арку і бібліотеку, знайомі орієнтири на шляху в Елізіум.

《Рікон. Я йду в Храм. В глибоку медитацію. Вибач, що несподівано.》- Попередив Ештон і праву руку.

《Я знав, що ти скоро підеш. Не турбуйся. Я про все подбаю.》- Відповів Ештон.

《Дякую. Розраховую на тебе.》

Ештон ледь тримався за реальність. Лише сила волі утримувала його тут. Він може поринути у медитацію прямо тут. Але від його життя надто багато залежить. Він має обов”язки перед зграєю. Він мусить дійти до Храму.

《Кохана, я йду медитувати.》- Захотів Ештон попередити її особисто.

《Нарешті. Ато ти вже кілька днів на межі з візією.》- А одразу відправити його в Храм не могла? Інколи її політика невтручання доходить до абсурду…

《До зустрічі.》- Просто попрощався Ештон. Насправді, він відчував, що на цей раз він надовго.

《До зустрічі.》- Так же відповіла вона.

Храм прийняв його, наче довгожданного гостя – заманюючи легкими плавними хвилями. Серце Храму манило, наче колиска сновидінь. Остання сходинка. Ештон опустився на підлогу і його свідомість без усіляких перехідних етапів шугонула у простір душі Храму.

І вакуум Храму приніс тимчасове полегшення і покій, як завжди, коли Ештон приходить сюди.

Тихо.

Ештон дав собі можливіть. Він уже не поспішає. Він уже відчуває, як його свідомість визирає з-за кутка, терпеливо очікуючи, поки Ештон злине з місця в потік своїх думок й істин, що ніби течії, ховаються у товщі його роздумів. Та зараз ця коротка мить перед стрибком у бурхливий рій все ще триває.

Ештон відчув – мить закінчилася. Він ступив рішучий крок у вир думок, будучи готовим.

Рашаз. Пустка. Душа. Якої немає. Фундаментальний договір. Його воля. І те, що може її затьмарити. Ніж, що Ештон назвав його яблуком спокуси. І Кір, що відкрив свою душу перед Ештоном. Релігія Мерін та його власна. Бог. Усе це наче гострі осколки одного зеркала, проносились повз свідомість Ештона. Заледве не розрізаючи його фантомну шкіру. Вони кружляли навколо нього неспокійним виром. Несучи хаос. Та Ештон був спокійним, стоячи всередині торнадо, він відчував штиль. Відчував спокій. І відсторонено зауважував кожен осколок. Все це мало б розірвати його свідомість. Мало б налякати. Мало б. І налякало б. Колись. Та… Час змусить до всього, що повинен. Ештон не панікував. Навіть не хвилювався. Більше ні. Торнадо завмерло.

Ці осколки – уже готові скластися у цілісну картину. Всі частини пазла вже на місці. Залишилось зрозуміти, як вони пов’язані. Нічого, якщо Ештон не розгадає всю загадку повністю. Наразі це і не можливо. Ештон розумів. Він повинен зібрати лише цю одну картинку, що приведе його до відповідей у майбутньому. Він уже робив таке. Нічого, що на цей раз складніше. Нічого, що деталей більше, а шлейф подій, як його Ештон охрестив – це особливе відчуття, що відтіняє істину та правильність, важливісь подій. Нічого, що шлейф подій ледь відчутний. Ештон впорається.

Ще мить. І перший осколок слухняно ліг в руку Ештону.

Він Повелитель. Він має волю повелителя. І пустка в його душі, що заповнилась, насправді простір між іншими душами. Там міститься не лише його воля, а й фундаментальний договір. Ці та інші складові утворюють такі собі “гілки”, що об’єднують Ештона та його народ, відділяючи від інших, але і одночасно під’єднують до “дерева життя” (як назвав це Ештон, а може і хтось задовго до нього), даруючи таким чином їм місце у світі, і, як не парадоксально, об’єднуючи з іншими народами у більш глобальному плані.

Але він не єдиний Повелитель. Є ще, як мінімум Нічна Темрява (Мерін) та її народ – Шазарія. Вони теж займають своє місце у світі. І саме тому вони: наповнені, спокійні, щасливі та цілісні.

А це в свою чергу означає що? А те… Що завдання Ештона ускладнюється. Не достатньо просто навчити Шазарійців жити без вказівок волі повелителя. Не достатньо. Адже, втративши Мерін, вони втратять своє місце у світі. І якщо з Ештоном все ще більш-менш окей – він може передати ларів якомусь насліднику – людині, то що робити з Шазарією, а? Людина не може передавати свою волю іншим людям, це поза людською природою… Люди не алубі… І… Де знайти спадкоємця для Мерін? Пірей не зможе – не наділений душею князя. Відповідь напрошується сама – рашаз. Розгадка тут.

Ештон завис.

Але… Як же…

Що ж… Можливо, доля рашаза не померти? Але… Що робити з ним Ештон, як і раніше, не уявляв. Адже не маючи душі, не можливо… Укласти фундаментальний договір, вірно? Так, тут Ештон впевнений.

Одне тільки Ештон збагнув – пустка рашаза більше його не лякає. Ця пустка – це теж саме, що має кожна жива істота з душею. Це простір що знаходиться між кожною душею та самою світобудовою. Дуже імовірно, що опинившись у цій пустці, Ештон знайде вихід. Адже тепер у нього є власне місце у світі. Власний провідник – його народ.

Ештон знову зупинився, дійшовши до логічного завершення своєї думки. Та ще не всі осколки лягли на свої місця. Наприклад, Бог. Ештон не розумів, яким боком його віра тут. Хоча саме віра Мерін зараз веде його. Він використовує її підказки, як орієнтири у темряві. Підказки. То… Можливо у його власній вірі теж є вони – підказки? Якщо подумати… То Єгипетські боги ж не були цілковитою вигадкою. Як і казочки про перевертнів, вампірів, дикі історії про демонів, чи релігія про йокаїв, легенди про наяд, русалок… То… Може і його релігія – це відголосок істини. А… про що вона, власне? Є Бог, що створив світ. Він є джерелом любові. Є пекло і рай… І кожна людина своїми вчинками формує собі репутацію, так би мовити, і в результаті отримає винагороду чи покарання. Є Ісус Христос, який передав ВОЛЮ БОЖУ і його десять заповідей! Чорт! Стоп… Тобто був, якийсь мужик, який міг транслювати свою волю, по суті. А десять заповідей… Та запросто можуть бути цією волею! Не вбий, не обмани, не вкради, не заздри, що там ще?.. Так, типу, з багатьма жінками спати не можна… А далі цікавіше… Не змінюй релігї, по суті! Ось це цікаво. Можливо, фундаментальний договір не можна укладати двічі? Або змінювати повелителя? Або ж не всі, хто видає себе за повелителя, насправді повелителем є! І… Не всі можуть ним бути… Що ще там?… Не поклонятися язичницьким богам, по суті, якщо Ештон правильно трактує… А це уже цікавий посил. Це ж… інші раси. Можливо вони не були здатні транслювати свою волю людям… Або були ще якісь причини… Хм… Може і пропустив щось… Але не суть! Важливо те, що його релігія, імовірно, розповідає про те, що колись був повелитель, але його не стало, або ж він у іншому місці, недоступному людям. Розповідає про його волю, про настанови, що ця воля передбачає… Це ніби… Історії про те, що було колись… Та Ештон не відчував волі Божої. Правильно, не відчував, бо немає уже цього повелителя, а його воля – це спогад, задокументований спогад. Капець. Якщо подумати… Про це говорила і Шона – люди ззовні ніколи не бувають повністю задоволеними. Воно і ясно, якщо немає свого місця у світі…

О, ні. Ні! Ні-ні-ні! Ви знущаєтесь? Він не може звалити на себе весь Зовнішній Світ! Він не потягне! Це уже точно не його… компетенція. Стоп. Ештон не панікуй. Це і дійсно так. Ештон не може. Фізично. Він не може стати Повелителем світу… А от Мерін змогла б. Та вона не хоче. І тут Ештона наче молотком по голові ударило. Не хоче. Все життя уникала. Несла відповідальність лише за алубі. І за Шазарію. Навіть ларів не хотіла. І… Була нещасна.

Ештон прокрутив свої спогади про те, що Мерін розповідала про свою релігію:

“Скажімо… Це суб’єктивно. Те як кожен з нас бачить світ. Таке собі відчуття. Бачення. І коли ми йдемо правильним шляхом, все ніби саме собою складається. Ніби… Тобі випали хороші карти, всі козирі. Ти інколи за удачу згадуєш. Думаю, що це щось подібне. Або… Або з’являється щось таке, чого не було ніколи раніше. Або помічаєш в комусь щось особливе. Приваблює щось. Тягне. Інколи і не виразне зовсім, але таке, що ігнорувати неможливо. Або ж… Події, що йдуть одна за одною… Мають якийсь невловимий шлейф…”

*

“Важко не вірити… Коли бачиш стільки перемін. Що мають пояснення і ні. Не очікуй, що я скажу щось конкретне… Просто я зрозуміла в якийсь момент… Що алубі з’явилися у світі не просто так. Не заради самих себе. І, як би дивно це не звучало, мабуть, заради того, аби вберегти від вимирання людей. Я уже давно так думаю. Розумієш… Немає значення, що ти думаєш про себе і оточуючий світ. Рано чи пізно, час змусить тебе зрозуміти, як воно є насправді. А якщо ти впиратимешся, противитимешся своєму шляху, предназначеному тобі – буде тільки гірше. Буде боляче. Нестерпно, але час все одно розтавить все на свої місця, навіть якщо ціна тому ти сам. Це моя правда, Еш. А ти шукай свою.”

Ештон оглушено завмер. От Мерін і не щастило, от вона і страждала, тому що відхилилась від свого шляху! А коли їй стало щастити? А тоді коли, вона відновила контакти з Зовнішнім Світом! Тоді вона отримала ключ від подальших подій, у вигляді Ештона. Якби не медитація, мозок Ештона, мабуть, поплавився б уже…

А… Коли перестало щастити? Коли?… По-суті, коли вона була в анабіозі… Можна припустити, що вона тоді перестала транслювати свою волю людям. П’ястот років – це багато для людей. Це… Багато поколінь без волі. Без свого місця у світі…

Можна припустити, що сталося ще щось, поки Мерін була в анабіозі, щось таке, що змінило світобудову… Да так докорінно, що світ, сама природа, саме дерево життя збунтувалося. І що ж це могло бути? Ештон напружився, але поки що не розумів. Тож він облишив це.

Він не знає причини, та він знає покарання – алубі перестали отримувати душі. Ну, хрін його знає. Може якась срана рівновага? Не вистачало на алубі душ? Все ж у світі скінченне? Чи як? Чи може це справді покарання? Типу “Рано чи пізно, час змусить тебе зрозуміти, як воно є насправді. А якщо ти впиратимешся, противитимешся своєму шляху, предназначеному тобі – буде тільки гірше. Буде боляче. Нестерпно, але час все одно розтавить все на свої місця, навіть якщо ціна тому ти сам”. Ну, тут і зовсім можна скласти два у два. Алубі – ідеальні носії влади для людей. Типу повелителі такі собі готові, а вони сприймали людей, як тварин. І… Не передавали їм свою волю… Не були… Короче! Не підключали людей до дерева життя! От воно і розсердилось… І… Почали з’являтись нові види… І… Це ж можливо, що дерево життя хоче підключити до себе всі душі у світі? Це взагалі нормально, думати, що дерево життя під’єднує душі до… Скажімо, ще якоїсь свідомості… До чортиків великої свідомості. Такої, що аж мурашки по шкірі. І, Ештон, з легкістю може це прийняти – це взагалі реально! Ештон бачив, наскільки глобальним є це дерево! Всі ці зв’язки кудись ведуть! До усрачки глибоко! Так, що йому навіть в медитації життя не вистачить, аби дістатись туди…

Ха…. Ештон відволікся! важливо ж не це!

Так… Отже… Отже… Виділимо головне. Алубі збилися з шляху. Ну, і хуй з ним, що не знали! Не знання – не звільняє від відповідальності, так? Зрештою, у кожного свої методи, дерево життя теж може мати свої – “час змусить до всього”. Отже! Зберися, Ештон!!! Алубі збилися з шляху, тому що не під’єднали до дерева життя душі, що виникли у світі, хоч могли – людей (чорт! Точно! Люди ж еволюціонували. У них не одразу були душі. І алубі не “грішили” не підключаючи їх до дерева життя. Проте згодом душі у людей з’явилися, а алубі все ще не підключали їх до дерева життя…). І за це поплатилися власними душами – з’явилися рашази, що майже знищили все розумне життя на Землі… Може політика така у дерева життя? Не під’єднуєте до мене душі, то значить не буде душ. Ні у алубі, ні на Землі взагалі.

Але… Але Мерін прокинулась. Вийшла з анабіозу. Підключила до дерева життя алубі, що лишились, і людей з Шазарії. І… дерево життя… зупинило руйнацію всього розумного життя на Землі – адже добилося свого… Бодай частково.

У Ештона одне питання: як він має пояснити все це Мерін?

Ештон дозволив собі зробити перерву. Зависнути у вакуумі знову. Він людина, все таки… Мозок має обмежений ресурс…

…

Ештон був певен у правоті сьогоднішніх відкритів. І це не просто самовпевненість чи що там ще… Справа у шлейфі подій. Ну, блять, прив’язалася назва. Але, зараз Ештон розуміє, що дибільно і надалі це так називати. Це не лише шлейф подій, зрештою. Все, як казала Мерін: в комусь відчуваєш “дещо” – щось особливе, що привертає увагу. Десь підмічаєш деталі, об які весь час спотикаєшся, десь дуже щастить, або все складається – все це сила ключа. Тобто… По ідіотськи називати це так. Ештон не думає, що він якийсь особливий, це просто збіг – що в ньому зійшлися всі якості потрібні для ключа, але він ним став і отримав доступ до подій. Ніби запустився процес, механізм… А ключ до механізму – це Ештон. І він же – бачить усі ці події механізму, до якого є ключем. Відрізняє їх від фону. Ніби ще одне сприйняття. Тільки тепер це не енергія – а… плин правильних подій і поява правильних дійових осіб… Як той самий Кір. Ага… Так. А, от і Кір на своє місце у пазлі сів. З ножем своїм. Але… Не це цікаво. Цікаво як точно все описала Мерін. Очевидно, що вона – теж ключ. А от це взагалі поза сумнівом – у них один шлях на двох. І цю істину Ештон знає уже давно.

І. Що виходить? Що ключі існують для того, аби підключити до дерева життя душі. А ця сила ключа – це, по ходу, просто підказки дерева життя, аби допомогти це реалізувати. Будемо називати цю срань небесну… Як? Баченням ключа. От. Нормально і майже не пафосно.

Ештон на мить завис і тоді знову повернувся до болючої мозолі – своєї клятви Мерін. Для того щоб піти, він мусить не просто “подбати про відхід Мерін”, а знайти їй спадкоємця! Піпець! І… Це не все. Звісно ж не все! Ціла купа! Мільярди людей – без волі! Загублені, не під’єднані до всраного дерева життя! Що з цим робити, а?

Ну, пизда ж повна!

Ештон був у розпачі.

Ештон довго висів у вакуумі. Та нових откровень не приходило. Зрештою, і так забагато.

Потрібно виходити з медитації.