ВСТУП

Десь далеко було чутно спалахи гармат. У цей час земля навкруги здригалася, а небо на якусь мить ставало світло-рожевим, ніби вранішня пора настала, але знов, мить, і все впадало у непроглядну темінь, де тільки й чутно запал залізних чудовиськ.

Пам’ятаю останнє літо перед наступом, коли дерева у садку, фруктові паростки чи тоненькі осики невимушено колихалися від ніжного подиху серпневого вітерця. Тепер усе навкруги ніби тремтіло від хвилювання. Здавалося, що сама природа відчувала напругу, яка заполонила цей край. Вітерець – вже не лагідний, а наче справжній вихор, скуйовджував листя, як батогом шмагав збіднілі залишки колись зеленого багатства та буйного цвіту. Проста людська радість давно вже покинула це місце, впускаючи тугу у наші серця.

Що нам простим селянам було ще за щастя, як не свій власний куток? Зроду-віку трудилися ми на панів: слідкували за їх господарством, вигодовували їх худобу й так само виховували їх дітей. А самі, що мали? Образ Божий в кишені та хрест від матері під серцем.

Звісно, не всі так жили. Комусь вдавалося до панів підлеститися – чи то ділом, чи то словами. То ті собі й мали.

Хтось уже свободним, вільним, чоловіком народжувався: мав свою хатину, саджав город та розводив худобу. Згодом й дружину міг взяти. Але коли важкі часи наставали – скрута приходила як той непрошений гість нізвідкіль, то доводилося й вільному селянину найматися до пана на роботу. І знов – твоїми руками вони собі раду дають, а ти свою спину гнеш, кажеш, – то все заради майбутніх дітей та внуків, щоб їм горбатитися та плечі ламати не довелося. Еге ж, от воно й майбутнє. Сподівався, що крізь темні хмари, проб’ється коло сонця, то розвидніється на небі – і побачиш під собою стежину, то твій шлях буде, і підеш ти по нім. Чекати буде твоя родина: старенька матір з лагідною посмішкою як колись в дитинстві, а в руках той Образ, вже де-не-де потускнілий та всеодно пройшовший крізь роки; коло неї зберуться твої сестри та брати, і замість мозолистих рук, свідків тяжкої праці, побачиш їх рум’яні, живі обличчя; і як в дитинстві – посідаєте ви за стіл, накритий вишитим рушником, і станете твоїх майбутніх дітей чекати.

Та тепер зійшлися грозові тучі на нашому небі – ні хмарин, ні сонця на горизонті не видніється. Усе світло з’їла потворна війна. Подекуди пробиваються прозорі смужки, ледве помітні промені, але враз згасають. Зовсім як надія, яка дає про себе знати, кричить вона, – Я тут! Я є. Дивіться ж на мене! Я жива ще… Підіймаєш голову – і справді, щось там мерехтить, пробивається до тебе. Здається, тільки протягни свої долоні, доторкнися до світла, настане блаженна тиша та спокій душі – а потім знов темінь. Сходяться темні тучі. Та напирають вони вже з новою силою, все дужче та дужче. Насміхаються над тобою. І від холодного їх сміху, сиротами спина покривається. А звук той наче гостра сталь, як рубане – і впадеш ти, наче колоски пшениці від коси. То там і поляжеш, на тому місці, де сама весна не ступає, і ніколи навіть паростки бур’яну не сходять. Загубиться твоя душа. А ти ж, простий селянин, лише свій шлях шукав та долю просив за своїх дітей.

***

І знов мені наснився тужливий сон.

Очі заплющені, та знаю, навкруги ще темінь, а світанок нескоро. Останнім часом ніяк не вдається привести себе до ладу. Та то й не дивно, за вікном, здається, революція. Хоча вулиці мого рідного села майже пусті: ніхто не бажає натрапити ненароком на коменданта, чується чийсь спів. А можливо мені це теж наснилося.

Намагаюся знову заснути: заплющую очі та згадую якусь колискову, слова якої давно згубилися серед хаотичних думок й спогадів, але мелодія ще тримається у голові.

Та, мабуть, поспати ще трохи вже не вдасться, сон пішов, і слід захолонув.

Хоча я вже давно не відрізняю день від ночі, а ранок від вечора – все одне й те саме. Відколи я залишилася сама, усі години з’єдналися в єдиний ланцюжок, який все дужче намотувався на моїй шиї, от-от і придуше. А ніхто й не дізнається, бо нікому за мною тужити. Й оплакувати мене також буде хіба-що власна тінь, якщо хмари на небі не зійдуть й ту бідолаху не задушать.

На дворі ще середина серпня. За вікном духота, яку не подолає навіть прохолодний вітер з далеких країв. Десь за селом, за віковими пагорбами, столітніми старожилами нашого покою, назріває гроза . То там прогримить, то десь прореве, а дощ ніяк не назбирається аби пролитися на змарнілу від літньої спеки землю, що так жадає знову відчути вологість кришталевих крапель. Уявляю як вони, наче малесенькі бісеринки, відриваються від білосніжної сукні молодої графині, та падають, котяться поміж хмарин до самого низу, де їх чекають втомлені й зморшкуваті лиця простих робітників, зморених тривалою посухою.

Легка посмішка ледве торкається мого блідого обличчя, коли мені мариться приємна прохолода на власній шкірі, ніби це справжня краплинка пробіглася від чола до самого підборіддя. Я тихо зітхаю. Мить пройшла – і знову дихати важко. Варто встати з ліжка та відчинити вікно, але здається, я зовсім не відчуваю ніг. Як не намагаюся поворухнутися, нічого не виходить. Хоч ліжко тверде та де-не-де стирчить пружина, впираючись мені у спину, не можу підвестися.

І знову десь в далечині чується мені голос. Чи то колискова лине вулицями рідного села, чи то гіркий стогін невтішної матері, з чиїх рук вирвали власного сина, а з ним і душу. Можливо цей голос мені лише мариться, і то привид вітру жахає своїм подихом селянські садиби; мабуть, це він скуйовджує фруктові дерева у садку, невтомно розгойдує їх старі гілки та рве листя, перетворюючи молодиць у напів облисівших старців. Тепер-то й вони будуть під пару цьому місцю.

Колискова, яку я згадувала, згубилася серед думок, а її звучання вицвіло з моїх вуст. Кому були потрібні слова, якими вже давно ніхто не користувався?

Я перевернулася на інший бік, до вікна, а пружини піді мною затріщали. Прямо в обличчя світило місячне сяйво, променям якого вдалося прорватися крізь полуду темних хмар. Тоненькі смужки світла падали на дерев’яне підвіконня з порепаною від часу фарбою, сягали простору кімнати аж до самісінького ліжка, де знаходили моє збідніле від смутку лице. Мімічні зморшки на нім пробивалися навіть крізь втомлену невимушеність після сну. Жива, палаюча блакитним полум’ям, туга закарбувалася в мені, сягаючи серця моєї душі та відчайдушно прориваючись що сили далі, на поверхню, аби зустрітися із тим, хто зможе по-справжньому зрозуміти її сутність.