Про дезертирство та відтінки болю [2]

Коридор до воріт нескінченний, наче тунель у вічність.По мірі підйому підлоги кудись вгору,до неба, що ховалося за залізними дверима десь там, із двома втікачами відбувалися абсолютно протилежні метаморфози.

Брок слабшав з кожним кроком, хапався за стіну та сповзав все нижче і нижче, зігнувшись майже до землі. Біль долав Рамлоу, біль, через який він зміг покласти початок порядку.

А Солдат навпаки-все більше і більше випрямлявся, його крок пришвидшився, він поступово очунював після електрошоку та був наче лебідь, що розгортав крила, готуючись злетіти. Волосся мило підстрибувало при кожному голосному стуку його чобіт по підлозі.
Повернувшись на п’ятках, Зимовий став по струнці, зупинившись, та опустив очі на Командира. Той усміхнувся йому, але крізь сціплені зуби було чути тихі стогони болю.

І знову: щось засвітилося у блакитних очах. У них ніби стало на одну краплину скорботи та суму більше,вони стали іншого відтінку, ніби чаша переповнилася і от-от страждання будуть литися через край.

Тихий, ледь чутний голос :
-Командире…Які будуть накази?,- пальці живої руки легенько затремтіли, Брок це помітив навіть крізь туман лихоманки від поранень:
-Я бачу, що ти хочеш щось зробити…Роби…,- закусив губу, намагаючись випрямитися.
Рамлоу зараз відбував покарання за свій гонор та самовпевненість. Він себе переоцінив. Все-таки він теж людина, людина, якій може бути до біса боляче від попадання вогнепальної зброї.
Солдат зробив крок до Командира, з ваганнями, з сумнівами.
Обережно взяв Брока, так ніжно, наче розумів, що так причинить менше болю пораненому. Підняв Рамлоу на руки та перекинув його через плечі, перевернувши на живіт. Залізна рука лягла Броку на стегно, прямо під кривавою діркою, а жива долоня гладила по спині. Зимовому було зовсім не важко, він не навіть не зігнувся , а навпаки, зірвався з місця і швидко покрокував до спасіння.Монотонно загриміло залізо від ударами підошов важких Солдатових чобіт.
Броку було дурно від того, що половина його тіла була догори дригом.Його занудило,голова наче налилася свинцем,ніби захитувало від ходи Солдата, який став йому транспортом. Але це краще ніж повзти по землі. Рани всеодно боліли,схоже, десь на животі щось перетиснуло, бо і так просякнута болем та кров’ю до нитки футболка втягнула в себе ще трохи.Хєровило, хєровило добряче, і Рамлоу вже разів сто прокляв себе і все на світі. Усе,крім Солдата.

[Послуга за послугу ]

Брок відключився на невизначений період часу. Перед очима заплавали жовті плями, із горла вирвався тихий стогін. Темінь, яку розрізали лише швидкі кроки Солдата та його важке від хвилювання дихання.
Раптом голосно грюкнуло щось залізне, сонячне світло вдарило у очі, осліпило, оглушило: вони вийшли на злітний майданчик.
Солдат зірвався та побіг до найближчого гвинтокрила, наче наполоханий заєць. Вирвав з петлями двері залізною рукою, ледве встиг впіймати Брока, який почав сповзати по його спині на землю ( ще б трохи і головою б вдарився об гладкий асфальт).
Командир перекочував знову на руки Солдату, наче кривава наречена. Брок відчув,як його буквально запхнули всередину душної кабіни гвинтокрила, який сильно захитало від того, як у нього ввалився Солдат.
Нестерпний зараз шум лопастей, звуки пострілів десь там,далеко. Стогне з останніх сил:
-Давай,Солдате, тікаємо…Чого ти всівся як на званій вечері?,- Зимовий вагається трохи , озирнувся злякано.
-Прийнято, Командире….,- зліт, бридке похитування, від якого Рамлоу знову занудило. Губи розімкнулися, хотілося говорити, і Брок говорив. Він не міг зрозуміти що саме розповідає Солдату, навіщо він це робить. Язик боровся за незалежність від мозку, схоже, у буквальному сенсі, та отримав перемогу.
Перед очима туман, серед якого світяться блакитні роговиці та розширені зіниці Зимового : він озирнувся до Брока та з нерозумінням та страхом дивиться йому прямо у очі :
-Командире…Про що ви кажете? Я не розумію….
А про що він говорив? Не розумів, що марить, називаючи Солдата Роллінсом та просить дати патронів для неіснуючої у руках гвинтівки, що каже відбиватися від ворогів попереду,в той час, коли за ними женуться ззаду.

Солдат вдивлявся в обличчя Командира, шукаючи покровительства та підтримки. Але зрозумів, що зараз все не так,як раніше.

[Тепер мені треба все робити самотужки. Мені треба впоратися самостійно]

Здавалося, наче мозок кипить, дуже важко без наказів,,зверху”, без криків у рацію та без направлення. Ще й бурмотіння Рамлоу змушує серце чомусь калатати швидко та боліти, падаючи кудись у шлунок після кожного удару.
За ними хвіст з двох винищувачів. Що з ними робити? Стріляти ? Чи просто тікати?

{Перше видіння}
Перед очима Зимового раптом виник триклятий американець зі щитом. Він назвав його,,Бакі”. Брок синхронно з примарним спогадом видав те саме слово ,,Бакі!…”

Солдат з тихим гарчанням з усієї сили вдарив залізним кулаком по своєму сидінню, воно прогнулося. Ззаду щось грюкнуло: аптечка! Ось і перша підказка, наказ нізвідки.Спогади відступили, їх перебили інструкції з першої медичної допомоги.

Однією рукою тримає штурвал, іншою відкриває важку кришку. Знайшов знеболювальне, заспокійливе та антисептик.
Залив Броку рани чистим спиртом, як колись навчили ще росіяни:
-Командире, вибачте, зараз буде боляче…Раз…Два…Три…Тихо-тихо-тихо….Не кричіть, вже все добре…,- чомусь від такого людського крику, який він щойно почув, нутрощі стиснулись, а очі гидко помокріли. Раптом Брок затих. Перестав кричати та стогнати, тільки дрібно тремтить: відключився. Ну і нехай, так буде спокійніше.Тепер Солдату було простіше, він зміг сконцентруватися на одній задачі: маневрами уникати атак та летіти геть,кудись,де можна приземлитися.

[Перепливаючи океан не можливо втриматися за берег]

Бакі відчував, що починається щось нове, щось, що кардинально відрізняється від того, що було раніше. Головне- боротися заради цих змін.
Раптом щось вдарило у хвіст гвинтокрила, штурвал стало важко втримувати у стабільному положенні: по ним почали стріляти з винищувачів…
{Русская рулєтка, солдат..Нікагда нє знаєш, убйот ілі виживєш}
Як же він ненавидів росіян та спогади про них…Але зараз вони мали сенс….

[Я сам можу керувати вдачею. Посадка…Треба на посадку….]

Роллінс теж був готовий боротися. Боротися заради Командира, бо іншої цілі у нього просто не було. Знедолена сирітка, підібрана і натренована Гідрою. Він сам знайшов свою ідеалогію і вміло їй слідував. До сьогоднішнього дня…..

Побіг прямо назустріч підкріпленню:
-Солдат всіх убив!!! Зимовий Солдат вийшов з-під контролю, всіх вбив та викрав Рамлоу! Як я вижив? Я сховався у лабораторному холодильнику, він туди не поліз!,,Зброя” зовсім сказився, вирвався, гранату кинув!,-повірили. Відправили на медичне обстеження і поклали у лазарет на тиждень. До того ж , Джек отримав відзнаку ,,за вірність Гідрі” .

Занадто багато іронії з’явилося у житті Роллінса останнім часом.

[Усе таємне рано чи пізно стає явним]

Стояло питання наскільки швидко розкриють їх з Рамлоу не до кінця навіть узгоджений задум. Боляче, страшно, тривожно. Тривога пожирає зсередини, і плювати на дрібні гематоми й вивихнуте коліно. Буквально весь світ перевертається зараз догори дригом.
Була тільки одна проблема: зв’язуватися Роллінс та Брок не могли ніяк. Занадто ризиковано. Тому можна було тільки на кавовій гущі гадати, чи живий ще Командир, чи все у них вийшло…

Раптом зайшов диспетчер в кімнату. Серце Джека пропустило один удар, піднялося до горла разом з нудотою:
-Щ-що сталося…?
-Нам не вдалося їх впіймати.
Роллінс не зміг стримати видоху полегшення. Схаменувся:
-Вибачте, я вже було злякався, що Командир загинув. Так у нас ще є шанс?

[Шанс є завжди, головне хапатися за нього. Хапатися так, як Брок вхопився за свою сентиментальність та почуття,там, у лабораторії.У кожного свій шанс… ]