Сповідь каменя

– …Сян Лінг, усе було дуже смачно. Особливо смакував запечений кабанчик зі Спрінгвейлу. Ідеальне обсмаження та легенькі нотки захмарного перчика – зробили цю страву просто неперевершеною.
– Завжди до Ваших послуг пане, Чжун Лі, – кивнула усміхнена дівчинка-кухар. – І звичайно, поважного гостя зі Сніжної. Чи все Вам сподобалося?!
– Так-так, – поспішив відповісти рудоволосий пан. – От тільки ці палички… – він незграбно спробував стиснути подаровані йому нещодавно палички в руці, однак добився лишень того, що вони, одна за одною, посипалися з його пальців та вгатили просто в порожню миску з-під супу з морепродуктів.
– Навчися вже користуватися ними, Чайльде, – стиснувши філіжанку осментусового вина, сказав пан Чжун Лі. – Страви Лі Юе споживають саме ними.
– Це важче ніж може здатися на перший погляд, – дорікнув йому Чайльд Тарталья, Одинадцятий Передвісник Фатуї.
– І тим не менше, – мовив підводячись Чжун Лі. – Думаю, на сьогодні – це все. Дякую за приємну компанію, Чайльде.
– Без проблем, – усміхнувся молодий Передвісник. – Після інадзумських суші та ролів – подібна їжа – просто божественна. Хоча, визнаю, сама поїздка була досить продуктивною. Брат і сестри будуть задоволені подарунками з «країни нескінченних блискавок».
– Не насміхайся з Шьогуна Райден, – зауважив Чжун Лі, – бо однієї грозової ночі – одна з них може потрапити і в тебе.
– Краще вже нехай вийде зі мною один-на-один! От тоді й побачимо – хто кого! – рудоволосий Передвісник навіть не намагався приховати свого розважливого тону. – Та на жаль, не можу більше говорити. Перший Передвісник написав, щоб я негайно повертався на батьківщину. Корабель до Сніжної відпливає за годину, а мені ще треба речі зібрати, – Чайльд видобув з кишені гаманець набитий морою, та поклав на стіл. – Ось, це за обід. На все добре, пане Чжун Лі. Не нудьгуйте тут без мене!
– Переказуй Цариці мої найщиріші вітання, – мовив наостанок Чжун Лі, перед тим, як Чайльд остаточно зник серед безмежних вуличок гавані Лі Юе.

***
Нудьга?! Ні, це аж ніяк не про мене. Відтоді як я залишив піст Володаря Каменю, в мене з’явилося достатньо вільного часу та можливостей, щоб нарешті урізноманітнити своє монотонне та нескінченно довге існування.

Часи змінилися, і навіть каменю не під силу протистояти плинові часу. Піщинка за піщинкою – він стирається, аж допоки не розсиплеться на порох. Вічність надто жорстока до нас, Архонтів, бо разом із довгим життям до нас приходить і дещо дуже жахливе – втрати.

Втрати друзів та тих, хто дорогі нашому серцю. Я – найстарший серед Семи. Тож на мені лежить найбільший тягар, який тільки може бути – пам’ятати. Пам’ятати усіх тих, кого з нами вже немає, і головне – іти далі, не зважаючи ні на що. Часом, коли я замислююся скільки мені випало побачити та пережити, мене охоплює бажання повернутися туди. В ті часи, коли ще не було Семи небесних престолів, тоді коли не було Селестії, та, найголовніше – катастрофи Кхаенрі’аху, яка відбилася наслідками для кожного з нас.

Мене часто називають педантом, та занудою, який вічно всіх повчає, наче старий дідуган. Та ніхто навіть не усвідомлює, що саме являється причиною цього. Бо саме так, я залишаються оберегом тих давніх традицій, що нині стираються з пам’яті людей. Я зберігаю пам’ять про тих, хто вніс свою лепту в історію Лі Юе, та Тейвату загалом. І нехай я педант – та ліпше бути таким, ніж бути байдужим до усього.

***
– …Не очікував тебе тут побачити, Барбатосе, – раптом перервавши своє мовчазне споглядання Гавані Лі Юе, сказав Чжун Лі. – Що ти тут робиш?!
– Вітаю, Мораксе, – мовив невисокий бард із бірюзовим капелюшком на голові. – Та ось, вирішив, так би мовити, по-сусідськи заглянути до тебе. До речі, як ти взагалі мене побачив?!
– Для того, щоб відчути аромат твого перегару, не потрібно навіть бачити тебе, – всміхнувся Чжун Лі.
– А, я до тебе, до речі, не з порожніми руками прийшов, – враз узяв слово бард. – Ось, пляшка найкращого мондштадського вина. Сторічної витримки, між іншим! Все як ти любиш.
– Хочеш, щоб я приєднався до твого алкомарафону за пляшку вина?!
– Ну, не тільки, – бард почав копирсатися у своїх речах та вийняв ще одну пляшку. – Я тут нещодавно відвідав Інадзуму, і це найкраще рисове саке, яке тільки було на Нарукамі! Я й філіжанки із собою захопив!

Володар Каменю кинув свій погляд на усміхненого барда, який із захопленням чекав на його вердикт, і враз, змахнувши рукою, перед ними із землі постали два кам’яні стільці та невеликий кам’яний столик.
– Знав, що ти мені не відмовиш, Мораксе! – захіхікав бард та одразу засервірував імпровізований столик.

Чарка за чаркою, вони потроху осушували першу пляшку, аж допоки там не залишилося менше половини. Тоді, Чжун Лі нарешті вирішив перервати довге мовчання подорожнього барда, поки той не встиг захмеліти настільки, що б не зміг і слова вимовити.
– А тепер чесно, Барбатосе, – тримаючи філіжанку в руці, мовив Володар Каменю. – Чому ти тут?! Чи не повинен ти бути у Мондштадті, разом зі своїм народом на святі Семи вітрів?!
– О, то ти пам’ятаєш?!…
– Ще б пак, – кивнув Моракс. – З чим тебе і вітаю.
– Дякую, – приємно усміхнувся він. – Та ти правий, я опинився у Лі Юе не просто так. Я саме повертався зі Сніжної, коли почув про те, що сталося у Сумеру. Бідолашна Буер…
– Все скінчилося на краще.
– Завдяки нашому спільному другу, як я чув.
– Все так, – пригубивши вина відповів Моракс. – Але ми відхилилися від теми. Нащо ти прийшов до мене?! Невже хочеш розповісти про свою поїздку до Сніжної?!
– Взагалі так. Ти правий. Я їздив туди поговорити де-з-ким.
– З ким?!
– Із Царицею.
– І як пройшло?! Вона наказала погнати тебе одразу як ти показався на порозі до Заполярного Палацу, чи тебе ще на підступах до міста викинули за комір її вірні Фатуї?! – не без сарказму у тоні мовив Володар Каменю.
– От ти насміхаєшся, – наливаючи залишки вина до своєї філіжанки проказав бард. – А я таки зміг викроїти трохи її часу.
– Он як.
– Просто посеред засідання Передвісників Фатуї.
– А то-то мені Чайльд розповідав, що Цариця якось себе дивно поводила на тій зустрічі. Твоя робота?!
– Хі-хі, – хитро всміхнувся бард.
– Але навіщо?!
– Я хотів поговорити з нею. Після того як Розаліна, земля їй пухом, вкрала… Ну, ти знаєш. Мене все мучило питання – чому Цариця так вчинила?! Та наскільки вона змінилася з тих пір… Холодна наче лід, вона лише ховається за маскою злоби, в той час, як серце її все ще сповнене тією добротою, що й раніше. Просто вона не хоче зізнаватися собі у цьому…
– Бачу, ти хочеш іще щось сказати, – зауважив Моракс, дивлячись на свого старого друга.
– Перший Передвісник…
– «П’єро»?!…
– Так.
– А, що з ним?!
– Здається, він запідозрив щось, – мовив бард, дивлячись на багряно-червоне вино. – Його аура… Навіть подих його – важчий за морозні зефіри Драконового Хребта. Я відчував усю ту злобу та ненависть, які буяли на його, з виду, спокійному обличчі. Це мене неабияк занепокоїло.

При згадці Першого Передвісника, обличчя Володаря Каменю ставало дедалі серйознішим з кожною хвилиною. Нарешті він не витримав і випалив:
– Не лізь більше у Сніжну, – ця фраза прозвучала з вуст Моракса не як прохання, а радше, як наказ. – Ми не ліземо у справи свої сусідів. Ми лише спостерігаємо, пам’ятаєш?!
– Звісно, однак…
– Жодних «однак», Барбатосе! Все станеться так, як має статися.
– Твій ізоляціонізм дивує мене, Мораксе, – зауважив бард. – Знову спробуєш зберегти статус «кво», коли проблеми вже стукають в двері?!
– Хто б казав, – насмішливо мовив Володар Каменю. – Я уклав контракт з Царицею і, будь впевнений, я дотримаюся його.
– Ти – так, а от вона?!… Чи дотримає вона свого слова?! Чи може ти забув, що жоден договір з Фатуї – не вартує навіть бумаги на якому він підписаний…
– Тобі вже час, – відрізав Моракс. – Забирайся геть з мої очей.
На мить запанувала тиша, яку ніхто з присутніх не бажав порушувати. Та тоді, гість стиха зітхнув та промовив:
– Бувай, Мораксе. Та пам’ятай, час – безпощадна річ. І навіть камінь не встоїть перед його силою, – вмить бард розчинився у повітрі, наче вранішня роса, коли сходить сонце.

***
От нахабне створіння цей Анемо Архонт! Повчати він мене буде! Ти диви на нього!

Час – безпощадна річ?! Я знаю це. Та давня мудрість Лі Юе говорить, що як довго сидіти на березі річки, то можна побачити, як повз тебе пропливе труп твого ворога. Камінь зітреться до піщинок, однак і вороги його – також не вічні.

Я створіння терпляче – я зачекаю.