Непрошена допомога

— Добридень, мене звуть Гвейн і я алкоголік.

Звідусюди пролунали оплески. Мерлін не розумів, що відбувається. Його голова кружляла від надлишку інформації та недостачі вечері, про яку він благополучно забув, після насиченого падіннями у всілякі печери та річки дня.

Останнє, що він пам’ятає — вони нарешті знайшли потрібну хатину з невеличким садочком на задньому дворі. І темрява. А далі — Гвейн, що встав зі свого складу, чомусь без своїх обладунків, та не найдивніше зізнання. А він казав Артурові, що вони справляться без магії. Так, тканину світобудови між життям та смертю було розірвано. Але ж з ними Мерлін! Він був готовий віддати своє життя у жертву заради того, щоб усе це зупинити, але ні! Його величності, вінценосному віслюукові, знадобилося усе вирішити без смертей, бо Камелот не буде на кого залишити. Не зважаючи на занурення у спогади, він усе ще не розумів, що відбувається. Їх зачарував чаклун, до якого вони прийшли?

— Добридень, Гвейн, — почувся м’який жіночий голос після недовгого мовчання. Мерлін різко розвернувся до нього та роздивися його володарку, яка виявилась не чаклуном, а чаклункою. Він не міг сказати, що вона красуня, але й неприємною її зовнішність не міг би назвати. Зовсім звичайна, гарненька. — Ти б не хотів щось додати? Якщо тобі неприємно, ти можеш присісти, ніхто тебе не засудить.

— А, так. Я просто… Мені здається, що це із-за мого батька. Він був лицарем та служив на благо короля, котрому було начхати на нього. Він помер. А королю було начхати до самого кінця. Усі благородні однакові і мені чомусь погано від цього. Я випиваю, аби не відчувати себе лайном. Я щасливий від того, що зі мною є такий друг, як Ланселот, бо вони із Мерліном єдині, хто дарують мені… Знаєте, таке собі тепло та спокій. З ними стає легше. Але благородні усе ще лайно.

— Ти дійсно так вважаєш? — уточнила дівчина.

— Ні, звісно ні. Артур хоч і благородний, але він інший. Усюди є винятки.

— Можливо, Артур Пендрагон — приклад, а не виключення?

— Я певен, що виключення.

— А якже твій батько?

— Виключень може бути більше одного.

Дівчина кивнула та усміхнулася

— Добре, Гвейн. Спасибі за те, що поділився із нами.

— Спасибі, Гвейн, — хором відірвалися чоловіки. Мерлін не розумів ще одного. Того, що він також вимовив ці слова, абсолютно цього не бажаючи. Тут явно щось не так, причому катастрофічно.

Наступним встав велетень, що сидів поблизу Гвейна. Від Мерліна його розділяв лише Ланселот, тому у вигадуванні плану з порятунку лицарських сідниць йому потрібно поспішити.

— Добридень, мене звучит Персиваль в я використовував магію.

Здається, здивований цим був тільки Мерлін. Після коротких оплесків настала тиша. Він не почув ніяких виразів невдоволення, гніву та не побачив бодай якихось косих поглядів. Було до умиротворення тихо, тож Персиваль продовжив.

— Моя мати була дуже хворою, ніхто з лікарів не міг їй допомогти. Я не знав, що робити та звернувся до магії. У моєму королівстві до неї відносилися не та погано, як у Камелоті. Але як тільки я опинився тут, мені іноді було лячно від того, що зі мною буде, якщо хтось дізнається. Я щасливий від того, що в мене є такий друг, як Ланселот, тому що він єдиний, хто мене… Заспокоює, певно.

Часу залишилося усього-нічого, він повинен зрозуміти, що робити далі, якомога швидше, бо його черга дійде от-от. Чому Персиваль не може трохи довше поскаржитися на свою долю?

— У результаті вона померла, але не від хвороби, а від меча. А моє село згоріло, більшість жителів вбили люди Сенреда. Мало хто вижив і я був один із тих, кому пощастило.

— Як ти почуваєш себе, Персиваль? — стурбовано спитала чарівниця. — Не бажаєш чаю?

— О, так, це було б чудово. Дуже дякую, — тяжко видихнув велетень і потер обличчям долонями. — Якщо чесно, це важко було сказати. Розумієте, я ніколи не обговорював це з кимось, крім Ланселота. Ще раз дякую, — чоловік прийняв порцелянову чашечку з димним напоєм і сів назад. Чашки з’явилися перед усіма і чоловіки одночасно прийняли напої. Вирішивши не виділятися і не привертати до себе уваги, Мерлін зробив те ж саме.

— Дякую, що поділився з нами, — кивнула дівчина.

— Спасибі, Персиваль, — хором промовили чоловіки у кімнаті.

Нарешті до юнака дійшло, що, мабуть, варто оглянути місце, де вони перебувають. Простора кімната з вікнами, в які падає місячне світло через глибоку ніч на вулиці, але в приміщенні горить тепле світло вогню, що освітлює обличчя кожного. Мерлін відчував дерев’яну гладку підлогу під ногами, бо з незрозумілої причини був без взуття. Вони сидять кругом, на рівних, але це здається неправильним. Все тут здається якимось неправильним, напруженим і трохи страшним. Мерлін не розуміє, чому він не може повністю контролювати себе, чому лицарі поводяться так дивно. І, що ще важливіше, чому чарівниця не намагається вбити Артура, хоч і хоче цього. Всі чарівники хочуть убити Артура, Мерлін чудово це знає.

Наступним став найближчий до юнака чоловік. Часу залишалося замало.

— Добридень, — лицар зітхнув. — Мене звуть Ланселот і я втомився.

Чоловік замружився. Зараз по ньому було видно, що це справді так, адже Мерлін навіть не помічав цього раніше. Можливо, він надто був поглинений у порятунок Камелота загалом та його правителя зокрема. Але Мерлін і не знав, що друг у курсі походження Гвейну. Іноді він і справді не помічає того, що варто.

— Я бережу багато секретів інших людей, — продовжив він. — Я розумію, що моїм друзям не було з ким обговорити це і нема кому довірити. Розумію і щасливий від того, що їм не треба бути самотнім, тримати все в собі… Але я втомився. Я просто хочу відпочити. Мені подобається те, що я лицар, це була моя мрія з далекого дитинства, розумієте? Я був у нестямі від щастя, коли в результаті став ним, але… Іноді правителі Камелота наказують мені робити те, чого я бажав би уникнути. І я справді, справді втомився від цього.

— Ще чаю? — уточнила дівчина.

— Будь ласка.

— Ланселот, ти справді вважаєш свою втому чимось ганебним?

— Я давав клятву вірності своєму королеві і повинен їй слідувати, що б там не було. Але іноді мої думки… Моя втома… Іноді я втомлююсь від своїх думок. Думаю про те, що краще було б не бути лицарем. Не стояти біля вибору між обов’язком та мораллю, не робити того, що необхідно. Це болісно.

— Ти гарна людина, Ланселот.

— У вас дуже смачний чай.

— Спасибі, що поділився з нами.

— Спасибі, Ланселот.

Чоловік знову втомлено зітхнув і прийняв оновлену порцію заспокійливого напою. Черга вставати перейшла до Мерліна і він стурбовано глянув на чарівницю. З думкою, що йому терміново треба щось придумати, юнак встав.

— Здрастуйте, мене звуть Мерлін і я найсильніший чарівник Колишнього і Майбутнього.

У голові затуманилося і Мерлінові стало нудно. Немов із завіси пролунали бавовни. Він хотів сказати, що також алкоголік. Або, що ненавидить чистити стайні. Або, що вважає, що шкарпетки Артура пекельно смердять, будь він хоч королем чи принцом. Але виявилося, що його тіло не просто опинилося під чужим контролем, але хлопець ще й не здатний брехати. А гірше покарання для чарівника, що ховається останні кілька років, придумати складно.

— Привіт, Мерлін. Ти вважаєш це чимось ганебним? — м’яко уточнила дівчина. Її голос він теж не назвав би видатним, але чомусь він заспокоював. Відьма.

— Я монстр, — прошепотів він. — Я вмів чаклувати ще до того, як навчився ходити чи говорити. Боги, я можу чаклувати без слів, лише силою думки. Мій найкращий друг ненавидить таких, як я. Мої друзі ненавидять таких, як я. Але я дійсно радий, що в мене є такий друг, як Ланселот, бо нарешті з’явилася людина приблизно мого віку, з якою я міг обговорити свої здібності. Він для мене немов ковток свіжого повітря.

— Мерлін, ти не монстр, — з усмішкою промовила чарівниця. — Таких чарівників дуже мало і вони й справді вважаються неймовірно сильними, проте ти не єдиний такий. Ваша подруга, Моргана, — на цьому моменті Мерлін усміхнувся, бо Моргана тепер уже хто завгодно, а точно їм не подруга. — Вона ж також уродилася зі своїм даром і мимоволі пригнічувала його через настільки близьке спілкування зі своїм опікуном, що ненавидів магію. Або ж інша ситуація — є діти, що з народження мають різні дари: передбачення, телепатія, управління вогнем. Друїди їх знаходять та навчають, допомагають їм. Мерлін, ти будь хто, але не монстр вже точно.

— Так… Мабуть, ти маєш рацію.

— Дякую, що поділився з нами своїми переживаннями.

— Спасибі, Мерлін.

Чарівник сів на своє місце і зрозумів, що світ не перекинувся. Так, він не хотів так розповідати Артурові чи Гвейнові про свою магію, але під владою чарівниці вони хоча б не намагалися його вбити. Хоча Гвейн навряд чи спробував би і будучи у своєму розумі. Але світ продовжував рухатися далі і наступним устав Леон.

— Здрастуйте, мене звуть Леон і я не ненавиджу магію.

Мерлін дедалі більше дивувався. Персиваля він міг зрозуміти — той народився в королівстві, де магія не заборонена і ставляться до неї не так вже й погано. Але Леон? Лицар Камелота, який народився в найагресивнішому по відношенні до чаклунства королівстві?

— Чому ти вважаєш це таким страшним?

Чарівник був роздратований. Чому ця чарівниця виглядає і звучить так, ніби справді переживає за них? Це також неправильно, як і все, що відбувається в цій кімнаті.

— Тому що я — лицар Камелота. Я повинен ненавидіти магію, переслідувати та знищувати її на корені. Але одного разу мене врятували друїди. Я не можу ставитися до чаклунства так, як раніше, адже воно не завжди несе зло. А ось люди… Друїди врятували мене, а моє королівство вистежило їх і забрало те, чим вони мене вилікували. Хіба це правильно? Ні, — чоловік підтис губи, стурбовано бігаючи поглядом по дерев’яній підлозі. — Мені важко іноді в походах, або коли мене посилають по чарівника. Що, якщо це помилка? Що, якщо хтось щось неправильно зрозумів, і я маю схопити невинного? Мені… Мені справді важко від цього.

— Дякую, що поділився з нами цим, — дівчина провела рукою і його чашка заповнилася чаєм, що димився.

— Спасибі, Леоне.

— Здрастуйте, мене звуть Еліан і я мужоложець.

Оплиски. Приголомшений був лише Мерлін. Втім, як завжди. Він не відчуває огиди до Еліана, лише розуміння. Адже мужоложство женеться на одному рівні із магією, таким людям страшно зізнатися навіть собі у своїх почуттях. А магія чомусь не спрацьовувала, він не міг звільнити своїх друзів та звільнитися сам, і це було жахливо. Його безпорадність вбиває його, ніби він лише немовля. Маленький. Марний.

— Так, я вважаю це ганебним, — різко попередив він запитання дівчини. — Гидким. Огидним. Це зневажається нарівні з магією і я розумію це. Але я не можу цього контролювати, я не здатний вибрати тих, хто мене вабить, — чоловік стиснув долоні в кулаки і заплющив очі, його обличчя викривилося від суміші сорому і гніву на себе.

— Якщо щось женеться законом і народом, це ще не обов’язково погано, Еліане, — промовила дівчина і поклав руку на його плече. Лицар упер погляд у підлогу і замовк. — Тобі не обов’язково ще щось говорити. Дякую, що поділився з нами.

— Спасибі, Еліане.

Останнім устав король. Мерлін, прийнявши те, що нічого не може зробити, з цікавістю дивився на нього.

— Добридень, мене звати Артур і я, — він затнувся. — Я син свого батька.

Оплиски.

— Я не вважаю це поганим чи ганебним, але я… — його голос тремтів, але Артур взяв себе в руки і, зітхнувши, продовжив спокійно. — Мій батько іноді робив погані речі. Жахливі речі. Іноді мій батько поводився як боягуз і я не хочу стати таким самим. Я хочу бути зі своїм народом, а не ховатися за стінами замку та тремтіти за своє життя. Я не впевнений, але якщо це не було брехнею… Якщо це правда… Я навіть народився завдяки магії. Мій батько звернувся до магії заради мого життя і моя мати загинула.

Артур заплющив очі і потер обличчя так сильно, що воно вкрилося червоними плямами. Юний монарх звів очі до стелі.

— А коли мені було шістнадцять, він відправив мене на зачистку поселення друїдів. Я сказав їм не чіпати жінок і дітей, але вони мене не слухали, вони звикли вбивати всіх і не звертали на мене уваги, вони просто вбивали їх і я не міг зробити зовсім нічого. Я просто стояв і дивився на це. І, незважаючи ні на що, не дивлячись на все це, я люблю свого батька.

— Ти не мусиш його ненавидіти, Артуре, не варто соромитись любові до власного батька, — але її голос тремтів. Звісно, ​​вона ненавидить Артура. Вона ненавидить усіх Пендрагонів, вона ж має магію! Як Мерлін міг забути про це?

— Я знаю.

— Дякую, що поділився з нами, Артуре.

— Спасибі, Артуре.

Коли чарівниця встала, у кімнаті ніби стало світліше. Морок навколо відступив, дихати раптом стало легше і виявилося можливим зробити глибокий вдих на повні легені. Мерлін тільки зараз зрозумів, що з кімнатою було не так. Тіні. Їх було надто багато, а світло виходило з невідомості, бо свічок він у кімнаті не помітив. Магія, що тут сказати.

— Отже! — вона ляснула долонями і чарівно посміхнулася. Чоловіки почали здивовано блимати. — Ось це я називаю гарним знайомством. Тепер можете говорити те, навіщо взагалі прийшли.

Чоловіки переглянулися, у шоці дивлячись один на одного, та розгублено щось обмірковуючи. Авжеж, їм треба обміркувати усе, що вони почули, бо навіть Артур має розуміти, що ніхто з них не брехав. Особливо він сам. Мерлін із біллю дивився на свого друга. Серйозно, він переймається за те, що схожий на Утера? Але ж це неправда! Треба бути сказати це самому Артурові.

А король Камелоту пронизував очима диру у Мерліні, від чого у того мурахи пробігли по спині і неприємно похололо у грудях. Чарівник чудово знав, яка буде реакція у його друга на чаклунство, але він сподівався, що тепер, із-за дій відьми, це буде легше. Здається, він помилявся.

— Якого біса?! — спалахнув король, підскочивши зі свого стула, але гнів його був не на Мерліна, а на чаклунку.

— А-а, — дівчина хитнула головою у сторону, виставивши коротенький пальчик, і король тієї ж секунди усівся на своє місце. — Хлопці, якщо ви збираєтеся мене вбити або бодай підвищувати голос, то можете йти до того самого біса. Зрозуміло?

Розгніваний Артур кивнув і стиснув губи у білу полоску. Він справді ненавидить магію.

— Дозвольте дізнатися, що це було? — їлейним голосом перепитав він дівчину. Та чарівно посміхнулася.

— Так набагато краще! Це було знайомство. Я вирішила, що наврядчи король Камелоту із своїми найближчими лицарями прийшов до мене без якоїсь важливої причини. Та й я також помітила, що із світобудовою щось не те, — вона знизала плечима. — Тож, треба дізнатися вас краще, щоб розуміти, чи треба вам допомагати.

— Тож, ти допоможеш? — із сподіванням запитав Пендрагон.

Чаклунка відвела очі і якось ніяково подивилася на кінчики своїх шкарпеток.

— Та я вже, — вона сором’язливо знов знизала плечима. — Кажу ж, я помітила, що із світобудовою щось не те і вирішила, що треба щось робити. І зробила.

— Кого ти вбила? — холодно запитав Артур, направляючи увесь свій гнів лише на чаклунку і не зважаючи на Мерліна зовсім. Хлопцеві навіть зробилося легше дихати.

— Путлєра, — спалахнула та духом. — Я його ненавиділа. Увесь час кусається, ґарчить, краде в мене їжу зі столу, хоч я його годую й так. Він увесь час щось руйнував, ви тільки подивіться, — вона направила долоню у сторону дири у стіні. — Так, я чаклунка, я можу переробити дерево у дошку, хатину або ложку, але я не можу зробити щось із нічого. І я вже не знаю, де мені взяти те трикляте дерево. Точніш, так, воно є, але воно занадто молоде! Це вже ні у які ворота не лізе.

Еліан шоковано заблимав очима, барви на його обличчі ніби зникли, залишивши по собі сірий відтінок чогось.

— Ти вбила… Дитину? — прохрипів він.

— Що? Ні! Це була тварина, — вона задумливо потерла підборіддя. — Не знаю яка, але дуже потворна. Він — так, це хлопчик і так, я дала йому огидне ім’я, бо він огидний — мене занадто бісив, а я намагалася бути чемною, доброю і усе у цьому дусі. Я ж не повинна у тому, що робив Путлєр…

— Зачекай, — перервав дівчину Мерлін. — Можна було віддати життя тварини?

— Авжеж, це ж також життя. Я не була певна що до рослин, то ж вирішила робити так, щоб точно вийшло. Не людину ж кидати на смерть… Ви хотіли віддати людину?!

Чоловіки одночасно кивнули.

— Довбні. Мене?

Лицарі захитали головами із сторони у сторону.

— І на цьому “спасибі”, — дівчина закотила очі. — Що ж, якщо ви вирішили усі питання, то йдіть звідси.

— Вибачте, в мене є питання, — подав голос Ланселот, що мовчав до сього моменту.

— Так?

— Як вас звати?

— Бажаєте знати, кого спалюєте на полум’ї? — якось жартівливо спитала вона.

— Бажаю знати, хто врятував нас усіх, — також жартівливо відповів лицарь, але відповідь його, скоріш за все, була досить серйозною. — О, — його очі зробилися великими та округлими, а брови злетіли на лоб. — Так ти усе знала з самого початку?

Чаклунка знизала плечима, та посміхнулася, не зводячи з Ланселота очей.

— Це було дуже цікаво.

— Ох.

— Що таке? — спитав Артур, здивовано спостерігаючи за дивними переглядами Мерліна, відьми та Ланселота. — Ви поясните, що тут відбувається?

Відьма зітхнула і задумливо покрутила пасмою короткого русявого волосся. На її обличчі з’явилася задумливість. Відповіла замість блідого Мерліна і розгубленого Ланселота все також вона.

— М-м, я читаю думки. І можу їх передавати, — знизала вона плечима.

Ця жінка увесь час знизає плечима, — роздратовано подумав Артур.

— Мене цього навчила мій наставник, доки ви її не вбили. Точніше, ваші люди,— поправила вона себе. — Як я тепер дізналася. Однак, це не виправдовує вас у ваших діях, тобто, чоловіків і таке інше можна вбивати? Це жахливо, сер. Ми закінчили? Ми закінчили. Йдіть, йдіть, — дівчина замахав руками і чоловіки вилетіли спиною вперед із будиночка у відчинені двері.

— Так, що за фігня, — пробурчав Гвейн. — Це дівчисько зводить з розуму. Справді. А вона може справді звести з розуму?

— Ага, — рефлекторно відповів Мерлін і всі погляди обернулися до нього.

І тут він зрозумів, що він, не багато не мало, приховував від своїх друзів, що він чарівник на протязі якихось кількох років. Від когось — рік. Від когось — п’ять. Від когось не приховував зовсім, але на Ланселота теж кидають невпевнені погляди.

— І коли ти збирався мені розповісти? — водночас запитали Гвейн з Артуром. Один весело і з зовсім невеликою образою. Другий — розчаровано.

І Мерлін зрозумів, що доведеться дуже довго пояснюватися перед обома, та ще й перед Леоном, Персивалем та Еліаном. А він до цього точно не готовий. Подумки прокляття полетіли в бік чарівниці, яка хотіла «познайомитися ближче», і розбилися через захист будинку. Звісно, ​​вона виставила захист, як інакше. І він, сповнений змішаних роздратованності і переляку, почав пояснюватися.

Щось йому підказувало, що усе буде не так вже й погано.