Минуле, яке живе з нами

Минуло вже кілька годин після того, як дівчині на автовідповідач залишили повідомлення. За вікном вже увімкнули вуличні ліхтарі, а отже незабаром настане ніч. Ерін сиділа на підвіконні біля вікна і дивилася, як краплі дощу повільно стікають по склі.

Погода була просто жахливою. Вже другий день йшов дощ і вирував вітер. Надворі було досить мокро і скрізь виднілися одні калюжі. Люди сиділи по своїх домівках і рідко виходили кудись, хіба по роботі. Але Ерін уже більше тижня не виходила надвір. Дівчина все дивилася у вікно і чекала, що хтось прийде і скаже, що все, що сталося, було просто жахливим сном. І коли вона прокинеться, все буде добре і навіть краще. Але ніхто нічого подібного не говорив. Приходили тільки сусідка знизу та її подруга, яка переживала за неї більше, ніж будь-хто. Але дівчина не відчиняла їм двері, і вони, згодом, просто йшли геть.

Ерін мала довге темно-каштанове волосся, яке вона останнім часом збирала в хаотичний пучок на голові. Дівчина вже другий день одягнена в нічний комплект із легких штанів та атласної сорочки з малюнками кошенят. На ногах були короткі темно-зелені шкарпетки з білими смужками. Біля вікна валялися її улюблені тапки-зайчики, як вона любила їх називати. Але Ерін давно їх не взула. Дівчина взагалі рідко вставала з підвіконня, навіть коли вікна були закриті фіранками: все сиділа і дивилася в одну крапку.

Біля неї лежала книга «Віднесені вітром» Маргарет Мітчелл. Вона вже три рази перечитала її і все ніяк не могла зупинитися. Їй так подобалася ця книжка. Дівчину просто вражали всі ті чудові стосунки між головними героями. Вона їм так заздрила. Ерін і сама мріяла, що колись нарешті зустріне свою половинку і вже ніколи з нею не розлучиться. Можна сказати, що там і сталося. Але не все триває вічно.

Сидячи на підвіконні, вона притисла ноги до себе і міцно обхопила руками. Голова весь час лежала на колінах і була повернута до вікна. Її волосся сьогодні не було зібране в пучок, а спадало на бік, закриваючи червоне і втомлене обличчя.

Ерін годинами сиділа та плакала. Якщо чесно, сліз уже не залишилося, але душевний біль давив на неї. На обличчі виднілися садна і невеликі подряпини. Руки та ноги були у синцях, але вона намагалася приховувати це все під одягом. Коли дівчина дивилася на себе в дзеркало, то не могла стримати сліз, адже перше, що впадало в око – це її понівечене тіло. Вона досі не могла повірити, що сталося. Їй хотілося заплющити очі і перенестись у часі на місяць тому. Може тоді б вона не сіла в машину і нічого цього не сталося б.

Хтось постукав у двері. Ерін навіть оком не моргнула. Вона вже звикла, що до неї завжди хтось приходить. Але цього разу дівчина двері не зачиняла. Мабуть, вона хотіла, щоб до неї хтось прийшов і витяг її з глибокої депресії.и

Заскрипіли двері і з’явилась рудоволоса дівчина, років двадцяти чотирьох. На її пальці заблищала обручку. Дівчина зайшла в кімнату і зробила крок до Ерін. На ній були вузькі джинси та чорний піджак. В руках була парасолька, з якої стікали краплі дощу. Ерін почула цокіт невеликих підборів і одразу здогадалася, хто прийшов, навіть не озираючись.

— Ерін, привіт… — дівчина зробила невелику паузу і продовжила: — Я так розумію, ти навіть не думала відповідати на мої мільйонні повідомлення, — але та раптом змінила тон. Її обличчя пом’якшилось і очі наповнились смутком. Вона не могла злитись на подругу, оскільки сама не знала, як би повелася в тій ситуації, в яку потрапила Ерін. – Як ти?

Голос був досить м’який, але в той же час відчувалося хвилювання і тривога. Дівчина склала руки перед собою на грудях і зупинилася за кілька кроків від Ерін.

– А як ти вважаєш? — неквапливо відповіла вона, навіть не підводячи голову з колін. — Як я маю почуватися після того, що трапилося?

Дівчина одразу зрозуміла, що та нещодавно плакала. Аж надто сильно тремтів її голос, коли Ерін намагалася іронічно відповісти запитанням на запитання. До того ж голос був дуже хрипкий. Швидше за все, це тому, що вона давно не розмовляла ні з ким.

— Може вистачить усе звинувачувати себе? Ти не винна.

— Ти ж не знаєш, що сталося. Тебе там не було,— Ерін намагалася не піднімати інтонацію, але стриматись їй було дуже важко.

— Я чула, як ти розповідала про ту ніч поліції. І я взагалі не розумію, за що ти так мучить себе.

— Анно, як ти не розумієш, — Ерін нарешті відірвала погляд від скла і глянула на схвильовану подругу, очі якої округлилися одразу, як Ерін змінилася в обличчі. — Ніка більше немає. Він помер… І це моя вина.

Анна відчула, як її тілом пробігли мурашки. Такою відчайдушною вона ще ніколи в житті не бачила свою подругу. Дівчина взагалі не була на себе схожа: почервоніле обличчя, опухлі, невиспані очі, недоглянуте волосся. Це все одразу кинулося Анні на очі, і вона вже не знала, як допомогти дівчині вийти з такого депресивного стану.

— Ерін, та скільки вже можна говорити одне й те ж. Ти не винна. Той придурок був п’яний. І до того ж просто ненормальним виявився.

— Боже, як ви всі мене дістали. Хіба не можна дати мені спокій на кілька днів? — Її тон різко змінився. Тепер вона була агресивніша і намагалася не подавати виду, що її нудити від дівчини, що стоїть перед нею. Але, певне, їй погано вдавалось приховати це.

— Ти жартуєш зараз, так? Коли ми залишили тебе одну на два дні на твоє ж прохання, то знайшли тебе з ножем у руках, — у Анни перед очима одразу пролетіла картинка Ерін з ножем, яка намагалася перерізати собі вени у ванній.

— Ви не так усі зрозуміли. Я просто… — дівчина забарилася, намагаючись знайти потрібні слова, але сама розуміла, що іншого логічного виправдання її відчайдушним діям немає.

– Так, я знаю. Але, може, вже вистачить? Вийди на вулицю. Провітрись,— Анна вказала рукою на подвір’я.

— Там дощ. І холодно… Якщо ти не бачила, — іронічно відповіла Ерін і пробігла очима по кімнаті.

– Ще краще. Змиєш із себе весь цей негатив.

— Я не хочу, Анно. Не хочу. Мені боляче. Мені навіть здається, що я схожу з розуму, — вона обхопила голову руками, сховавши своє похмуре обличчя. З очей знову потекли сльози, але тут же зникали на її сухому обличчі.

— Еріне, Нік би не хотів, щоб ти сиділа тут цілими днями і оплакувала його.

— Але я не можу інакше. Я померла разом із ним. Частина мене залишилася там, у машині.

— Той водій сяде на довго. Я тобі обіцяю. Але давай ти просто розвієшся, і ми спокійно поговоримо. На тобі ж обличчя немає.

– Мені всеодно.

— Боже, та ти ж нестерпна. З тобою говорити просто неможливо. Ти мене не чуєш,— Анна потяглася вільною рукою у бік Ерін.

—Та чую я, чую.

— Ні, ти слухаєш, але не чуєш. Якщо ти думаєш, що нам усім байдуже, то ти глибоко помиляєшся. Ми хочемо допомогти, але це важко зробити, коли ти сама цього не хочеш… — дівчина глянула на телефон, який витягла з задньої кишені джинсів. — Загалом, мені час іти, і якщо ти захочеш поговорити про все, то знаєш, де мене знайти.

Анна обернулася і пішла, зачиняючи за собою двері. Виходячи з кімнати, вона глянула наостанок на Ерін і опустила очі.

У кімнаті миттєво потемніло. Небо затягнулося сірими хмарами і знову почалася сильна злива.