Вступ

— Ви подзвонили Ерін. Зараз я, швидше за все, трохи зайнята, тож залиште своє повідомлення після звукового сигналу.

У напівпорожній кімнаті пропищав голосний і роздираючий звук автовідповідача, а за кілька секунд почувся жіночий голос.

— Ерін, я знаю, що ти вдома, — з упевненістю промовила дівчина, ніби знала напевно, що її слухають. — Якщо ти зараз не піднімеш трубку, я приїду до тебе додому. Ти знаєш, що я можу це зробити. — Голос потроху притих, але ненадовго. Тон голосу дівчини трохи підвищився і став якимось різким, наказним. Це навіть злякало маленьке пташеня, що сиділо на підвіконні, і полетіло геть. — Ерін! Може, вистачить уже? Припиняй все це і дай відповідь на дзвінок, поки я не подзвонила твоїм батькам. Думаю, ти сама розумієш, що їм не варто говорити, що з тобою відбувається. І якщо що, то моє останнє повідомлення… — попередила дівчина, зробивши невелику паузу. З динаміка телефону почулося важке зітхання. — Ну, ти сама напросилася.

Дівчина поклала, швидше за все, слухавку, оскільки знову пролунав гудок, який повідомив про завершення голосового повідомлення.

Це було вже, мабуть, двадцяте повідомлення за сьогодні, і всі вони записані однією людиною. Але ніхто їх не слухав, бо та, кому вони були призначені, навіть не звертала увагу на автовідповідач. Можна було припустити, що в кімнаті нікого не було, тому ніхто й не відповідав. Але насправді дівчина на ім’я Ерін сиділа навпроти зачиненого вікна вже не одну годину, чекаючи ночі, щоб можна було видихнути та відсунути штори, що давили на неї морально. Всі повідомлення вона начебто слухала, але не вникала в них, тому що все одно сидітиме на самоті в закритій квартирі, чекаючи моменту, коли зможе змиритися з тим, хто вона і чому не може вийти на вулицю. Хотілося, звичайно, поговорити з кимось, дати зрозуміти, що з нею все гаразд, що вона жива, і щоб за неї перестали хвилюватися. Ось тільки вона не впорядку і, мабуть, ніколи не буде, бо темрява поглинула її цілком і тепер не може випустити її зі своїх рук, замикаючи дівчину в чотирьох стінах, де вона мовчки боролася зі своїми страхами та думками.

Кімната, яку знімала Ерін, була темною та тьмяною. Всі вікна дівчина закрила шторами, щоб ні єдиний промінь сонця не міг пробитися крізь тканину. Їй так було спокійніше, та й, як уже було сказано, у напівтемряві їй навіть дихало якось легше. На столі біля одного вікна лежали упаковки від чіпсів та сирних паличок, а на підлозі валялися пляшки з-під газованої води. Скрізь розкиданий одяг, який лежав де завгодно вже не один день. Стінне дзеркало було закрите сорочкою, на якій красувалася коричнева пляма від кави. Книжкові полиці зібрали вже пару міліметрів пилу, що розлітався по кімнаті, коли легкий вечірній вітерець пробирався крізь прочинене вікно, пронизуючи її повітрям, яким Ерін весь час дихала. Звичайно, не завадило б прибратися, але дівчині було абсолютно начхати на безлад в однокімнатній квартирі: якщо її нічого не заважає, значить жити тут можна було.

До квартири долинав вуличний шум машин, часом чувся крик підлітків, які лаялися під під’їздом і навіть іноді матюкалися. Можна було навіть почути гучний сміх дітлахів, які гралися на майданчику біля багатоповерхівки. Але все це пролітало повз вуха Ерін, оскільки вона дивилася в одну крапку перед собою і ні на що не звертала увагу. Тільки коли вже починало темніти, дівчина прочиняла щільну тканину штори, сідала на підвіконня і дивилася високо в небо, спостерігаючи за тим, як воно поступово наповнювалося маленькими вогниками.

Ерін заплющувала свої очі, дозволяючи прозорим солоним сльозам скотитись по її щоках.