05:22

Стелла мимоволі закусила губу, згадавши про нього, і стиснула пальцями ковдру…

Вона лежала на ліжку, обіймаючи скручену ковдру і дивилася втомлено та розсіяно на стіну навпроти. У голові невпинно роїлися думки. Вона не відчувала тривоги чи страху. Їй було щиро байдуже. Вона хотіла спати. Але гострий і ясний, як ніколи, розум не поспішав згасати в солодкому полоні сну. Серце гучно билося у вухах, ніби намагаючись щосили запалити вогні тривоги. Але в душі витала лише неосяжна, прохолодна, як вечірній туман байдужість. І думки. Такі чіткі, акуратно зібрані з найвлучніших слів. Такі швидкі та міткі. І тяжіюче десь у животі різкою тиснявою почуття слабкості, що розтікалося по тілу неприємними теплими струменями. На хвилину Стеллі здалося, що вона голодна, але від однієї думки про їжу мимоволі викривила уста з почуттям нудоти, що підступило до горла. Трохи прискорене, поверхневе дихання дурманило голову, наче в неквапливому вальсі. Коли очі заплющувалися від терпкого почуття знемоги, звуки навколо загострювалися. Мірно цокав годинник, з домішкою дрібного тремтіння гудів холодильник, лунав шум машин, що проїжджали за вікном, наче загадково запитував ліфт, що віддалявся або піднімався приглушено за стіною, долинав скрип і грізне змикання його дверей, луна повільних кроків з коридору, брязкіт в’язки ключів…

…тихий ритмічний скрип старих пружин ліжка поверхом вище, а потім — приглушений, солодкий до непристойності стогін. Стелла різко розплющила очі. Тепер вона навіть не могла собі збрехати, що спить. Від слабкого похитування перед очима переливались від косих променів з вікна млявими іскрами кришталеві ланцюги на люстрі. Серце забилося ще голосніше, а під ребрами стиснувся незрозумілий тягар. Вона зловила себе на думці, що всі звуки навколо згасли, крім одних. Вона опустила повіки, важко насупивши брови, і потерла очі з якимось мовчазним докором совісті. Присіла, намагаючись вдихнути повітря на всі груди і плавно видихнути. Тіло обдало вологим теплом, від якого трохи тремтіли руки. У роті пересохло. Вона подивилася вгору поглядом, наповненим благанням чи то до неіснуючого бога, чи до сусідів. Але у відповідь на невиразне прохання люстра захиталася тільки сильніше. Аби лишень не впала. Кришталь все-таки. Стелла якраз недавно протирала кожну бурульку від пилу…

Вона потяглася до склянки з водою на тумбочці біля ліжка. Як тільки Стелла взяла її до рук, зрозуміла, що вона порожня. Порожня і суха. Здавалося, вона була порожня так давно, що на ній туманом осів шар густого пилу. Склянка лише виблискувала чистими гранями в протест на раптові асоціації, полонивши голисті золотаві промені ліхтарів, що самотньо борознять нічну паволоку сутінок безлюдних вулиць. Небо ясно-синє, а дим у ньому білими хмарами плив повільно зі смугастих труб ТЕС, оточених, подібно до гірлянди новорічної ялинки, червоними запобіжними вогнями. У небі не було видно зірок. Їх приховала заграва нічного міста та клубки сизого диму. Ці ночі нічим не відрізнялися від похмурих днів. Особливо коли випаде сніг. Від чого здавалося, ніби ці похмурі дні безперервно тяглися цілодобово, стираючи почуття часу. Наче все зупинилося, завмерло, забувши про існування. Чи це тільки Стелла так відчувала? Часто вона ловила швидкоплинні натяки про це. Сусіди зверху — прямий доказ цьому. Лише один із багатьох інших.

Люди довкола живуть яскраво і так само яскраво усміхаються, незважаючи на погоду. Стелла не шкодувала, що у її житті немає яскравих фарб, — вона шкодувала, що навіть неяскраві з обрію почали зникати. Лише бляклі сліди від них залишилися, що викликають прикрі посмішки хіба що та сарказм, який більше вже був схожий на якусь віддушину і втілення мистецтва безмірної гіркості та песимізму… нігілізму та аморальності.

Вона просто втомилася. Від усього. Від стомлюючої рутини життя, що давно вже набридла і від невтішної безодні смерті, думки про яку стали чимось звичним. Вона хотіла відчувати більше фарб, але відчувати їх ніби не було чим. І це почуття межувало з непереборним бажанням не відчувати взагалі нічого. Але не те “нічого”, яке її захоплює зараз.

Це нічого — лише глибока апатія, можливо депресія — Стелла не наважувалася робити такі висновки, наче уникаючи правди— і безмірна втома. Вона лише приносила страждання. Поневіряння по сірих і нескінченних, одноманітних і водночас болісно-приємних стежках в нікуди. Вона ніяк не могла вловити це задоволення — таке воно було невидиме й швидке, таке легке і невагоме, що здавалося маревом вигадок психіки, яка намагалася втекти від безмовного знемагання. Це дивне почуття було надто рідкісне, щоб терпіти заради нього тортури невизначеності, що завмерла в невагомості. Якби зовсім нічого не відчувати… позбутися важкості безмірної, всюдисущої туги і залізних кайданів, що тримають у постійному падінні кудись у страшні глибини думок, що кружляють зміями навколо шиї. Або жити, як інші — або ніяк. А якось посередині — найгірше. Посередині — це скрізь і ніде, це ніяк: ні добре, ні погано. І це жахливо. Так спокійно, та так жахливо. Вона ніби застрягла між світом живих та мертвих. Але лякає не те, що вона там знаходиться, а те, що вона звідти вже котрий рік не може вибратись. У місці, де спочатку було так добре, де нікого не було, окрім тиші та спокою — запанувала важка, що давила колись приємною м’якістю безцільність, тиша заповнилася розпинаючими думками, а радісне усамітнення перетворилося на болісну самотність. І тільки спокій залишився, привносячи все нові й нові порції байдужості до всього довкола, вбиваючи всі почуття з кожним днем глибше і глибше, які відчайдушно глухим болем пульсують невідомо звідки, — і де їх шукати, якщо руйнується все одночасно? І, таке відчуття, безповоротно.

Витяг Стеллу з думок холод, що огорнув спину. Вона накинула на плечі твердим рухом ковдру і опустила погляд вниз. Було тихо. Те непристойне солодке почуття, що підпалювало хиже бажання бездумно піддатися інстинктам, нетактовно вслухаючись у кожен рух поверхом вище, полетіло кудись у невідомість. Залишився лише неухильно світлий розум, слабкість, серце, що настирливо пульсувало у скронях і… все ж таки Стелла зрозуміла, що хотіла їсти. У шлунку стискався тугий вузол. В холодильнику лежить лише три яйця, трохи висохла сосиска та напівпорожня банка сметани. Хліб кілька днів тому запліснявів, а картопля, так і не дочекавшись, що її почистять, виросла “грядкою” на холодильнику. Але в шафці над плитою окрім банки кави і безлічі чайних коробочок, більшість з яких давно порожні, лежить самотньо забившись у кут пакетик гречки. Стелла мимоволі закусила губу, згадавши про нього, і стиснула пальцями ковдру. Годинник показував 05:22. Але навіщо чекати до ранку? І лягати вже спати немає сенсу — менше ніж за сорок хвилин пролунає будильник. Вона встала, відсунувши ковдру вбік, і пішла на кухню, човгаючи тапочками по хрусткому від старості лінолеуму. На шарудіння відразу зреагував кіт, ігноруючи до цього всі психологічні страждання господині, та віддаючи перевагу солодкому сну замість заспокійливого муркотіння. Він глянув у слід Стеллі, а коли відчинилися з тихим скрипом двері, вистрибнув з теплого ліжечка і побіг за нею ділити безсонний нічний сніданок.