Очі

Мінхо сидів на галявині перед будинком. Він приїхав в село до бабусі. Його батьки про щось говорили на кухні, обривки слів доносилися до хлопчика через відчинене вікно, завішане прозорими фіранками, що легенько гойдалися від вітру. А бабуся з дідусем тихо перемовлялися про щось, та Мінхо і це розібрати не міг. Схоже, про якісь дорослі речі.

Вранці на дворі не було спекотно. Сонечко ще тільки збиралося на роботу, як завжди говорила його мама. В повітрі ще був відчутний приємний свіжий подих вітру, що забавлявся з темним каштановим волоссям і не давав сонцю надто нагріти маленьке тіло, що розташувалося прямо від його пекучими променями. З трави, на якій сидів хлопчик, ще не зникла роса, тому всі ніжки малечі були мокрі. Але Мінхо знав, що вони висохнуть до того часу, як він зайде до хати. Головне аби мама не дізналася, що він босий. Бо тоді вона знову буде читати малому сину лекції  проте, як легко він може захворіти.

В тіні під деревом вже цвіли конвалії, а на клумбі під сонцем було так багато різних яскравих барв, що Мінхо було боляче туди дивитися, а там, за будинком, росли соняхи, і хлопчина дуже любив бігати там по вечорам.

— Мінхо, серденько, — гукнула бабуся, — ходи сюди, вдягни капелюшок на голову, щоб сонце не напекло!

— Не хочу! — вигукнув Мінхо повертаючись.

— Тоді пересядь в тінь, під яблуню.

— Добре!

І малеча зводиться на ніжки і біжить до дерева, гілки якого вже гнулися під вагою літніх яблук. Всівшись поруч з білими дзвіночками, так, щоб було видно вулицю, Мінхо прийнявся дивитися крізь просвіти в паркані на перехожих. Це було його улюбленим заняттям вранці.

Хтось проїхав на червоному велосипеді, везучи кошик з грушами. Якісь старші хлопчиська пробігли, сміючись з чогось, а за ними з криками бігли двійко дівчат. Може парубки їх якось розізлили?

Раптом з-за рогу вигулькнули дві фігури. Маленький хлопчик і, можливо, його мама. Він був таким же маленьким, як і Мінхо. Хлопчик уважно спостерігав за ними із свого сховку. На якусь коротку мить очі Мінхо й іншого хлопчини зустрілися. Першому здалося, що в другого в очах зорі. Хіба можуть зорі з неба потрапити в очі?..

***

Мінхо знову приїхав до бабусі в село. Цей рік був для нього важливим, бо він вже закінчив свій перший клас. Цей рік багато чого змінив, але хата бабусі і дідуся все так же стояла і махала своїми прозорими фіранками.

Мінхо знову сидів під яблунею і їв яблуко з неї ж. Він ліниво гледів крізь просвіти в паркані і знову побачив того хлопчика. Він здавалося не змінився. Точно не змінився, інакше як би тоді Мінхо впізнав його?

На цей раз хлопчина йшов сам, без мами. Цікаво куди? Раптом він зупинився, роззирнувся по сторонам і перебіг вулицю прямісінько навпроти того місця, де сидів Мінхо. Мабуть, він не помітив спостерігача під парканом, бо потягнувся до найнижчої гілки, де висіло щонайменше три яблука. І коли його рука вже торкнулася плода його очі впали прямо на очі Мінхо. І останньому знову здалося, що в протилежних очах живуть зорі.

— Ти хочеш яблуко? — простодушно спитав Мінхо.

Хлопець випрямився, ніяково поглянув в чужі очі і тихо відповів:

— Так, хочу.

— Тоді чекай! — скрикнув Мінхо і побіг на ґанок. Там завжди стояв кошик, який принаймні на половину був повний яблук. Він вибрав одненьке, що було найбільшим, найчервонішим і побіг до хвіртки. Мінхо дуже переживав, щоб незнайомець не пішов геть і тому дуже поспішав. Він відчинив хвіртку і побачив там того ж хлопця, що ніяково вступив погляд в землю, а як тільки почув скрип дверцят, різко підняв голову на прибувшого.

— Тримай, я вибрав найкраще, — Мінхо простягнув руку з яблуком незнайомцю.

— Дякую, — інший хлопець взяв яблуко, його щоки вкрилися ледь помітним рум’янцем і він чи то задоволено, чи то сором’язливо усміхнувся. У нього не було, що дати взамін, тому він дав своє ім’я:

— Мене звати Джісон. Хан Джісон. А тебе?

— А мене Лі Мінхо.

— Яке гарне ім’я! — захоплено вигукнув Джісон. — Давай будемо дружити?

— Давай, — усміхнувся Мінхо і в його очах ніби спалахнули зірки.

На хлопців чекали найцікавіші канікули з усіх, що вони мали до того.

***

Мінхо знову їде в село. Однак на цей раз поїздка була радше сумна. Адже вона остання. Мінхо дуже хотів сподіватися, вірити, знати, що вона остання за дуже довгий час, але не за все його життя.

Джісон був із іншого міста і тільки тут кожного літа вони могли бачитися вживу. Мінхо постійно так скучав за ним. Але останнім часом хлопець скучав по-іншому. Йому тепер було наче життєво необхідно відчувати його присутність, його запах, бачити його очі, що завжди світилися тільки для нього. Це все почалося минулого року. Того ж року очі Джісона засвітилися не тільки для Мінхо, а й для всього світу.

Джісон мріяв стати музикантом і минулого літа він все ж наважився виступити на концерті з його авторськими піснями. Мінхо теж був там. Після того він остаточно переконався, що його другові треба здійснити цю мрію, бо вона була створена, здавалося б, тільки для нього.

Однак минулого літа до села приїхала якась юна панянка і Джісону вона дуже сподобалася. Чи ревнував Мінхо? Можливо, так. Однак він друг Джісона, він повинен за нього радіти, але всередині все ж збирався якийсь клубок смутку і відчаю. У Мінхо ніколи не було шансу, авжеж. Принаймні Джісон був щасливим. Таким щасливим, що Мінхо вже і не пам’ятає, коли востаннє його друг таким був. Мабуть тоді, коли вони проводили свої перші канікули разом.

Мінхо їхав в село востаннє, щоб сказати своєму коханню, що від’їжджає вчитися і невідомо коли вернеться. Це літо буде останнім, більше таких літ не буде.

Джісон зустрічається. З тією панянкою з, як виявилося, його міста. Мінхо щасливий, що Джісон щасливий. Проте всередині все одно збирається клубок печалі. Мінхо вже знає, що він не такий як інші.

***

Мінхо сидить на галявині. Джісон заграє до своєї дівчини. На одну коротку мить хлопці зустрічаються поглядами. У очах Джісона — щастя, радість і чисте юне кохання. У очах Мінхо — смуток, тепле кохання, якому ніколи не судилося стати взаємним, яке він ніколи не зможе виявити, показати, про яке ніхто ніколи не дізнається.

— Все гаразд? Може, тобі зле? — стурбовано питає Джісон, помітивши похнюпленість друга.

— Все добре, — відповідь і мила усмішка, яка розбиває душу Мінхо на дрібні частини, але за якою можна це приховати.

***

Мінхо знає, що більше не повернеться до цього села. Він знає, що не зробить цього, бо цього не зробить і Джісон. Перед від’їздом він і сказав. Виходить, це справді було останнє їхнє літо разом. Останнє — страшне слово. Однак його пізнають всі з часом.

Друзі ще можуть зустрітися. Мінхо знає, де живе Джісон, Джісон, знає де живе Мінхо. Однак вони обоє знають, що цього не станеться. Мінхо прочитав це в очах Джісона, в тих очах, які він більше не побачить, в тих очах, що усміхалися йому весь цей час. А Джісон, мабуть, здогадався, побачив в протилежних очах те кохання, яке Мінхо так старанно намагався приховати. Може, саме тому в карих очах промайнуло розуміння, а потім з’явився смуток і провина, може, саме тому вони більше ніколи не побачаться.

***

Мінхо лежав на холодній плитці у ванній. В очах стояли сльози, а в горлі клубок крику. Йому треба поспати, бо завтра вставати і йти до університету, але він не міг.

За останній час він сильно схуд і змарнів, це помітили його близькі, однак хлопець з цим нічого не збирався робити. Йому нічого було відповісти на питання “що з тобою?” від рідних. Він не знав, як приховати свій стан від друзів.

З Джісоном вони не спілкуються вже два чи три роки. Він точно не пам’ятає в який момент їх дружба перетворилася в оце. Спочатку вони  спілкувалися добре, так, як зазвичай. Однак згодом вони обидва стали надто зайняті навчанням і спілкування звелося до п’ятихвилинних переписок в стилі “Як справи?” — ” Добре”. А згодом вони взагалі перестали переписуватися.

Цікаво, а Джісон згадує про Мінхо так само, як він про нього? Навіть сьогодні Мінхо знову згадав про друга. Колись йому хотілось назвати його коханим, а зараз, мабуть, нещасному хлопцеві просто хотілося побачити Джісона, обійняти його і сидіти, як раніше влітку, довго говорити з ним про все на світі.

Мінхо дивиться на годинник. На телефоні 00:12. Вже настав його день народження. Зрештою саме сьогодні він планував скінчити це все. Він знав, що його почуття помруть разом з ним, згаснуть тоді, коли і зірки в його очах. І він знав: ті зорі запалив саме Джісон, зрештою, він їх і потушить.

На годиннику на телефоні 00:46. Мінхо лежить на холодній плитці у ванній в калюжі власної крові. Його свідомість ледь-ледь тримається за тіло. Хлопець чує дзвінок. Кого так пізно принесло? У будь-якому випадку йому вже байдуже. Його груди ледь помітно підіймаються, не взмозі зробити повний вдих. Кисню не вистачає. Він чує, як повертаються ключі в замковій щілині, як хтось відчиняє двері, як кроки ехом розносяться по квартирі, шурхіт одягу. Його хтось шукає.

— Мінхо, — невпевнено кличе його кохання, однак хлопець вже не здатний почути голос.

— Мінхо! — його кохання нахиляється над ще теплим, але блідим тілом, що зробило останній видих, але очі Мінхо вже не бачать. Там більше не ховається тепле кохання, вони лише холодно віддзеркалюють відчай в очах іншого хлопця, з яких скрапують одна за одною гарячі сльози. Але Мінхо вже не в змозі заспокоїти Джісона, який залишається сидіти поруч.