Я зовсім спустошена

Я порожня. Я зовсім спустошена. У душі нічого живого не залишилося, лише оболонка сяюча, та усмішка на обличчі. Не можна в такий час показувати свої слабкості, вони лише шкодитимуть, або будуть використані проти вас самих. Вночі плачеш, подушка наскрізь у сльозах, а вдень сяєш, наче топаз. Не можна іншим людям бачити твої переживання та страждання. Не треба нікому іншому знати про справжні причини твоєї вечірньої меланхолії, коли залишаєшся віч-на-віч з думками.

Вони взагалі одні з головних ворогів у нашому тлінному бутті: всі проблеми від свідомості. Якби людина не мала здатності мислити, і тим більше відчувати, пороків було б набагато менше, та й сльози лилися б рідше, якби взагалі лилися. Якщо думаєте, що це все порожнє, що це надумане чи навіяне сучасною культурою, то ви дуже помиляєтеся, якщо взагалі ваша голова щось розуміє. У всіх нас у душі переживань настільки багато, що незрозуміло як вони всі в людську грудну клітку вміщаються. Не знаю як серце ще не розірвало.

А ті, хто стверджує, що вони не хвилюються і не з’їдають себе зсередини – нахабні брехуни. Кого ви намагаєтесь обдурити? Не варто знецінювати і тим більше заперечувати такі поняття, як депресія чи тривожність. Зовсім інша справа – ретельно приховувати свій ментальний та духовний стан. Не люблять черстві люди, хоч таких і не існує, ділитися своїми слабкостями з іншими, і, напевно, роблять правильно.

Абсолютно у кожної людини був у житті так званий «переломний момент», після якого всі попередні роки стають або найпрекраснішим періодом, особливо на контрасті з сьогоденням, або жахом, який хочеться забути. Знову ж таки, найгіршою людською вадою є ​​знецінення чого завгодно: проблем, здоров’я, спогадів чи чужих життів. У жодному разі вихована людина не скаже, мовляв, те, що ти пережила – нічого порівняно з тим, що я пережив.

Ви в першу чергу принизите себе перед самим собою і своєю совістю, а потім уже й перед співрозмовником, якщо за такого розкладу його можна так називати. Співрозмовника гідна людина поважає, і не дозволяє собі ніяк її принижувати. Право, ви справді вважаєте нормальним грати жертву, коли іншим теж є про що переживати? Ви далеко не центр Всесвіту і навіть не Сонячної Системи. Та що там, ви навіть не центр нашої планети. Якщо так подумати, то ми з вами – це нічого, порівняно з космосом. Ми настільки мізерно мікроскопічні на тлі всього сущого, що ментальні травми, і тим більше побутові незручності здаються абсолютно нічим. Знецінення може існувати лише у такому ключі.

Самокопання самокопанням, але забувати про свої безпосередні обов’язки не варто. Звичайно, дуже не хочеться вставати зі свого улюбленого крісла і нести чашку із залишками кави в раковину, але робота не чекає. А точніше, студенти понад п’ятнадцять хвилин.

Весняний Харків не те, щоб зайве балував гарною погодою. Жодного натяку на сонці чи хоча б на відсутність темних свинцевих хмар не було. Без парасольки виходити надвір – чистої води самогубство. Калюжі на асфальті з кожною хвилиною лише збільшувалися, а отже потрібно якнайшвидше дістатися університету.

***

– Група, доброго ранку. – Без особливого ентузіазму сказала я, заходячи до авдиторії. – Тема сьогоднішньої лекції – Доба Руїни. Сподіваюся, ви всі пам’ятаєте про модульний тест, що наближається, тому рекомендую вам до нього підготуватися. Нікого не звільняю і автомат не даю, навіть відмінникам. – Я перевела погляд на Юхновську – відмінницю, яка минулого тижня не принесла мені доповідь, не попередивши про це. Вона чудово зрозуміла, що я мала на увазі саме її, тож зітхнувши, опустила голову.

– А, а перездати коли можна буде?

– Ніколи, Шевчук. – Я так сильно не любила цього студента, що на вилицях проступили жовна, хоч я і дуже намагалася не втрачати самовладання. Зібравшись із думками, я продовжила. – У тебе є чудовий шанс підготуватися, а точніше цілий тиждень. Сальвадор та Гондурас за такий період встигли оголосити і навіть закінчити свою «футбольну війну», а ти до якогось тесту підготуватися не можеш? – Поглядом я дала чітко зрозуміти, що наш діалог із Шевчуком закінчено, потім оглянула всіх присутніх. – У когось ще є дурні питання такого характеру? Я щось не пригадаю, щоб хоч раз хтось перездавав мені щось. – Тиша. – Чудово, почнемо. Гетьмана Петра Дорошенка називали «Сонцем Руїни»…

Закінчивши першу пару, я почала готуватися до наступної. Раптом у двері впевнено постукали. В авдиторію зайшов викладач філософії Андрій Олександрович, тримаючи в руках стопку посібників та стаканчик з кавою.

– Привіт,  Сашо. Як перша пара? – посміхаючись спитав філософ.

– Вітаю. Шевчук знову дратував, «гальорка» спала. Все, як завжди, нічого нового. Ти щось хотів?

– Взагалі-то так. По-перше, тримай каву, у тебе сьогодні багато пар. По-друге, Ігор дзвонив, каже, мовляв завтра ввечері треба приїхати до «Бронзового Змія» там імовірно має бути Керницький. І ще, ти сьогодні де ночувати збираєшся? – запитливо глянув на мене Раєвський.

– Планувала до квартири, але якщо ти кажеш, що поїдемо завтра, тоді краще додому. – Відповіла я, зробивши маленький ковток міцного напою.

– Добре, у мене якраз четверта пара стоїть, тоді після заберу тебе. – Він знову посміхнувся.

– Домовилися. До вечора. – Поцілувавши мене в щоку, філософ залишив кабінет.

***

– Хтось може мені назвати партію, утворену у 1900 році, що була першою політичною активною партією в центрально-східній Україні? – Я довго дивилася у вікно з дуже серйозним виразом обличчя, ніби саме я затіяла Махновщину, але відсутність достатніх знань у студентів виводила мене з себе. – Гаразд, за списком: Андрієвич, дуже уважно тебе слухаю. – Я поправила окуляри, зосередивши погляд на юнакові.

– Я не знаю. – Розгубився студент.

– А якщо добре подумати? Що ж взагалі відбувалося на початку ХХ століття? – Насправді, я чекала, доки йому хтось підкаже, бо навряд чи Андрієвич сам згадає, враховуючи вчорашні історії в його Інстаграмі.

– Друга світова війна? – відповів юнак. Я прокашлялася, тим самим натякаючи, що він несе повну нісенітницю.

– Заснували РУП! – вигукнула з другої парти Гончаренко.

– Ольго, я хіба вас питала? – Змірявши поглядом дівчину, запитала я. Вона лише спрямувала погляд у стіл. – РУП. Андрієвич, що це таке? Розшифруйте абревіатуру. – Я не збиралася закінчувати таку захоплюючу бесіду зі студентом.

– Товариство українських поступовців. – Промовив студент, намагаючись непомітно сховати телефон у кишеню штанів. Загалом у нього не вийшло.

– Юначе, Ви не те що швидко і непомітно знайти інформацію у мережі не можете, так ще й не розрізняєте букви «Р» і «Т». Давайте другу спробу. – Я, глузуючи, посміхнулась.

Студент мовчки продовжував стояти.

– Дзвінка тиша… Відповіді не дочекаюсь? – Юнак помотав головою. – Тоді домовились. Можеш сідати. – Я записала у свій блокнот цей момент. Він ще наздожене його на заліку.

***

– Ти не уявляєш, як мене все дістали! Сьогодні дав першому курсу філологів елементарну перевірочну роботу, а вони принципово не стали писати. Під приводом, що математика їм не потрібна зовсім. Їм би книжки читати та есе писати. – роздратовано промовив Павло Сергійович – викладач математики в нашому університеті та мій найкращий друг.

– Після цих трьох пар хочеться тільки курити та спати, а мені ще четверту проводити. Тішить, що вже п’ятниця, завтра жодної пари. – Промовила я, зробивши ковток вже охолонувшої кави.

– У тебе на завтра є плани? Не хочеш сходити кудись?

– Завтра Керницького їдемо видивлятися. Вибачай.

– Ігор нічого не накопав? – Запитав Павло.

– Батько каже, що щось знайшов, але замало для повторного позову. Потрібно ще, до речі, чимало. – Мені дуже захотілося перевести тему, хоч із Пашою мені комфортно говорити про все на світі. – Краще розкажи мені як цей хлопець, про якого ти вчора говорив.

***

Біля входу до університету я швидко знайшла потрібну машину – BMW x6 чорного кольору. Цей автомобіль став таким рідним, що не можу уявити на його місці будь-який інший. Мрячив холодний дощик, але парасольку я відкривати не стала – дуже не хотілося лізти в сумку і шукати її. Підійшовши до машини, я відчинила двері, після чого побачила теплу посмішку Андрія Олександровича – викладача філософії, і за сумісництвом мого батька.

– Ну, розповідай, як пари пройшли? – поцікавився тато, виїжджаючи з паркування.

– Як виявилося, РУП – це Товариство українських поступовців. – Сухо промовила я, розглядаючи краєвид за вікном. Хоча важко назвати цей похмурий пейзаж дійсно пейзажом, але я не художник, не мені судити.

– Ну, помилився студент на одну літеру, подумаєш. – З глузуванням сказав батько. Посупившись в обличчі, він сказав: – Ігор знайшов документи, а конкретніше непідписаний договір, який Яна збиралася укласти з Керницьким. Я детальніше поки не дізнавався, але там щось про спільний бізнес, увечері докладніше розпитаю. – Його пальці стиснулися на кермі, кісточки побіліли.

– Ти певен, що це не могла бути мама?

– Це однозначно Костянтин, лишилося тільки довести.

***

Приїхавши додому, двері виявилися відчиненими, що не могло нас не насторожити, хоч ворота та хвіртка були зачинені.

– Ти впевнений, що зачиняв двері? Може, ти просто забув?

– Упевнений, я саме тоді з Ігорем говорив. Закривав однозначно. – Батько зробив глибокий вдих. – Стій тут, я перевірю будинок сам.

– А що ще? – З іронією спитала я. – Так я й відпустила тебе одного у відкритий дім, де одному дияволові відомо, що діється. – Тато обдарував мене трохи втомленою посмішкою.

– Роки йдуть, а ти все така сама, як у дитинстві.

У передпокої на килимку ми виявили жіночі туфлі на шпильці, а на трємпелі висів кожушок, господарку якого ми змогли визначити відразу. Не встигли й дійти до кухні, як зі сходів, що ведуть на другий поверх, спустилася жінка, яку я колись називала мамою.

– Віра? Ти що тут забула? – спантеличено промовив тато.

– Стаття 162 кримінального кодексу України. Ти маєш 30 секунд, щоб виправдати твоє місцезнаходження тут. – З неприхованою роздратуванням промовила я. Тато трохи доторкнувся до мого передпліччя, намагаючись вгомонити мене.

– Доню – награно посміхаючись, говорила жінка – я лише хотіла повідомити вам одну важливу новину. – У спробах зробити вигляд що мені цікаво, я почала хрумтіти пальцями. – Післязавтра я їду до Італії. Назавжди. – драматично зітхнувши, підсумувала колишня Раєвська.

– І що мені з того? А тим паче татові? Нам лише легше. Можливо, ти вирішила втекти від правосуддя, бо рідну сестру вбила. – У мені бушувала така дика лють, що я здивована, як я на неї все ще не накинулася.

– Заспокойся. – Тихо промовив батько. – Це все, що ти хотіла сказати? – звернувся він уже до колишньої дружини.

– Загалом так. Наступного місяця у мене весілля, житиму в Ліворно. – Знову посміхнулася жінка. – Думаю, я закінчила. Дякую, що вислухали. – «Мама» пройшла до вхідних дверей, попутно пославши нам повітряні поцілунки. Стало бридко. Я ненавиджу її. Це остання людина, яку я б хотіла бачити. Як все ж-таки добре, що вона їде.

***

Після вечері, розмістившись у залі, освітленому теплим жовтим мерехтінням ламп, тато запускав ноутбук, щоб зателефонувати Ігорю. Я до цього часу дописала план пар у понеділок, тому була готова до цієї важливої ​​розмови. Не знаю які я повинна побачити докази причетності Керницького, щоб перестати звинувачувати матір.

Судячи з висновку у справі, до будинку проникли без злому. Двері були відчинені ключем, або ж тітка Яніна сама зустріла свого вбивцю. А яке відношення до цього міг мати Костянтин? Ось Віра – легко та просто. Сестра як-не-як. Що тато, що Ігор абсолютно впевнений у вині Керницького, але мені потрібні факти.

– Андріє, Сашо, привіт вам! Все нормально? – Привітав нас Мацієвич із екрану ноутбука.

– Все чудово, Ігоре. Давай ближче до справи. Що дізнався? – Тато поквапив чоловіка.

– Андріє, ти як завжди. Ні б спитав про те, як твій давній друг поживає. – посміявся Ігор. Батько лише трохи посміхнувся. – Якщо у справі, то я знайшов у квартирі портфель. Він був схований на антресолі, за ще однією дощечкою, щоб точно ніхто не знайшов. Загалом, перебравши вміст, з корисного знайшов папку з документами, в яких значилася якась холдингова компанія «МПК». У мережі на такий запит нічого не знайшов, але в папці ще був договір. Щоправда, частина листка була чимось забруднена, що прочитати все не вийшло. Загалом, значилося, мовляв Яніна і Костянтин стають співвласниками цієї контори, але умов уже не видно. Я впевнений, що Керницького не влаштували умови, і він вирішив позбутися небажаного партнера. – Ігор голосно видихнув, нахиливши вниз голову після останньої фрази.

Батько задумливо крутив кільце на мізинці, а я намагалася переварити інформацію. Де-юре пред’явити Керницькому нічого, як і не вистачає підстав для повторного позову. Але навіщо було ховати портфель так, що його знаходять лише через три роки? Напевно, ці документи не просто так були окремо від іншої макулатури.

– Чи не хочеш показати ці документи слідчому? – Після тривалого мовчання запропонував тато.

– По-перше, Борисенко відмовляється вже мене слухати. Та й ці папери їм нічого не доводять. Це лише для нас невелика зачіпка. – Знову голосно зітхнув Мацієвич. Як же йому тяжко. Повисла гнітюча тиша. Ніхто не наважувався вставити жодного слова.

З екрану почувся звук дверей, що відкриваються, після чого в кадрі з’явилася моя двоюрідна сестра Іра – дочка Ігоря і Яни. Моя втіха і бойова подруга. Сонячний зайчик у цій темряві. Тільки кілька разів я бачила її засмученою і похмурою. Її яскраві, сповнені життя синюваті очі та світлі неслухняні кучері так нагадують безтурботне дитинство. Так нагадують про тітку Яну, яка ні про що не переживає. Так нагадують про далеке.

– Іро, привіт! – Привітався тато, різко змінивши обличчя. Він має неймовірний талант перемикати емоції, на відміну від мене. Якщо мені нудно – то це надовго. – Їдеш із нами завтра до «Бронзового Змія»?

– Звісно! Я навіть сукню обрала вже. – відповіла сестра, променисто посміхаючись. Наче й не було цієї важкої розмови та болючих спогадів про Яніну. Іра як каталізатор – вона приносить веселощі та тепло, але сама їх не витрачає. Для мене залишається загадкою, як це в неї виходить.

До речі, про сукню. У закладах на кшталт «Бронзового Змія» потрібно виглядати на всі двісті відсотків. Потрібно відповідати контингенту, тим більше, ми їдемо не просто відпочити. Перед нами серйозне завдання – стежити за Керницький. Я ніколи не вирізнялася в умінні поєднувати кольори, тому майже весь мій гардероб був чорним. Винятком є ​​лише лляні сорочки. Втім, не те, щоб я часто їх одягала.

Взимку я купувала сукню для особливої ​​нагоди – викладачка з університету одружувалась, і чомусь покликала всіх викладачів її кафедри. Відмовити мені не дав саме тато, аргументувавши тим, що весілля буває раз у житті, і не треба псувати людям свято, на що я відповіла, що Генріх VIII мав за життя шість дружин. Батько нічого не зміг заперечити, але на весілля я таки пішла.