Як стати русалкою? Глава друга

Навпроти будинку, який не поступався за розмірами своїх сусідів, стояла гарна дівчина середнього зросту з довгим русявим волоссям, яке неначе блистіло золотом на сонці. До слова, її ім’я – Софія. Своїми синіми очима вона оглядала місцеву природу і в результаті її погляд зупинився на високій чорній хвіртці. Вона не була замкнена, тож Соня з легкістю зайшла на територію будинку. У короткій ліловій спідниці в клітинку, в такому ж ліловому топі і в білих кросівках, дівчина разом зі своєю валізою пішла по стежці, яка вела прямо до дверей будинку. Ця стежка була невелика, тому Соня одразу встигла помітити вази з квітами, про які говорив господар будинку, коли розмова йшлася про ключі. Софіє пощастило і з першого разу вона знайшла їх під останнім вазоном від вхідних сходів. Трохи знайомства із замком, і двері легко відчинилися, тож дівчина зайшла в будинок, вдихаючи аромат нового тимчасового житла. Раніше вона навіть не спромоглася подивитися фотографії будинку зсередини, тому відразу ж з порога стала ходити з великим інтересом коридорами першого поверху, залишивши валізу біля дверей. Перший поверх здався їй досить просторим, насправді він був таким. Всі три поверхи, які вона обійшла за п’ять хвилин, були дуже великими і просторими. На першому поверсі знаходилася кухня з барною стійкою, яка переходила до коридору з, здавалося б, мармуровими сходами та туалетом. На другому поверсі розташувався зал і ще один туалет із душем, на третьому було десь п’ять спалень та ще одна ванна кімната.

У той момент, коли Соня нарешті вибрала собі кімнату, почулися якісь шарудіння з першого поверху. – “Цікаво, хтось теж захотів приїхати перш за всіх? Хто б ти не був, знай, що я зайняла найкращу спальню~”.- подумала дівчина з легкою єхидною посмішкою. З цікавістю, але з невеликою обережністю вона спустилася вниз сходами. Коли Соня вже робила останній поворот по сходах, у дверному отворі вона побачила Рому, що розбувався.

-О, а я думала ти пізніше з іншими приїдеш. Ну що ж, ласкаво прошу! – з розпростертими руками та милою посмішкою Софія підходила до хлопця.

-Сонька! Коли ти встигла приїхати? – З подивом подивившись на подругу, що наближається, сказав Роман. Здавалося, дівчина підходила його обійняти, але за метр від хлопця зупинившись, поклала одну руку на його плече, а другою показала на кухню, ніби запрошуючи увійти. Лише встигнувши поставити взуття, Рома вирішив піти за Софією, дивлячись на неї з бажанням щось сказати, але не знанням чого. Вони так давно не бачилися і стільки всього сталося, що він не знав, як правильно поводитися. Навіть незважаючи на те, що Роман своїм ясним розумом розумів, що нічого поганого не зробив, а його стара подруга далеко не янгол, він продовжував відчувати невиправдану провину. Крім цих роздумів Роман встиг здивуватися з того, що сама Софія поводиться, ніби вони завжди були найкращими друзями і не було жодних проблем. Хоча тут нема чого дивуватися, адже Сонька завжди вважала, що цей світ  – гра і вона може робити те, що захоче.  – “Ну а з любих наслідків вийти сухою з води, допоможе мені моя наполегливість і розум!” – Цю фразу Софії Рома запам²ятав добре, бо це його не мало так злякало. “Все, що я робила було дитячою грою. А фігурами у цій грі для мене – люди. Мої знайомі, друзі, хлопці. Я люблю людей, тому граю з їхніми почуттями та емоціями.” – Хлопчина згадував її дуже п”яні слова про саму себе. Раніше він вважав, що може прочитати її, як відкриту книгу, але це виявилося зовсім не так.