Прощавай 2

Хороший чи поганий кінець?

Ну ось і все…

Спартак десь за межами країни. Їх роз’єднала відстань.

Гірше за стіну між ними могло бути лише це. З ким тепер знімати подкасти, їздити у тури, ходити на каву та кого мені любити? (Думав Євген)

За утіхою Янович поплівся у бар. Зазвичай саме це місце рятувало його у таких ситуаціях. Від обстановки бару у голові згадувались шматки спогадів. Як він плів нісенітниці, виривався з надійних рук друга який прийшов по нього у ночі та робив усі подібні речі притаманні п’яним людям.

Зайшовши до бару та сівши за барну стійку Женя замовив віскі. На свій напій він просто дивився, іноді крутячи у пальцях чи бовтаючи руками.Це був пустий та зовсім не зрозумілий погляд, ні болю ні злості у його спокуслово зелених очах. Цікаво, що він хотів там побачити.

Насправді, Женя тут не заради того щоб запити втрату. Справа в тому що із цього бару Спартак забирав Женю коли той напивався. Так, можливо це не було систематично, але було. Глибоко в серці Янович сподівався на появу свого рятівника. Він просто чекав. Дивлячись на свій напій як загіпнотезований він просидів, здавалось вічність. Година, дві, три, чотири..

Десь на зовні де Женя тимчасово був відсутній почувся голос.

-Перепрошую, але ми скоро зачиняємось, покиньте заклад будь ласка,-сказав вже добре знайомий Жені бармен.

Чоловік вже хотів іти, коли йому на думку спала обнадійлива ідея.

-Вибачте, ви б не могли зателефонувати по цьому номеру та сказати що я дуже п’яний і мене потрібно забрати,- ледве не благав Євген.

Бармен погодився, але на обличчі читалось явне здивування.

Спробувавши декілька раз додзвонитися Працівник бару сказав:

-Абонент поза зоною,- та передав телефон його власнику.

Женя поклав телефон поряд й посидів ще декілька хвилин дивлячись на склянку з алкоголем. Випивши рідину він взяв ще бутилку алкоголю та пішов в бік виходу. “Так от як це, виходити з відси тверезим” Подумав чоловік та пішов геть.

Вийшовши на свіже повітря Яновичу на думку спала нова ідея як провести цю ніч і він пішов блукати нічним Києвом. Проходячи повз кожне місце пов’язане спогадом з Субботою він тикав пальцями та через усмішку проговорював усі спільні спогади.

Ми тут разом відпочивали і тут також, а тут наше улюблене місце. Як багато випливало спогадів.

З кожний спогадом ставало ще важще йти. Женя ніби тягнув за собою гору цегли з якої мав бути будинок, але архітектор покинув його. Тепер він не знає де залишити цю гору важких спогадів та з ким їх розділити.

Не помітивши через свої страждання Женя опинився коло свого будинку. Була вже близько 8-ма ранку. Щоб добити себе бідося вирішив піднятись на 8-мий поверх пішки. Здавалось що поки він йтиме то засне та зариє носом в бетон.

І ось він вже майже піднвся.

-НАВІТЬ ТУТ Я ЗМІГ, ТРЯСЦЯ!- викривнув Женя ударивши в останню бетонну сходинку ногою та впавши на коліна від втоми.

-Людей злякаєш, придурошне,- сказав Спартак сидячи біля дверей Яновича.

-Іди до…- не встигнувши договорити Євген підняв свою голову та побачив

-Спартак?..

Очі Жені були повні сліз. У ногах більше не було болю та втоми, а в серці не було неприємних відчуттів. Серденько виривалось на волю, а уста самі розплились у усмішці.

-Де твій телефон?,- як у нічому не бувало запитав Суббота.

-Мабуть у барі забув…- прошерудівши по кишеням відповів Женя.

-То куди мені іти?- з ухмилкою запитав Спартак.

-До мене,-з цими словами Євген обійняв Суботу приклавши усі зусилля щоб більше ніколи не відпускати.