Розділ 1

Розділ 1

 Ганна ретельно перераховувала решту, котру дав їй водій, з надією, що  там залишилось хоча б на якийсь скромний харч. А поки вона рахувала свій капітал, розлючення, і так роздратованого за цілий день поїздок, чолов’яги за кермом все більше та більше зростало.

– Та що ти там, в біса, вираховуєш? Я навіть звідсіля бачу, що їх, як кіт наплакав, можеш вже не пітніти! – прогримів, з неприхованою злістю, водій, терпіння якого, скоріш за все, було на межі.

Мирно рахуючи гривні, Ганна підстрибнула з переляку, неочікувала вона такого, м’яко кажучи, зауваження. Помізкувавши та обдумавши, що відповісти, вона вирішує краще промовчати але не переставати шарудіти та гряцати грошима. Не встигла вона і дві купюри скласти до купи, як відчула, що хтось з нескромною ненавистю дивиться на неї, дівчина не поглянула на нахабу, все й так зрозуміло. Минуло дві двадцятки в руках, але сидіти незворушно в неї не вийшло, в кінці-кінців не витримавши, Ганна дивиться на водійське сидіння, ну звичайно, як вона і думала: водій ще раз спрямував свій сердитий погляд на неї, та, на його подив, повторювати двічі не довелось, хоч і неохоче, все таки вона перестає рахувати без кінця своє багатство, їй не дуже хотілося бути залишеною посеред якоїсь глушини чи села Миколаївської області.

Оминаючи низку населених пунктів, які тулилися попід дорогою, так і норовивши злитися зі смугою, Ганна думала про місце куди вона їде. Що ж, місцевість, назва котрої починається на «П» і не викликає сумбурних асоціацій, як зазвичай полюбляють наші рідні українські села, вже їй не подобалася, але, на думку дівчини, це в рази краща альтернатива, ніж зимові канікули з батьками в Дрогобичі.

– Тож вибору немає, так і бути, погостюю в Сніжани та в її триклятому селі. – вже подумки вилаявши себе за таке необдумане рішення, Ганна міняється на лиці: все ж таки може її там хоча б нагодують?

Після ще декількох подібних думок, не знавши чим себе зайняти, дівчина просто почала вдивлятися в місцевий пейзаж, який, на превеликий подив Ганни, був мов намальований художником: за вікном маршрутки простягнулася невимовна краса, яку юна пасажирка не встигла помітити зі своєю бухгалтерією коштів: сніжні шапочки та пуховички ховали від очей будинки, створюючи єдиний масив з такою ж білою землею, в цьому відчувалося щось приємне та по-домашньому рідне, де-не-де походжали люди, рятуючись від пекельного холоду в безлічі шарах одягу, наївно думаючи, що це укриє їх від скипені і вони не відморозять собі всі кінцівки.. Засидівшись, Ганна і не помітила, як її вже клонило в сон, як раптом, чийсь бадьорий голос вихопив її з майже наступивших сновидінь.

– Агов, куняєш вже? – до неї, з палаючими ентузіазмом очами, говорив якийсь бадьорий молодик, який, на око, не видавався надто старшим за неї.

– Та тут хіба поспиш? – єдине, що змогла видобути дівчина напівсонним голосом, не соромлячись позіхнути на весь рот перед, здавалось би не помічаючим  такого відвертого прояву небажання до розмови, хлопцем.

Так, по-правді кажучи, вона не надто горіла бажанням заводити знайомства в смердючій маршрутці, хто ж винен цьому незнайомцю, що Ганна більше воліла б зараз мирно посопувати, ніж вислуховувати історії про болячку його діда, чи курс євро. Нарешті розплющивши очі та гарненько протерши їх, вона уважніше придивилась до інших пасажирів: на сидіннях сиділи одні леді та джентльмени за шістдесят, тому зрозумівши, що він – єдина її розвага на всю довгу поїздку, навіть пройнялася якою-не-якою зацікавленістю до потенційного співрозмовника.

– Ти мене слухаєш? Я питаю: з Києва їдеш? – з допитливістю запитав парубок.

– Звідки ти знаєш? Я розпатякала тобі цю величезну таємницю уві сні?

Залунав різкий, як сніг на голову, та скоріш за все, таки грім, сміх.

– Чого регочеш? Що я такого сказала? – не могла второпати Ганна.

– Ой, та вибачай, це було доволі кумедно. В тебе на колінах лежить розкритий студентський білет, от я і вичитав звідкіля ти їдеш.

– От дідько, знайшовся всезнайко, дзуськи йому, а не балачки зі мною – подумки прокляла його дівчина, – він ще насміхатися буде, я йому покажу де раки зимують.. при можливості.

Та можливість так і не випала, їхній діалог так і не клеївся, безкінечні жарти хлопця ніяк не смішили її, з кожним словом ставало все нудніше. Ганна не намагалася та й не хотіла з ним розмовляти, так минуло хвилин десять, поки він не вирішую нарешті не обтяжувати її своєю надокучливою присутністю і врешті-решт піти в кінець маршрутки.

– Мене, до речі, Сашко звати, приємно було потеревенити та познайомитися, Ганно, на все добре, – на моменті, коли Олександр назвав ім’я дівчини, вона вже готова була знову заговорити та силою витрясти з нього відповідь, звідкіля він знає її ім’я, але вчасно згадала: студентський білет.

***

– Прокидайтесь ледацюги, вже і на вас з’явилась справа, – сільський дільничий Товстопузович величаво почав продвигатися всією своєю громадною персоною до столів своїх помічників Михайла та Павла.

Михайло та Павло неоднозначно перезирнулись, одразу видно – повні запалу. Взагалі Мишко та Павлик, як вони один одного кликали, були не надто старими, щоб вже протирати штани в місцевій дільниці, але, окрім них, тут ніхто працювати не хотів, тож доводилося висиджувати дні за нецікавим читанням газет, чи дискусіями який чай в магазині кращий. Але було дещо, що не давало їм плюнути на це все: надія, на знаходження справді вартих справ, для них це була вищою метою, ніж відмивання грошей чи просто стаж. Тож якщо так поглянути: цих двох можна справді прозвати людьми, які зацікавлені в своєму ділі, та, на жаль, їхньому потенціалу, поки що, не було шансу проявити себе.

-Олеже Олеговичу, знову розбиратися з місцевим пиякою чи бійкою за клубом ми не дуже хочемо, дайте краще таке Петровичу, він в нас більше по такому.

-А ну цить, малі ледарі, ви зараз в штани напудите, від почутого, – він зробив довгу паузу, наслідуючи якесь кіно. Настільки довгу, що можна було порахувати скільки разів піднялося його черево, яке було більш помітнішим ніж все інше в дільничому. – Я поручаю вам розслідувати вбивство.