Барвінок

Я кралася між кущами дикої порічки. Забачивши піщаний берег – зупинилася й обережно просунула долоні між колючими гілками, створивши віконечко для спостереження. На золотій пляжі блищали вогкі сліди великих чоловічих чобіт. Господар черевиків стояв неподалік по коліно у воді, закатавши рукава сірої льняної сорочки. Руде волосся палало вогнем у променях пообіднього сонця. Обличчя Станіслава було зосередженим. Жовті очі-жаринки снували туди сюди, вишукуючи щось під дзеркальною озерною поверхнею.

Мені було цікаво прослідкувати за охоронцем Марени. З тої пори, як взяли його з собою він був якимсь «нелюдимим» та чи мені, лісній істоті, говорити про такі поняття. Поки роздуми кружляли головою,  хлопець з блискавичною швидкістю запустив руки у воду майже по самі плечі. Коли Станіслав випростався, в його міцно зімкнутих пальцях тріпотіла риба, безпорадно махаючи хвостом й пручаючись усім лускатим тільцем.

Парубок почовгав вздовж берега й діставшись виритої в тіні ями, кинув рибину туди. Я рушила за ним, напускаючи безшумного мороку, що крався за мною мов чорні крила з диму.

У затінку кремезного дуба сиділа Зеленоока. Її розпущене зелене волосся струмками стікало по світлій вишитій сукні, тоненькими зміями обплітало шию й бліді тендітні плечі. Корона з польових квіток прикрашала маківку голови мов німб прекрасної діви з людських легенд. Проте, за мить вся ця «чарівність» спала, вартувало мавці побачити в ямі нову здобич Станіслава. Дівчина голодною кішкою кинулась на рибу впиваючись в неї своїми пазурами й відкручуючи голову. Видушивши очі бідоласі, Зеленоока пустила в хід свої білесенькі зуби-перлинки, відриваючи від туші шматки й спльовуючи луску.

То ця хитра дівчина знову Станіслава причарувала? Я вже хотіла вийти зі сховку й нагадати дочці лісу, про що ми розмовляли зовсім недавно, як мене зупинило передчуття. Треба було впевнитись.

Попоївши, мавка захихотіла, заплющуючи очі від задоволення. Станіслав стояв біля стовбура дуба, спостерігаючи за «обідом» Зеленоокої зі спини. Почувши сміх, він чомусь і сам посміхнувся, відкривши рота аби щось сказати. Я нагострила вуха, намагаючись бодай щось підслухати.

– Це була вона?

– Вона, вона! – Вигукнула дівчина, підводячись з перемазаної нутрощами трави.

– Ця риба називається «жовтий окунь», тепер будеш знати.

– Буду знати! – Як мала дитина повторювала Зеленоока, кружляючи біля дерева.

Під її босими ногами розквітали яскраві фіалки. Навтішавшись вдосталь, мавка повернула собі звичний хитрий вираз обличчя.

– Ну, так чого ти хотів? Свою частину угоди ти виконав, проси тепер що хочеш.

Ох, ця Зеленоока, зі своїми угодами. Подорожні якось розповідали мені, що таких людей тільки могила справить, але тут вже повна безвихідь. Я причаїлася, слухаючи далі.

Станіслав нахмурився, наче тільки зараз вирішив поміркувати над винагородою. Мавка стала поряд, притулившись спиною до шорсткого стовбура. Вони довго мовчали, поки вітер гасав між гілок дуба, наповнюючи повітря шурхотом молодого листя.

– А погуляти з тобою м-можна, лісом? – Почав було рудий.

– Погуляти, лісом? Яким таким лісом? –  Дівчина склала вуста в жартівливій посмішці.

– Цим лісом. – Хлопець розвів руками навколо. – Гарно, а йти самому небезпечно. Все ж не всі тут такі добрі як ти.

В мене від здивування брови поповзли до гори лоба. Добра, Зеленоока? Пф, яка неймовірна брехня. Що вона вже йому понарозказувала ?

– То це ми підемо разом, самі, без нікого й за руки братися будемо?

– М-можемо й не братися. – Відповів Станіслав, якого мавка вже встигла знітити.

Тоді зеленоволоса дзвінко захихотіла, що повітря забриніло й ринулася до озера. Сполоснувши долоні, дівчина обтрусила залишки води з пальців та повернулася до хлопця, тримаючи в руках його покинуті на пляжі чоботи. Поки Станіслав взувався, мавка ще раз обсушила руки об поділ сукні й простягнула правицю рудому.

– Йдемо, покажу тобі де чижі гніздуються.

Зеленоока потягнула Станіслава за собою, а під її ногами розквітали, ні не фіалки, скидалося більше на барвінок, але чи мені знатися на тих квітках.

Коли обидві фігури загубилися за деревами, мене гукнули.

– Єреміє! Єреміє! А, ось ти де! –  Юліан виваженими кроками наблизився до кущів в яких я сиділа.

Морок пройшовся спиною, всмоктуючись назад під шкіру. Не потрібно цьому водянику знати багато про мої справи.

– Ти нас налякала, ми вже думали кинула нас. – Чоловік криво посміхнувся, допомагаючи мені підвестися.

– Вас кинеш, прилипли до мене смолою як до солом’яного бичка

– Бичок?

– Розповім наступним разом, що вже сталося?

– Та Марена юшки наварила, їсти кликала тебе, Зеленооку й Станіслава. До речі, де вони?

– Наздоженуть скоро. Не зважай.

Ми пішли до табору через піщаний берег, оминаючи сліди маленьких і великих ніг. Юліан нахилився до землі й зірвавши квітку, заправив мені за вухо.

– Що це ти робиш?

– Ох, Єреміє, Єреміє. Хіба ж ти не знаєш як я тебе кохаю, а барвінок це якраз квітка символ любові. Можемо з’їсти по листочку й станемо парою навіки.

– Це ти від Марени наслухався? Треба буде заборонити їй з тобою розмовляти.

– Яка ти нудна, моя рибонька!

Юліан продовжував говорити, а я всі міркувала над тими маленькими квітами біля дуба, які прийняла за фіалки. Невже й там не фіалки? Треба буде пізніше перевірити.