Двір самотності та Смерті

Моя душа наче пуста кімната, темна та настільки тісна, що в ній часом буває тяжко дихати. Темрява, наче мороз лютого, пронизує кожну розщелину душі, а їх, на жаль, стало надто багато. Особливо після занурення до Котла. 

Кажуть, що час може вилікувати всі рани. Ба, навіть зрізані дерева, опісля тривалого часу, можуть пустити бруньки знову. Здається, одним з таких дерев була Елейн, яка повільно, та все ж змогла знаходити собі місце, як не серед Фе, так у саду чи на кухні. Однак, мені час не допомагав, а лише робив ще гірше. 

Кожного ранку, прокидаючись у занедбаній хатинці обабіч Веларісу, я дивилася на себе в дзеркало і не могла стриматися, аби не розтовкти відображення у ньому на друзки. Мені хотілося витягти, вибити з себе ту сутність, яка дивилася на мене надто яскравими очима. Вирвати її й роздерти на шмаття, адже то була не я, а хтось інший, щось інше. 

Остання моя бійка із дзеркалом закінчилася калюжею крові й пошматованими занавісками, якими я наспіх перемотала руки. Так у без того захаращеній будівлі не лишилося жодного дзеркала, що принесло хоч не велике, проте задоволення. Але як знайти спокій і задоволення всередині – я не знала. 

Пробувала напиватися до безпам’ятства, допоки шлунок не зводило судомами та терпке вино не рвалося із мене назовні. Не допомогло. Хотіла заморити себе голодом, але від цього ставало лише гірше, адже організм Фе набагато витриваліший і куди більш незнищенний, тому я стала лише набагато худорлявішою. Втопитися в сексі з випадковими партнерами теж не допомогло, адже тут не було жодного чоловіка, а коли ти з Фе, то ще більше почуваєш себе Фе. На якийсь час мене рятували романи, в них я втікала до незвіданих країн, принцес, яких рятували з башт та магії, яка могла зцілити все. Аж поки ці романи не принесли лише гіркий післясмак того, що в мене такого життя ніколи не буде. 

Тож я просто робила все по колу, сподіваючись, що одного дня на Веларіс хтось нападе і я буду першою на їх шляху. Достатньо відкритою мішенню, щоб бути вбитою. Можливо, тоді мої страждання скінчаться. Самій, бо на самогубство волі не вистачало. 

Як моє життя перетворилося на ось це? У мене були ідеї, а ще більше було причин ненавидіти себе. Те, ким я була і тем, ким стала тепер. Пуста, понівечена зсередини, трималася на вині, готова будь-якого дня розсипатися на попіл. Певно, якби так сталося, всі у Веларісі, включно з моїми сестрами, видихнули.  

Фейра все не полишала надій витягнути мене до себе в будинок. Було й таке, що до мене заходив її поважний Вищий Лорд Різенд. Не дарма вони звали себе спорідненими душами – обоє нестерпно лицемірні, достатньо самозакохані та розбещені, аби думати що я хочу бути такою, як вони. Їхні жертви та титули, та й те, що вони платять за цю халупку де я існую, не давали їм прав вимагати від мене більшого, ніж я могла. А могла я тільки дихати і не завдавати собі більшої шкоди, ніж вже було завдано. 

Я не могла прийняти їх запрошень, не могла тренуватися, не могла припасти на пропозиції бути посланцем в людських землях. Бо це все здавалося частиною спектаклю, де мене мали показати як тваринку, їх особисте досягнення – не вистачало лише бірочки “Реабілітація Нести від тяжкої травми занурення до Котла. Виробники: Фейра і компанія”. 

Зимою стало ще гірше. Кожен подих холоду співав в мені новою темрявою, яку я незрозуміла. Часом, сидячи в шинку, мені до нудоти в горло вдаряв сморід землі та плоті, яка розкладалася. Тому я лишень набирала більше вина і намагалася знову і знову дійти того стану, коли ти нічого не відчуваєш, окрім запаморочення і великого бажання провалитися у пітьму. 

Та й там на мене чатували. Не давали сховатися навіть у снах, постійно переслідуючи жахами. Мене вже неодноразово ламали, та цього разу щось тріснуло всередині надто гучно.

***

Того дня мені дуже щастило в картах. Як кажуть, не в коханні, так хоч у цьому. Та, якщо врахувати скільки я випила, увесь виграш все рівно довелося б віддати за випивку. Хіба що я зможу піти додому з кимось із цих Фе, натомість виманивши його розрахуватися. Це завжди спрацьовувало.

— Я б хотіла перемовитися з сестрою,— Фейра. Я стиснула зуби, тільки її тут не вистачало. Осяяна серпанком щастя і невимушеності, наче сіль на свіжу рану, Вища Леді занесло в найжахливішу діру. Наче я не обирала це місце, аби тільки сховатися від неї та від її пасії. 

Її присутність хутко розігнала всіх моїх гравців. Що ж, з виграшем тепер доведеться попрощатися. Хіба що мені вдасться її спровадити якомога швидше і продовжити грати. Фе настільки невмілі в картах, невже довге життя їх нічого не вчить? 

— І з ким ти підеш додому сьогодні? — Її свіжий голос, тонка насмішка, яка впивається у шкіру, наче пʼявки. Хочеться грюкнути по столу, вилетіти геть з шинка, сховатися у своїй комірці, аби не бачити їх зловтішань. Ставлю всі свої карти, вона тут не одна. Та я лише трохи помітко видихаю, вдаючи байдужість і надто сильну зацікавленість у своєму бокалі.

— Ще не вирішила. 

Тиша, довжиною в обірваний діалог. Так я і знала. Вищий Лорд не відпустив би свою дорогоцінну суджену о такій порі в таке місце. Коли вони перемовляються, нічого не говорячи в голос, на душі стає ще паршивіше, бо ти відчуваєш себе безмізкою тваринкою на вітрині, поки парочка обговорює твою породу, чи достатньо ти мала для їх кімнатки, чи станеш гарною забавкою в інтерʼєрі. 

— Він так і мерзнутиме всю ніч на вулиці, чи ти скажеш чого прийшла і підеш геть? 

Мій голос холодний. Та їх треба обірвати, поки не обірвався мій терпець і все випите вино не хлинуло назад. Роблю вдих і знову помічаю нотки землі, багнюки, крові та тіла, що розкладається у повітрі. Це починається знову. І Фейрі не можна цього знати. 

Вона говорить щось про Елейн, про Сонцестояння, про запрошення. Я відповідаю холодно, наскільки це можливо, щоб не виказати свого стану. Мене нудить, голова шумить від нової хвилі того, що надходить і чого я до кінця не розумію. Треба відволіктися від цього, сконцентруватися на чомусь іншому. Дякувати Богу, Фейра згадує про батька і тут мене перемикає. 

— Навіть не закінчуй цю фразу. Забирайся геть і лиши мене. 

— Будь ласка, приходь на Сонцестояння. — Вона невгамовна. Чи надто дурна, щоб зрозуміти, як мені складно бути в тому домі? Бачити їх злагоду це все одно, що пити отруту з власної волі. 

Треба її вибісити, так, аби вона не змогла і не хотіла мене там бачити. Нехай думає, що я меркантильна. Що все, чого мені треба — їх гроші. А гроші мені справді потрібні зараз. 

— Моя рента. — Обриваю тему з Сонцестоянням я. Бридко просити в неї, але іншого виходу немає. Я впала надто низько, то чому б ще трохи не заритися в землю? 

— Приходь до нас, тоді я заплачу тобі ренту. 

Вона йде геть, поки мої пальці впиваються у порожній келих від вина. Десь всередині, мій погляд, кинутий на її постать, поки сестра виходить геть, молить про те, аби вона зрозуміла, що відбувається. 

“Заради Бога, Фейро, ти ж розумніше за нас всіх. То чому не зрозумієш цього?” — посилаю я їй, та мій тонкий голос зсередини глушить її адамантієвий щит. Для мене він затиснутий надто щільно. навіть якби я хотіла благати про допомогу навколішках, вона б не відкинула того щита та відкрила його навстіж для Різенда.

***

Я кидаю погляд на мишину гранітно-сіру сукню і борюся з бажанням роздерти її на шматки. А потім сказати сестрі, що не мала в чому, тому й не прийшла. В решті решт, вона все одно заплатить мою ренту, якби не пручалася, я це знаю. Вона завжди так робила, поки ми були у злиднях. І частково я її за це ненавиділа, бо Фейра не могла відмовити мені, протистояти й заперечити. Можливо, це мене й стимулювало бути такою стерво. 

Та які хороші це були дні. Хоч я ненавиділа бідність й злидні, хоч ми часом не їли по три дні, та ми були самі собою і, споглядаючи назад, я можу сказати про те, що ми тоді були щасливі. До усіх Фе, до вбитого вовка. Хто зна, можливо, якби Фейра тоді не повернулася з лісу, або просто не пішла на полювання, зараз би вони всі просто вмерли з голоду, зате вмерли б людьми. 

Елейн не пізнала б болю розбитого серця і не стала б вбивцею. Фейру б не скалічив би Темлін, а я сама б не пізнала тієї темноти, яка бурлить всередині й жадає вирватися. Ми б, скоріше за все, були мертві, але де підтвердження того, що зараз хтось з нас все ще живе насправді? 

Я все ж одягаю ту сукню. Не хочу йти туди, та якщо лишуся тут сама ще на хвильку мене знову почне душити відчуття присутності чогось, що лякає мене більше, ніж гуляння Сонцестояння. Там, принаймні, буде смачне вино. Забʼюся десь якомога далі від розмов, зʼїм трохи їжі, а потім просто піду геть. План надійний, як підкова на дверях, яка наче повинна захищати від недобрих сил. 

Повторюю його в голові всю дорогу до їх будинку. А потім замираю на ґанку, чекаю ще хвилину, наче відтягуючи момент страти, поки їх безтурботні голоси перегукуються один за одним, розливаючись сміхом. 

“Чорт забирай, просто постукай,— фиркаю на себе, стискаючи зуби. — Стукай, бляха, у чортові двері!”

Рука тягнеться і робить один стук. Голоси за дверима вщухають. Я наче відчуваю, як вони переглядаються один на одного, як Фейра поправляє волосся, готуючись мене зустріти, як Різенд кидає на неї свій погляд “О, це та твоя нестерпна сестричка”. Розвернутися, піти геть. Поки не відкрила, ще не пізно. 

Та вона відкриває двері. І ще декілька секунд таращиться на мене з порогу, підшукуючи слова, які пасуватимуть до цього моменту. Здивована що я прийшла? Ти сама кликала. 

“Скажи, що не чекала. Я розвернуся і піду геть. Просто дай мені гроші, мені вже вистачило побачити тебе і почути як ви святкуєте”— проноситься в голові. Я помилялася, вже ліпше я потону у темноті, ніж зайду в ці двері. Здається, сутність Котла відкликається на ці думки і вмить простягає до мене свої брудні кістляві руки, намагаючись відтягти з ґанку подалі. 

Інстинктивно, я роблю крок від неї до Фейри. Чорт. Тепер дороги назад нема. 

— Ми у вітальні. — Фейра збентежена. Чи то моїм кроком, чи то тим, що я взагалі прийшла. 

— Я знаю. — Принаймні, я хоч позбулася кістлявих рук, які лишилися на морозі, коли Фейра замкнула двері. Десь всередині, сутність все ще сичить на мене, що дістанеться мене пізніше. Добре. Пізніше це не сьогодні. З пізніше можна розібратися завтра. 

Вітальня була надто мала, як на ту, де зібралися Вищий Лорд та Леді, й уся їх вельмишановна компанія. Вона чимось нагадувала ту, що була у нас в батьковому маєтку, ось тільки ми ніколи не прикрашали її так пишно на свята. І в нас ніколи не було такого терпкого запаху фруктового вина, який бив по ніздрям і манив до себе, змішаний з солодкими нотками кориці й яблук — це місце могло б пахнути як дім. 

А я в ньому була як скульптура, привезена з іншого краю. Скульптура, яка зовсім не пасувала до інтерʼєру та вигадливої атмосфери сімʼї чи як там вони себе називали?

Елейн одразу ж підхвалила мене під лікоть, підводячи ближче до столу. Чи до вина? Хоч як її застерегла Амрен, я все ж вихватила собі келих і встигла зробити ковток, від чого по тілу розлилося почуття полегшення. Я питиму, так витерпіти це все буде простіше. А коли повернуся додому, просто провалюся у пітьму снів. 

Та зараз на неї всі таращилися. І лише погляд Амрен вона могла стерпіти, якби це іронічно не звучало, адже всі інші її боялися. Та ми якось змогли знайти з древньою сутністю спільну мову, можливо, це завдяки тому, що тепер жило у мені. Чи просто зійшлися на смаку у вині. Я не знала. Зараз просто хотілося, аби Амрен ще трохи поговорила, забравши на себе хоча б половину тих очей, які свердлили мене звідусіль. 

— Милі сережки, — все, що я змогла витягти з себе, киваючи Амрен у відповідь. Це був своєрідний пароль того, що я не хочу уваги. Забирай її собі, а мене лиши вину та темряві. 

На столі, поміж келихів, височів великий розмальований торт. Вогонь, квіти, зорі. Мене наче вдарили під ребра, і, якби не всі вони, я б точно сплюнула кров, настільки реальним був той удар. Я знала ці візерунки, бо один з них був моїм. 

— З днем народження. — Мої губи ледве шевелилися, коли я звернулася до сестри. Я й забула, що вона народилася сьогодні, у найдовшу ніч року. Воно й не дивно, адже ми ніколи не святкували її дня народження. Ми нічого не святкували, бо були надто вбогими для подарунків і тортів. А після цього всього, нам вже було довго не до святкувань. 

— Торт готувала Елейн. — Я перевела погляд на сестру, краєм ока задіваючи Кассіана. Він одразу ж опустив погляд на свій келих, наче я була настільки бридка, що дивитися на мене було заборонено. 

— Ви можете повертатися до подарунків. — Відповіла я, присідаючи на диван. 

Елейн заметушилася, здається. Вона купила для мене подарунок? Ну добре, хоч я все ж вирішила прийти, інакше б їй довелося оформити повернення до крамниці, а я б так і не отримала того, що вона там купила. Якщо це буде щось бридке, можливо, у мене вийде продати його і купити собі ще вина. 

— Оцей для тебе. — Вона протягнула мені коробку, достатньо важку і, на диво, доволі лаконічно прикрашену лише однією стрічкою, в тон до моєї мишиної сукні. 

Кивнувши, я відклала свій келих на столик з темного дерева, що стояв поруч, і взяла пакунок на коліна, граційно розвʼязуючи пальцями бант так, аби не видати в руках тремтіння, котре зʼявилося після стількох ночей, проведених за випивкою. Хрусткий папір розрізав тишу у кімнаті, перегукував навіть вогнище, яке полум’яніло надто живо, як на ту кількість полінячок, що до нього поклали. 

Це були книги. Дорогі книги у шкіряних палітурках, із золотавими написами та майстерно оформленими зрізами. Ні, книги я не дозволю собі продати. Хоч як би паскудно не було, я лишу їх і прочитаю, можливо, в одну з тих ночей, коли не зможу заснути через кістляву руку, яка тягне мене назад до Котла. 

— Дякую. 

Я пройшлася пальцями по сторінках. Вони наче говорили до мене, леліяли мої пальці текстурою паперу, який я раніше не бачила. Ледь помітно жовтий, з вкрапленнями перламутру, від чого літери темно-фіолетового чорнила здавалися казковими. Це відволікло мене від всього того, що було далі. 

Вони були щасливими, святкували й відкривали подарунки, обмінюючись посмішками, наповнюючи кімнату сміхом від якого вернуло блювати. Та в мене було вино і книги. Цього достатньо, щоб протриматися ще трохи.

***

І я протрималася. Вкотре дякуючи собі, що обрала сіру сукню і не надягала прикрас, щоб не виділятися. Першою здалися Амрен з її казковим принцом. Кивнула їм, провожаючи поглядом чи не єдину тут споріднену душу. Що ж, початок покладено, значить, якщо піду я це не буде надто грубо. 

Допивши своє вино, я врешті докінчила другу на сьогодні пляшку. Потім знайшла в собі сили ніжно обняти Елейн, побажати їй добраніч й поцілувати у маківку. Я заздрила їй через те, що вона вживалася в це життя, переймала свою роль у цій чудернацькій напівмертвій сімʼї і розквітала, наче її квіти навесні. Та я була щаслива і спокійна за неї. Можливо, вона врешті-решт знайде своє місце й залікує ті рани, які їй приніс Котел. Якщо вже в мене цього не виходить. 

А потім я попрямувала до виходу. Не прощалася з усіма. Навіщо? Що б я не зробила, для них я все ще буду тією Нестою, від якої немає користі. Яка надто бридка, аби зустрітися з нею поглядом чи заговорити, як це увесь вечір всі вони робили. Всі, окрім Амрен й Елейн. 

Накинувши свій плащ та натягнувши рукавички, я почула голос Фейри. 

— Ось. — Озирнулася. Кинула погляд на руки, вона тримала гроші. — Як домовлялися. 

Тиша. Я не думала, що вона це зробить. На мить я відчула себе хвойдою, яка відпрацювала час з клієнтом і тепер має прийняти оплату. Якби не так, але хвойдам платять наперед. Та від цього на душі легше не ставало. 

Хотілося закричати на неї. Хотілося вдарити Фейру, розірвати ці кляті гроші, хотілося ридати, скавчати, здирати з себе шкіру, поки вона не побачить що так, зі мною щось не так. Та я не могла зробити нічого з того, не могла навіть поворухнутися і на якусь секунду знову потягнулася до її щитів, вдаряючись в адамантій. Мені тут не місце. 

“Ти сама до цього довела”,— вдарила я себе словами, тому просто зціпила зуби й взяла банкноти, ховаючи їх до кишені. 

А потім взяла книги та пішла геть.

*** 

Я йшла вже зо дві хвилини, рахуючи кроки по снігу, який скрипів і наче глузував з того, що сталося тільки що. Вона мені заплатила за вечір. Не почекала до завтра, не запросила лишитися, просто всучила купюри, наче те, що я йду геть цілком влаштовує. Вона перестала битися за мене, але я сама в цьому винна. 

Хвіртка чудернацьких воріт скрипнула за мною, а потім з темних переливів власних думок мене висмикнув голос, який прозвучав надто по-дитячому як на того, хто міг це сказати. 

— Я проведу тебе додому. — Це перше, що він сказав мені за вечір. 

Він бачив, як Фейра давала мені гроші. Я надто бридка, щоб він зустрівся зі мною поглядом у залі чи заговорив, коли поруч інші, але тепер він хоче вести мене додому. Це жарт? Його на перевірку чи я дійду послав Різенд з Фейрою? 

— Не треба. 

— Йти довго, а вже пізно. 

— Йди додому!

Та він був невгамовний. Шепотів щось про прогулянку, про найдовшу ніч, про небезпеку. Я не чула цього, не звертала уваги, бо всі мої думки заполонила клята Фейра і ті гроші, які тепер здавалися надто важкими в моїй кишені і, здавалося, пропалювали її зсередини. 

Можливо, якби тут не було Кассіана, я б змогла видавити з себе сльози. Кажуть, від них на душі стає трошки легше. Але чи зможуть вони зробити легше після усвідомлення того, що ти для своєї родини не більше ніж прикраса, яку дістають на свята, проблемна дитина, коли весь рік проклинають її появу, але задля свята одягають гарно, а потім платять за хорошу поведінку. 

— Повертайся додому. 

Вже тихіше попросила я, відчуваючи, як до горла підходить згусток чогось надто кислого й гіркого водночас. Ще трохи й вона не стримається. Йому краще піти, я не хочу, щоб він бачив як я плачу. Ні, він не має цього бачити. 

Зупинившись, озираюся на нього. У світлі ліхтариків, його крила здаються тінями, що застигли за спиною і чатують, якби накинутися на когось. Такі величні, трохи переливаються багряним відтінком. Цікаво, йому не холодно ось так підставляти їх морозному подиху зими? Бо в мене самої вже зводить щоки від уколів морозу. 

— Що це? — Я перевожу погляд на його руки. 

— Твій подарунок. 

У мене спалахують щоки. Він приготував мені подарунок? Це якось надто … неочікувано. Мені розізлитися чи зворушитися? Хіба він знав, що я прийду на Сонцестояння? Навіть я цього не знала, то чому він приготував мені подарунок? 

— Не хочу. — Збрехала я. Насправді я дуже хотіла, хоча б просто поглянути що це. Що він зміг вмістити в такий маленький пакуночок і що обрав для мене. 

— Цей захочеш. 

Який нахаба! Він вирвався вперед і мені довелося міцніше обхватити книги, які я тримала весь цей час й пришвидшити крок, аби нагнати Кассіана на мосту. До біса слизькому мосту, до речі. 

— Я нічого від тебе не хочу. 

Мугикнула я награно і холодно, сподіваючись що він утне зараз щось таке, що мене вибісить. Щоб я не змогла думати про подарунок, Фейру, гроші, свій занедбаний будинок, про кістляві руки, трупний запах, темноту, яка тягне мене на дно, з якого, здається. немає виходу. 

— Впевнена, солоденька? 

Це було наче лязг батогом. Неочікувано й одночасно двояко. Частина мене хотіла розсміятися, частина — вдарити його по лицю за такі слова, а ще частина, накинутися і поцілувати. Він, напевне, мав з біса гарно цілуватися. 

Поки думки обирали шлях, яким піти сьогодні, я дивилася на Кассіана холодними очима, майже не блимаючи. Якби ж він бачив все те, що робиться зі мною, якби зазирнув трохи глибше, під товсту шкіру Фе, під зруйноване вщент серце і розтрощену душу, крізь розбиті дзеркала й літри випивки. Чи зміг би він врятувати мене від Смерті? 

“Не зміг”,— фирчать тіні і я відкидаю ці дурнуваті думки. 

— Я вже сказала, чого я хочу від ТЕБЕ. 

Ні, не та дорога. Мені варто було сказати не те. Прокляття, зараз я хочу не від тебе, а тебе, дурнуватий ти ілірієць. Мені потрібні ці крила, аби ти відніс мене далі, від цієї реальності. Там, де мене не знайде аромат Смерті, де не відшукає темрява, де я зможу зцілитися насправді. Просто побач це!

“Кассіан, прошу!” — вдаряє вона в його щити, затамувавши подих. 

— Мені набридло грати в ці ігри! 

А як набридло мені. Ховати себе поміж молоху, бажати померти кожного ранку відкриваючи очі. Бути примарою, тінню у вашому щасливому житті. Паршивою вівцею і хвойдою, яку всі намагаються виставити за двері, та цього не дає зробити довбаний етикет. 

— Кассіан, прошу! — Врешті не витримую і зриваюся я, граційно відвернувши носик від нього. 

“Раз, два, три, чотири, пʼять…” — Ти не маєш заплакати. 

Але сльози виступають, того я лише сильніше стискаю книги і намагаюся просунутися вперед й не сковзнути по бруківці, покритій льодом. Чи бачить він те, що я ледве стримуюсь? Напевно, ні. Звідки йому мати діло до того, що я плачу? Чи що зі мною робиться ночами. Хоча він віддав би багато, аби опинитися поруч в одну з таких ночей, це вже я знаю напевне. 

Його витягнута рука застала мене надто неочікувано. Опинившись на запʼястку, трохи вище, ніж закінчувався пушок потертої рукавички. Саме там, де сукня ще не прикривала шкіру. Гарячі пальці змусили мене здригнутися, як йому вдається зберегти тепло в такий холод? Це було перше, про що я подумала. А крила такі ж гарячі — це було друге, що пронеслося в думках. 

— Поговори зі мною, Неста. Розкажи мені…

Це було все, чого я просила. Надто мало і надто багато водночас. Фейру я б вилаяла, Різенду б не довірила й своєї рукавички, Амрен я можливо відкрилася з часом. Та він… він просто впивався в мене очима, на мить зазирнувши саме туди, куди я хотіла. Під шкіру, крізь душу, повз розбите скло і море з вина, до тієї мене, яка згорнулася клубочком на великому холодному ліжку і безшумно плакала. 

Я кинулася вперед, врізаючись у масивні груди. Не обіймаючи, не ридаючи, не видаючи ні звуку. Просто до нього, як птах кидається на скло, не помічаючи його. Врізалася і завмерла, подумки прохаючи про те, аби він обійняв мене крилами й сховав у їх мармурових прожилках від усього світу.