Через багато-багато років

– Гей, Ремусе, справи погані! — Тонкс вибігла звідкись із сутички, її мантія порвалася, а волосся розпатлалося. Але вона не була налякана; сміялася, чи то від шоку, чи то від радості. Сміялася, як колись тисячу століть тому сміявся Сіріус, падаючи мертвим. Ремус злякався свого спогаду та порівняння, і схопив дружину за руку, притягуючи до себе.

— Нічого, відіб’ємось, — тихо сказав він. – Ти тільки не бійся.

— Ще чого тут боятися! — зареготала Дора, притискаючись спиною до спини Люпина і піднімаючи паличку.

«Мені б твою впевненість», — похмуро подумав Ремус, піднімаючи свою.

***

Очі Тонкс — надзвичайно мінливі. Коли вона спокійно влаштовується у Ремуса на колінах із книгою, вони блакитні, як весняне небо. Коли цілує його – її очі рожевіють, і стають неймовірного фіолетового відтінку. Коли сердиться — райдужка очі зеленіє. Коли радісна — очі карі. Коли замислена — жовтуваті. Ремус вже напам’ять вивчив усі відтінки її очей та її настрої.

Чомусь спочатку йому важко було сказати «я тебе кохаю», хоча Тонкс це говорила постійно. Вона не соромилася, а Ремус страшенно бентежився, тому що таких слів він практично ніколи нікому не говорив. І тільки потім навчився; спочатку за хвилини близькості, потім за сніданком, потім — на ніч…

Тонкс напрочуд добре пахла. І щоразу – по-різному. То дощем, то сонцем, то квітами. Якось вона притягла додому два маггловські винаходи, які назвала дезодорантами, і сказала, що вони чудово відбивають запах псини, щоб піддражнити Ремуса. Один дезодорант призначався йому, а один їй. Люпин тоді з ввічливим інтересом понюхав обидва, і одним навіть став користуватися, комплексуючи з приводу «запаху псини». Дезодорант був приємним, з гіркуватим відтінком.

Тонкс користувалася тим самим. Свій – жіночий – вона так і забула на полиці в коридорі і навіть не занесла у ванну.

***

Німфадора закусила губу і притулилася спиною до чоловікової спини. Паличка так і крутилася в її руках, але Пожирачів ставало дедалі більше. Ремус бився з Долоховим. Тонкс не мала часу дивитися, але те, як він упав, вона побачила. І зелений промінь.

Ремус усміхався краєм рота – і не дихав. Волосся його було зовсім сивим — чи то від пилу, чи то від останнього пережитого жаху.

Дора закричала від страху. У неї навіть не було часу впасти навколішки поруч із ним і перевірити його пульс. У неї ні на що не було часу!

Серед натовпу Пожирачів з’явилася Беллатрікс, і Тонкс знову скинула паличку, але пізно.

***

—  Гей, Ремусе, – якось запитала Тонкс за ранковим чаєм. — Як ти думаєш, хто з нас помре першим?

Відкашлявшись, Люпин відповів:

—  Я, звичайно.

— Ага, і залишиш мене вдовою? А Тедді – сиротою? — Дора погладила свій круглий живіт.

Ремус замислився.

— Але ж я не можу дозволити тобі, — безпорадно сказав він. Тонкс засміялася.

— Гаразд. Помремо разом. В один день. Через багато років. Ти тільки не бійся, я не збираюся вмирати. Я хочу побачити, як росте Тедді. І хочу ще дітей. І взагалі, жити так добре, правда?

Люпин відпив ковток чаю.

—  Так. Через багато-багато років.

березень 2016