Вступ до необхідного

-Жаклін, доню, почекай. Ми… Зараз прийде батько і все тобі пояснить.

-Що взагалі тут можна пояснювати? – дівчина була обурена нещодавньою новиною, злісно дивлячись на матір вона чекала хоч яких пояснень. – Я зараз піду до себе та удам ніби нічого не сталось, а ви з батьком ще раз все обміркуєте.

Дівчина цокочи підборами підіймалась по дужих дерев’яних сходах, зроблених з вишневого дерева, і тільки вдогін був ледь чутний голос матері – Але все вже вирішено…

Минуло шість годин:

-Добрий вечір, пане Хартман. Ваша донька нагорі. Збирає речі. -сухий, втомлений голос домовика донісся біля коліна чоловіка.

-Чудово. – більш ніж радісний голос містера Хартман в ту ж саму хвилину змінився на дуже здивований -тобто Камейо їй все розповіла, і не було ніякого скандалу?

-Ні.

-Яка радість.

-Пане, ваша донька збирає речі, – почекавши трохи часу ельф продовжив, – щоб втекти з дому, Пане.

-А щоб в тебе пір’я в роті поросло. Де зараз моя донька, де дружина?

-Пані Жаклін все ще на горі. Вона пише лист до Ренара, пані Сугавара у великій їдальні, чекає вас.

Швидко чоловік попрямував до їдальні. На третьому поверсі маєтка, розташована простора та світла їдальня, яка буквально виблисковує чистотою та витонченістю. Великі вікна, оформлені важкими світлими шторами з вишуканим візерунком, пропускають в приміщення потоки природного світла, з них відкриваєтья вид на прекрасні ландшафти навколишнього маєтку.

Ця їдальня, насправді, є історичним свідком минулих епох, свідченням розкіші та вишуканості, які передавалися спадковим шляхом. Стіни прикрашені картинами, родинним гербами які чомусь постійно змінювались, все це пам’ять про величні історії маєтку та його власників. Атмосфера тут наповнена ароматами свіжих квітів, а витончений сервіз і срібні столові прибори вже давно стали невід’ємною частиною цього благородного осередку. У їдальні панує тепло, та відчуття що кожен предмет який тут знаходиться має свою власну історію і становить частину величності цього витонченого маєтку.

Величезний дерев’яний стіл, ручної роботи, розміщений в центрі кімнати, лагідно згинається під вагою історії, вислуживших поколінь. Саме його своїми руками доводив до ідеалу прапрапрапрадідусь пані Сугавара. І саме за ним зараз сиділа засмучена жінка, приблизно 40 років на вигляд – Тож. Розповідай, що сталось на цей раз. – її чоловік зараз стояв навпроти неї, намаючись не показувати свого схвильованого стану.

Піднявши голову та сухо відповіла – Я не маю зараз настрою. Іді та поспілкуйся з нею, вона буде розмовляти тільки з тобою, та вже пів дня не виходить з кімнати. Веде себе як мала дитина, вже давно доросла дівчина, могла вже й про сімю подумати.

– Я думаю думати про свою сімю їх ще рано. – від такої заяви сталевий вигляд батька почав потроху тріскатись.

– Я не мала наувазі виходити заміж та народжувати дітей. Я казала про нас, її батьків, та інших родичів як про сімю.

– АА, фух, слава Мерліну. – почуши на собі гнівний погляд дружини, Рауль впевнено підійшов до дружини та лагідно обійнявши промовив – Все добре, я з нею побалакаю і ми все вирішимо – відзначаючись близько 50 роками, цей чоловік має високу міцну статуру, темне коротке волоссям та світлі очі. Його внутрішня сила виражається в кожному кроці, навіть коли він стоїть спокійно.

Хоча з першого погляду ця людина може створювати враження суворого чоловіка, насправді, він наділений надзвичайною  добротою та чутливістю. Навіть у найскладніших ситуаціяї він залишається врівноваженим та доброзичливим. Присутність цього чоловіка мимоволі дарує відчуття захисту та безпеки, створюючи вразливому серцю справжній острів спокою. Напевно саме через це пані Сугавара вибрала його своїм чоловіком.

Тим часом у Жаклін:

-Чому коли він потрібен мені як повітря, його ніколи нема поряд – дівчино злісно писала листа до свого найліпшого друга Ренарда, який завжди був зайнятий більш ‘важливими’ справами.

-Урук – здивовано подивилась  у бік подруги сова яка сиділа на жердочці у куті кімнати.

-І не треба на мене так пасти, сама винна в тому що зїла того хробака, я тобі казала тоді що від не їстівний, що ти можеш перестати нормально говорити,  – продовжуючи повчати Жаклін підійшла до Лофі та ніжно попестила золоте пір’я улюблениці, продовживши далі міркувати – Добре, поки ти мені все одно нічого порадити не зможеш, почну так:

“Любий дурник!”, – ні так не пройде, “Дурбецало…” , – теж не то, “Одоробло, де тебе носить”, – … Добре, але в нього тендітна організація душі, він того не витримає треба ніжніше. “Ренард”, – ні то якось сухо, хоча “Ренард, ти ж зрештою Ренард , як до тебе ще звертатись”,  – ось це вже добре алеее,  “як до тебе ще звертатись” викреслюю.

“Ренард, де тебе зрештою носить, в мене проблема. Мої батьки, в першу чергу батько, вирішив, а якщо точніше це вирішили замість нього. Та перейдемо до суті. Мого батька переводять на нову посаду у міністерстві й ми вимушені переїхати з Осаки, десь до Британії, імовірно продовжувати практикувати в Махотакоро я теж більше не зможу, логіки чому я не можу залишитись я не розумію. Але з того що я почула батьки навіть бажають продати будинок, певно бабця їм не дозволить, звісно такий старий, наповнений віковою історією будинок. Мати рішучо налаштована на моє переведення до того Гоґвортсу у якості практикантки на якусь з посад професорів, хоч навчальна програма того закладу як я знаю дуже відстає від нашої і мені звісно буде чому навчити там дітей. Але не тягатись же з професорами? І взагалі… В мене тут все життя, практика , друзі, команда. Ти ще знов кудись подівся, де тебе носить взагалі? Я не знаю що мені робити. Щоб тобі рачки лазити якщо ти знову будеш відповідати на мій лист впродовж місяця, ти для мене вмер як друг, брат, сват, коханець, свекор, або взягалі який небудь родич”. 

– Що я мелю, треба викреслити свата, коханця та свекра…

P.S Я пам’ятаю, що ти кожен рік тепер змінюєш школи але ти ж скажи у якій ти зараз, може ти був у тому Гоґвортсі… Можеш мені порадити щось? І коли ми нарешті зможемо зустрітись, бо як ти 5 років тому поїхав, твоє обличчя я бачу тільки на фото. Обіймаю до болю у нирках”

Жаклін запечатала листа, наклала чарами сургуч, та віддала Лофі конверт.

-Жаклін можна? – постукав у двері батько.

-Дивлячись що ти від мене зараз хочеш.

-Взагалі я хотів поговорити з тобою як друг, запитати як у тебе справи? – батько увійшов до кімнати і поглянув на доньку, яка сиділа за столом, прикриваючи свої думки від непрошених поглядів.

-Справи? Ну давай поговоримо як друзі, сідай. – дівчина жестом показала на канапу, біля вікна, – Що ж друже мій… – Жаклін відхилилася на спинку крісла, демонструючи батьку, що спроба зробити із неї друга зараз непотрібна та з тонкою іронією в голосі звернулася до батька. – Друже, мені вже 24 роки. Я вирішила своє життя і свої плани. Тобі не здається, що… Ти дійсно вважаєш, що мені у 24 роки немає чим зайнятись як перебудовувати своє життя через примхи батьків переїхати, примхи стосовно того що їх донька повинна продовжувати сімейне діло та починати переймати досвід роботи у міністерстві коли її цілі на життя повністю відрізнюються від монотонної роботи під наглядом начальства у міністерстві. Що я друзям з команди скажу?  Вибачте шукайте собі іншого відбивача в середині сезону? Це просто смішно та безвідповідально!

– Так, ти вирішила багато речей самостійно, і я ціную твою незалежність. Але є моменти, коли допомога родини може бути корисною. Ти вже зараз можеш вирішити, як допомагати нам і як вплетати це у своє життя. У будь-якому випадку нам з твоєю мамою доведеться переїхати. Я хотів сказати, що було б краще, саме зараз тобі пройти через цей шлях та не обовязково їти одразу до міністерства, просто зміниш школу у якій практикуєш, а потім можливо приєднаєшся до мене у міністерстві. Впевнений, що навіть там зможуть тобі дати години для спокійного тренування у квідіч з твоєю командою, не треба відмовлятись у середині сезона від команди, не треба взагалі від неї відмовлятись. 

Жаклін вирішила не вдаватися в сперечання. Замість цього вона взяла глибокий подих та глянула на батька – В принципі якщо дивитись на це з твого боку це все звучить не так погано як розповіла мати. А що з маєтком?

– А що з ним?

Що це за здивування в його голосі, невже сам не може пригадати про що йому зранку мама говорила. –Я почула як ви зранку розмовляли про продаж маєтку, тому подумала, що ви збираєтесь його продати як тільки ми переїдемо.

– Напевно домовики  вирішили пожартувати, бо зранку вдома нас з мамою не було, та і бабця теж не приїжджала. Але повернемось до основго, я радий, що ти змогла мене вислухати та погодилась допомогти. 

– Так, будь ласка… – я впенена в тому чий голос чула зранку. Чи вже не дуже? Нічого не розумію, була впевнена, що це голос мами. Добре, зосереджусь на чомусь іншому. Наприклад піду потренуюсь. Точно це відволіче думки.