У полоні безодні (Ямато(Тензо)/ОЖП)

***

Огидний та теплий весняний день не міг нагріти маленьку незатишну палату. Через іржаві грати з облупленою білою фарбою ледве пробралося сонячне світло, падаючи дрібними блискітками на підвіконня та старезну тумбу.

 

На вулиці все було живим: квітли дерева, співали птахи, гралися тварини і метушилися люди. Здавалося, що весь цей вир знаходився далеко за екраном величезного телевізора, яким служило високе дерев’яне вікно. Дівчина, яка знаходилася в палаті, — лише глядач, який не міг переключити канал або прикрутити звук до мінімум.

 

Вона більше була схожа на тінь, ніж на людину. Змарніле бліде обличчя, з запалими щоками, рідке вицвіле до білого волосся, кістляві руки та ноги. Крізь тонку, вкриту плямами футболку, можна було розгледіти випираючий хребет. Сьогодні вперше за кілька днів вона спромоглася сісти. Її знову нудило. А біль був настільки звичним явищем, що навіть морфін вже не допомагав у повній мірі. Всі ці дні в маренні розтягувалися немов жуйка, яку все жувала і жувала самим яснами огидна паща беззубої хвороби.

 

Поруч валялося кілька трубок від апарату штучної вентиляції легень. Апарат більше не пищав. Вона сама відмовилася. Вже не бачила сенсу в і так занадто розтягненому задоволенні під назвою життя.

 

— Кажуть, якщо стало легше, то незабаром кінець… — онімілий голос потонув у навколишній порожнечі. Сірий простір здригнувся від шиплячого кашлю, що вирвався з верхніх відділів легень. Нижньої частини парного органу вже не було. Згнив ще кілька місяців тому.

 

На блідій руці потворною плямою розпливлася кривава пляма, змішана із зеленим мокротинням. Дівчина довго дивилася на відкриту долоню і вкотре спостерігала за тим, як, пускаючи коріння між тонких пальців, із червоної калюжі, розцвів самотній анемон.

 

Лікар казав, що це лише галюцинації, що з’явилися на тлі невиліковної хвороби. Виписав пігулки. Не допомогло. Вона все одно день за днем спостерігала це примарне цвітіння. Через кілька секунд квітка в’яла, повільно скидаючи чорні пелюстки в глуху тишу. А потім квітка зовсім танула, знову перетворюючись на криваву жижу.

 

Іноді їй здавалося, що всі біди через ці квіти, що десь там у грудях вони ростуть, повільно вбиваючи її. Тоді вона довго і болісно кашляла, била себе між ребер, сподіваючись позбутися рослини, що душила її.

 

Двері тихо рипнули, на порозі з’явився високий, сивий чоловік у білому халаті. Містер Гранд допомагав тим, на кого вже безглуздо витрачати медикаменти. Витрачав свій час тих, хто існує лише від дози до чергової дози морфію.

 

Вона не повернула голови. Дівчина вважала, що той, хто вигадав паліативну медицину, мав гарне почуття гумору. Кумедний оксюморон «добре жити з четвертою стадією».

 

– Міс Стоун, Ви змогли сісти. Це чудово, – чоловік добродушно посміхнувся, дивлячись на свою пацієнтку, – Ви молодець. Ваш лікар буде задоволений.

— Чи це на довго…

— Кожен маленький крок дає можливість йти далі, вперед, — м’який голос психотерапевта осяяв, просочену мовчанням палату. Чоловік вмостився на порожній офісний стілець навпроти своєї підопічної.

— У моєму випадку кожен крок веде до неминучого…

— Такі похмурі думки варто гнати від себе. Давайте ми знову сьогодні вирушимо туди, де вам дуже подобається. Наскільки я пам’ятаю, Ви любите море. Закрийте очі. Давайте подумки подивимося на нього.

— Хочу побачити поле, — раптом озвалася дівчина. Вперше за довгий час змінивши бажану картинку в голові на зовсім іншу.

– Прекрасно. Відправимося на поле. Що ви бачите?

— Багато зеленої трави…

– Добре. Що ще?

– Ще квіти. Багато квітів.

— Які квіти ви бачите, міс Стоун?

— Знову ці прокляті вітряниці… — Дівчина машинально піднесла холодну руку до грудей, слабо стиснувши брудну тканину.

— Ми можемо припинити нашу подорож, — м’яко відповів чоловік.

– Не потрібно. Там є ще небо.

– Добре. Яке воно?

— Холодне та чисте.

– А що Ви відчуваєте?

— Подих вітру, запах скошеної трави. Мене хтось обіймає, але я не бачу його обличчя. Це чийсь силует.

– А що чуєте? Він каже Вам щось?

— Так, каже. Але звуку нема. Я нічого не чую… нічого… – плечі здригнулися, на очі навернулися сльози.

— Повернімося назад, — психотерапевт клацнув ручкою, стиснутою в побитих зморшками пальцях. Звук із реальності одразу повернув дівчину назад до ліжка. Замість поля, засіяного квітами, знову сіра палата.

— Містер Гранд… — дівчина затнулась, зірвавшись на болісний крик, — я не хочу вмирати! Чуєте! Не хочу!

Палата здригнулася від нападу кашлю. Чоловік одразу ж підскочив і відчинив двері.

– Сестра! Заспокійливий!

 

Сил чинити опір не було, коли вістря голки пронизало тонку суху шкіру. Ліки тут же віднесли її кудись дуже далеко.

 

***

У довгому темному коридорі лунали глухі кроки. Могло здатися, що це монотонний звук метронома, який відмірює такт для неіснуючої музики.

 

Коридором йшов чоловік. Втомлений погляд практично чорних очей не відображав жодних емоцій. Його зелений жилет був весь потертий, подекуди забруднений сірим запікшимся брудом. Він тількищо повернувся з місії.

 

Через кілька хвилин він опинився перед потрібними дверима. Ручка глухо клацнула під натисканням сильної мозолистої руки. В обличчя різко вдарила задуха. У величезному круглому кабінеті було спекотно, незважаючи на навстіж відчинені вікна. У центрі стояв величезний стіл, за яким сидів його друг та нинішній Хокаге селища. Чоловік з попелястим скуйовдженим волоссям щось захоплено читав. І це явно були не секретні документи. Копіруючий ніндзя прикривав листом невелику помаранчеву книжку, зачитану до дірок. Не треба бути генієм, щоб зрозуміти, хто автор цього чтива і про що воно.

 

Чоловіки обмінялись короткими кивками.

— Ось звіт з місії, — Ямато простяг наполовину заповнений аркуш паперу голові селища.

— Виглядаєш стомлено. Може, тобі варто сходити у відпустку? — Хатаке забрав документ, зі співчуттям дивлячись на свого друга, хоч сам виглядав не набагато краще.

— Зараз не той час, коли варто відпочивати, — колишній напарник Хокаґе тяжко зітхнув. Його дерев’яні техніки були зараз як ніколи доречними для відновлювання селища. Він це чудово розумів.

— Знову мучать кошмари?

— Я не назвав би ці сни кошмарами, — чесно відповів колишній член АНБУ, — вони просто дивні.

— Ось як… — протягнув Какаші, стан друга йому не давав спокою. Чоловік був схожий на вичавлений лимон, — сходи бодай до ніндзя-медиків.

– Добре, – кивнув Ямато. Хоча йти кудись — це найменше, чого він бажав.

– Тоді можеш йти відпочити.

– Слухаюсь!

 

Чоловік вийшов з кабінету і неквапливо пошкутильгав у бік свого будинку, благополучно минувши лікарню. Його оселя знаходилася далеко на околиці селища. Повністю дерев’яна конструкція, створена власною технікою, виглядала самотньо скрізь зелені зарості, оточена високими багаторічними кленами та осиками. Ямато віддавав перевагу тиші та самоті.

 

Скинувши взуття біля входу, чоловік одразу пішов у спальню. Переодягнувшись у домашній одяг, він завалився на розкладений у кутку футон. Більше ні на що не було сил. Після пробудження від нескінченного цукуйомі йому стали постійно снитися дивні сни. Ось уже пів року, як тільки він заплющував очі, то відкривав їх зовсім в іншому світі. Цей раз не був винятком…

 

***

Дівчина відкрила важкі повіки. Та сама палата. Тільки стало дуже тихо. Звуки вулиці зникли. Містер Гранд кудись зник. А тіло стало легке, наче пір’їнка, яку вітер може віднести куди завгодно.

 

— Доброго дня, — дівчина повернула голову до джерела звуку. Біля вікна вона побачила темний силует, що переливався фіолетовими фарбами. Їй було зовсім не страшно.

— Значить, це сон, — дівчина щасливо посміхнулася і підскочила, наче й не була хвора.

— Мабуть, — знизав плечима співрозмовник.

– Рада тебе бачити! — Посмішка на обличчі стала ще ширшою, — Ходімо сьогодні на вулицю?

 

Силует у відповідь безмовно кивнув. Дівчина відразу кинулася до дверей, за якими майорила довгоочікувана свободи. Він поплив слідом.

 

Все на вулиці застигло і скидалося на статуї. Нічого не рухалося, застрягши в ілюзорному просторі поза часом. І лише її щасливий сміх оживляв дивний краєвид.

 

— А чому ти ніколи не показуєш свого обличчя? — Дівчина нахилила голову в бік, вдивляючись у незвичайного друга.

– Ти мене не бачиш? – У приємному низькому чоловічому голосі ковзнули нотки здивування.

– Ні, лише темну постать людини і все, – знизала плечима Стоун.

— Дивно…

– Згодна!

– Я теж тебе не бачу.

– Правда?

— Так, — кивнув чоловік, — лише зграя світляків, що розмовляє зі мною.

— Оце так, — по-дитячому захоплено пискнула дівчина.

 

Чоловік мовчав. Він дивився на безліч дрібних вогників, за якими ледве можна було окреслити контур людського тіла.

 

— Гаразд, ти лише породження моєї хворої свідомості, — хмикнула дівчина, плюхаючись на лавочку біля лікарні.

— Теж саме я можу сказати і про тебе, — силует примостився поряд. Чоловік, який ховався за темною димкою намагався розгледіти хоч когось у зграї світляків, які розмовляли з ним дзвінким дівочим голосом.

— А раптом ми з різних світів? – Припустила дівчина, весело махаючи ногами.

— Цілком можливо… — Протягнув чоловік, дивуючись ходу думок дівчини. Як він раніше про це не подумав. Раптом через дію вічного цукійомі він уві сні переміщається між світами. Це все пояснює.

– Як тебе звати? Ти бог якийсь?

Від такого припущення чоловік не стримався. Простір здригнулася від глибокого приємного сміху.

– Зараз мене звати Ямато. І ні, я не бог.

– Що означає зараз? Тебе раніше по-іншому звали?

— Так…

– А як?

— Я вже й не пам’ятаю, — збрехав чоловік.

– Ось як…

– А яке в тебе ім’я? – Дивно, що він раніше ніколи не ставив їй це запитання.

— Скажу під час особистої зустрічі, — світляки змовно зашурхотіли крильцями.

– Вважаєш, що це колись станеться?

— Можливо, у наступному житті, — важко зітхнула дівчина, — цього в мене залишилося зовсім небагато.

Чоловік знову промовчав. Все було зрозуміло і так. У грудях щось неприємно занудило.

— Тому, наші з тобою розмови — це єдина моя радість зараз.

— Ось як… — він посміхнувся, — про що ти хочеш поговорити сьогодні?

— Справжній альтруїзм існує чи це лише прагнення людини укрити від чужих очей бажання бути комусь потрібним?

– Цікаве запитання…

— Мені хочеться почути, що ти думаєш із цього приводу.

— Справжній альтруїзм про безкорисливість. У своєму житті я бачив безліч самовідданих людей, які були готові віддати життя заради інших.

— Але іноді люди так чинять, щоб не почуватися останньою сволотою. Рятують себе самих, вбачаючи себе в інших людях.

— Можливо… але це не змінює факту їхньої жертви заради ближнього.

— Згодна, але це вже не про альтруїзм.

– А про що тоді?

— Про самопожертву.

— Часто ці два явища тісно пов’язані між собою.

— Але не завжди альтруїзм вимагає серйозних жертв, а є лише поривом душі.

— А ти філософ, Ямато…

– Зовсім ні. В мене досить багатий життєвий досвід.

— Ось як… Смерть теж переслідує тебе?

— Багато людей бояться смерті, часто забуваючи, що вона є частиною життя.

— Зрозуміло, — замислилася дівчина. Вони ще довго сиділи мовчки.

— Мені час, — темний чоловічий силует підвівся.

– Шкода, – важко зітхнула зграя світляків, а потім з усмішкою додала, – дякую тобі.

— Сподіваюся ще побачимось, — чомусь додав він.

— Стривай, — гукнула дівчина. Він повернувся, – Дай мені руку. Ось, це тобі.

 

Кілька світлячків сіли чоловікові на розкриту долоню і тут же розлетілися в різні сторону, лишивши в руці тендітну червону квітку.

 

***

Ямато розплющив очі. Він був у себе вдома. Лежав на пом’ятому ліжку. Знову цей дивний сон ятрив душу. Чоловік злегка стиснув долоню і відразу підскочив з подивом дивлячись на руку. Світ навколо завмер, коли він розкрив долоню. На ній лежала зім’ята синя квітка вітряниці.

 

– Як таке може бути? Що за чортівня? — Шинобі ходив з боку в бік, нарізуючи кола по великій спальні. Чоловік періодично кидав короткі погляди на подушку, зверху якої лежала витончена рослина з бархатистими темними тичинками. Така ж реальна, як і він сам. Це не було ілюзією чи сном.

 

– Що трапилося, Тензо? — Ямато здригнувся. У дверях стояв його друг Какаші. Як він міг його не помітити?

 

— Ви ж знаєте, що це ім’я у минулому, — невдоволено хмикнув колишній член Кореня АНБУ. Але бажання віддатись спогадам не було. Його зараз непокоїло зовсім інше.

 

– Вибач, я хвилювався – Хокаге добродушно посміхнувся, піднявши обидві руки перед собою, на знак примирення.

 

— У вас колись активувався шаринган чи чідорі уві сні? Без вашого бажання?

– Ні. До чого ти ведеш?

 

Темноволосий кивнув у бік квітки на своєму ліжку. Хатаке повільно підняв тендітний бутон, який уже почав чахнути.

 

— Дивно, я не відчуваю в ньому твоєї чакри.

— Що?

— У ньому взагалі нема чакри. Це звичайна квітка.

— Але звідки вона тут узявся?

— Весна, все квітне, — знизав плечима Хатаке, — тобі потрібно сходити у відпустку.

– Мабуть ви маєте рацію…

— Ми сьогодні з Гаєм збиралися піти посидіти десь. Складеш компанію?

— А майбутня пані Хатаке не проти вашої вилазки? — Ямато із сумнівом зиркнув на свого семпая.

— Вона в ній бере участь, — тяжко зітхнув Хокаґе. Хоч  його обраниця не була куноїчі, але в гніві навіть він її остерігався.

— Чим більше народу, тим веселіше…

— Тоді до вечора, — Какаші махнув рукою і зник у димовій завісі.

 

Залишок дня Ямато провів, займаючись домашньою рутиною, забувши про черговий незвичайний сон і маленький подарунок незнайомки.

 

Вечір був досить веселим. Давно він нікуди не ходив з друзями. Гай як завжди захоплювався силою юності свого дорогого учня Лі. Його навіть прикованість до інвалідного візка не бентежила. Він був все такою же сильною та натхненною людино. Какаші періодично перемуркувався з коханою, яка, до речі, була дуже невгамовною особою. Колишній тимчасовий капітан сьомої команди замислився, йому не вистачає чогось подібного в житті. Не дуже райдужно, коли ти навіть не знаєш, як звати людину, що цікавить тебе. І ця людина, найімовірніше, з іншого світу. Гаразд, інший світ — дрібниця, раптом її зовсім не існує.

 

Згодом, попрощавшись із друзями, чоловік вирушив додому. Саке трохи розслабило, тому, як тільки голова торкнулась подушки, він відразу заснув.

 

***

Білі стіни коридору лікувального закладу, як завжди, холодно зустрічали своїх відвідувачів. Відділення онкології було одним із найпохмуріших місць у лікарні. Воно знаходилося в окремому двоповерховому корпусі, оточеному невеликими клумбами. У холі за величезним столом сиділа медсестра і щось писав у журналі. Їй ніхто не заважав, тому що коридори часто були порожніми, лише іноді наповнюючись тихим гомоном у години відвідин хворих.

 

– Швидше! – Хол відділення здригнувся від гучного крику. Люди в халатах бігли до напіввідкритої палати, з якої долинав слабкий писк апарату моніторингу пацієнта. Біля порога, практично без почуттів, осівши на підлогу, ридала жінка.

— Врятуйте її, прошу! — голос, що зірвався на крик, тонув у навколишній метушні. Звичне явище для цього місця.

– В реанімацію! — крикнув хтось із лікарів.

— Не встигнемо.

— Реанімуватимемо тут. Дефібрилятор! – До ліжка підкотили пристрій, який стояв на невеликому столику з коліщатками.

– Розряд. Раз. Два. Три. Розряд. Ще раз.

 

Секунди. Хвилини. Годинни. Все зупинилося в цей момент.

 

– Ми її втрачаємо…

– Розряд. Розряд. Ще раз. Розряд.

— Марно…

— Доктор Мартін, зафіксуйте дату та точний час смерті.

 

Дівчина з анемонами в грудях замість легень пішла з цього світу. Назавжди.

 

***

Ямато розплющив очі. Кімната, в якій він щойно знаходився, зникла. Замість звичного інтер’єру — поле, оточене гостроверхими горами. Як дивно… Зазвичай це була сіра палата чи невеличкий лікарняний дворик. Синє небо здавалося знаходилось вище, ніж звичайно. Трава тихо тремтіла і шаруділа від його неспішних кроків. У грудях засіла тривога, розповзаючись липкими нитками по всьому тілу. До горла підступив ком.

 

Серед смарагдових трав стояла дівчина. Від неї віяло смутком. Він тут же впізнав у ній ту, з якою вже не одну ніч вів неквапливі філософські бесіди. Вона була схожа на тендітну змарнілу квітку, яка навіть в останні миті осяює світ своїм світлом. Тільки аквамаринові очі залишалися яскравими, сповненими життя.

 

Він зупинився. Їхні погляди зустрілися. Всі слова застигли в грудях, обростаючи шкаралупою із примарної надії. Мовчання – єдине, що було доречним в цей момент.

 

Несподіваний порив вітру торкнувся волосся. В цей же момент на його боці під ногами розцвіло, прямо на очах, безліч криваво-червоних вітрянок.

 

Під її ногами наче кола на водній поверхні, розкривалися ніжні бутони таких самих квітів, тільки синіх. Вона дивилася йому просто у вічі. Блідих, потрісканих губ торкнулася ледь помітна посмішка.

 

— Дякую… — потонуло в затишній тиші, невагомою луною відскочив від гір у навколишній простір.

– Стій! — Жахлива здогадка каменем вдарила у скроні. Чоловік потягнув руку, намагаючись ухопити дівчину, що зникає.

 

Тієї ж секунди новий сильний порив вітру обійняв поле, зриваючи ніжні тонкі пелюстки з тендітних ніжок. Незвичайна хмара з квітів оточила її тіло. Могло здатися, що хтось спеціально змішав кров та сльози воєдино.

 

Ямато застиг. Вона зникала. З зів’ялого анемона перетворилася на вітер.

 

***

Очі відкривати не хотілося. Лише померти. Слідом за нею.

«Але це ж був лише сон… Чому так боляче?» — Думки збивали одна одну. Усвідомлення того, що це була остання зустріч, змушувало все всередині вивертатися назовні.

 

– Ямато, – до болю знайомий голос змусив його повернутися в реальність. Шинобі відчув дотик теплих пальців, крізь тонку тканину своєї форми. Було страшно розплющувати очі. Що за божевілля?

– Сон, – одними губами прошепотів чоловік, різко розплющуючи очі. Біля нього лежала вона.

— Привіт, Ямато, — вона посміхалася.

– Цього не може бути…

– Я знаю, – кивнула дівчина, – але це є.

– Як? — Темноволосий все ще шукав оману на дні прекрасних зелено-блакитних очей. Ворожа ілюзія? Ні, щось підказувало, що сон перетворився на дійсність.

— Ось на це запитання у мене немає відповіді, — тонкими худими пальцями вона торкнулася його щоки, ніжно обводячи вилиці.

— Але якщо ти тут, то у своєму світі ти… — він затнувся.

– Померла, – дівчина сама закінчила фразу. Так буденно, ніби щодня вмирала і потрапляла в інший світ.

— Мені шкода, — шинобі відвів очі.

— Не варто, — тепер вона гладила його волосся, — завжди хотіла доторкнутися до тебе. До того ж, у мене більше нічого не болить. Я знову дихаю.

— Ти обіцяла сказати мені своє ім’я під час зустрічі, — він перехопив її тонку руку, притискаючи до губ холодні пальці. У голові все перемішалося.

– Вів’єн. Вів’єн Стоун

— Дуже незвичайне ім’я, — все ж таки він не міг повірити, що вона тут перед ним. Справжня. Жива.

— У вас таких імен немає? — Дівчина озирнулася довкола, оглядаючи місце, де щойно опинилася.

— Ні, — Ямато ловив поглядом кожен її рух, боячись щось упустити. Йому здавалося, що зараз у вікно увірветься вітер і забере її, знову перетворивши на безліч квіткових пелюсток.

— Напевно, наші світи дуже різні… Холодно у вас тут… — Дівчина сіла, обхопивши ноги руками.

 

Чоловік теж підвівся і накинув на неї ковдру, загребаючи в обійми. Вона не чинила опір. Все було так, як мало бути. Начебто вони знайомі вже сотню років.

— Ти зараз підеш? — Питання, що мучило, само собою зірвалося з губ.

— Хіба що на кухню, — вона весело посміхнулася, — я страшенно голодна!

_______________________________________________________________

Анемон (вітерниця) – квітка, схожа на великий оксамитовий мак. У різних культурах має різне значення. Він уособлює метафоричне значення швидкоплинності чогось прекрасного, яскравого моменту чи позитивної емоції. Так само може бути символом швидкоплинності та ефемерності життя. Грецька назва означає не тільки «вітер», але також і «дихання».

Альтруїзм – поняття, яким осмислюється активність, пов’язана з безкорисливою турботою про благополуччя інших; співвідноситься з поняттям самопожерива — тобто із приношенням у жертву своїх вигод на користь блага іншої людини, інших людей чи загалом — заради суспільного блага.

Вів’єн – англійське ім’я, якому іноді приписують значення «жива».

Стоун — популярне англійське прізвище, яке можна перекласти як «камінь»