Маска ідеального суспільства

Кожен день, рік або навіть століття новизна вносить свої корективи у життя. Спочатку вони незначні, невідчутні, проте коли порівнювати початок, середину і кінець століття, ти розумієш наскільки все інакше.

Як колись не могло чогось існувати, коли зараз ти без цього як без рук?!

Але от людська сутність завжди залишається однаковою, завжди ми повинні ховати свої емоції за масками, бо якась твоя емоція може бути недоречна чи образлива. Та кому взагалі потрібні чужі, прості як двері емоції, окрім радості..

Так, ти сердишся, так, ти відчуваєш сум чи розчарування, можливо навіть відразу чи огиду. 

Якщо спочатку люди вчились контролю своїх емоцій, потім жестикуляції та міміки, а от настав момент, коли зявились маски, які одягаєш і вони приростають як власне обличчя.

Були проблеми, оскільки важко обмежити окремі емоції, тому виглядало це як беземоційна лялька, красива, без жодних недоліків, які так між тим усім, також хотіли заховати. Тоді вдосконалення призвели до обмеження однієї емоції, наприклад презирства чи люті. Зараз можна обмежити декілька та залишити бажані.

Так суспільство дійшло до “своєї ідеальності”.

Переломний  момент настав тоді, коли маска поглинаючи всі обмежені емоції, які і переважали відкритим і бажаним суспільству – поглинула людину.

Шок? Можливо, але більше було докладено зусиль на приховання “побічного ефекту”. Замовчуванням призвело до масового зникнення людей і шаленої кількості масок на дорогах, у будинках і звичайних крамничках. Рухати таку маску було страшно, бо перша спроба призвела до перетворення тебе теж у маску, навіть якщо її на тобі не було. Тому ніхто більше не носив та не торкався їх, а через відсутність маски люди не знали вже як контролювати емоції обличчя, тому часто не важко було побачити страх, відчай і паніку. Напевно це і стало причиною маленького затишшя.

Основна хвиля припинилась, всі вчились заново жити, а маски закопували і знищували, звісно не торкаючись, надто великий ризик. Та не все так легко, наслідки мають властивість вилазити, коли не просять. Настав момент, коли маски, що вже поглинули людину, відчували інших. Тих, які більше накопичували емоції ніж показували, тоді і почалась катастрофа, вона на відстані метру перетворювала тебе на маску. Всі ховались, перелоковувались, запасамись продуктами. Виглядало, наче почався апокаліпсис.

Ось ми з найближчою мені людиною приєднались до групи кочівників. Знайшли прекрасну локацію, будиночок на три поверхи, з просторими кімнатами і коридором, а кухня забита припасами. Мене це неаби як насторожило, але спочатку треба було розмістити дітей, так як на них маски майже не реагували. Можна було не сильно переживати, адже це єдині, хто найменше ховає свої щирі емоції, бючи наповал як водоспад при кожній можливості. Одна особлива активістка не хотіла миритися з тим де її розмістили, тому я був нагло втягнутий в її полон уваги. Розмістившись у кутку при виході вдалось вгамувати мале нашестя і залишити на мою “Н”.
Через непроходячу тривогу я поплентався на розвідку, яку приховав. Все б було добре якби не дурна звичка “приховати емоції” від “Н”, яка поплелась за мною. Почувши звук позаду, моя обережність вимикається як палець об асфальт, бо бачить знайомий силует, а бажання прибити – закопується глибоко, щоб не злякати і бам… зробити необачний крок з шквалом емоцій всередині призводить до моментального поглинання маски.

Хоча тут є відмінність…

Памятаю момент як чомусь я її поглинув, тобто стали ми не роздільними, не не так як було до того, а потім шоковані очі і руки, які тягнуться до мене і знову поглинулись, тепер уже “мною” в одне неясне і поки що темне…