Шостий

Все ще прохолодний зимовий з самого ранку блукав вуличками Конохи. І хоч у Селищі, схованого у Листі завжди було досить тепло і дерева не оголювались з приходом холодних пір року. Але все ж таки хотілось вдягтись потепліше.

Сьогодні було рівно три місяці після закінчення Четвертої Світової Війни Шинобі, а ще сьогодні був важливий день для Хатаке Какаші. День, коли він офіційно стане Шостим Хокаґе.

Всі ці дні кожен був зайнятий відбудовою Листя, і хоча роботи ще лишилось багато, та більшу частину будівель вдалось відновити. При чому будівлі стали більшими та красивішими. Багато хто допомагав в цьому: шинобі, самі мирні жителі, громадяни країни вогню та друзі з інших країн. Всі були вдячні за порятунок Світу, тому допомагали хто як міг. Тепер Коноха перетворювалась зовсім на інше місце, хоча головним, що лишилось як і раніше – це була «Воля вогню», яку у своїх серцях несли хоробрі жителі прихованого селища.

Вперше за бурхливі дні відбудови Какаші зупинився та замислився над важливою місією, яку він бере на свої плечі. Бути Хокаґе не просто, бути Хокаґе важливо. Пані Цунаде звичайно ввела його в курс справи ще й помічник в нього справжній геній – Нара Шикамару. До того ж він мав у своєму розпоряджені елітних ніндзя, яких називали Гвардією Хокаґе, справжню еліту серед АНБУ. Останніх правда лишилось лише четверо після війни, тому ці місяці відбувався ще й відбір на три вакантні місця. Завтра вже в ролі Каґе Конохи він мав затвердити їхні кандидатури.

Так, по факту роль Хокаґе він почав виконувати ще раніше, але все ж таки офіційно титул отримає лише сьогодні. Хатаке все ще вважав себе найгіршою кандидатурою для цього, але не міг відмовитись. В голові іноді спливали слова радників «Про Данзо, як фундамент селища. І що Хокаґе – це лице Листя» Він досі не був із цим згоден і якщо все ж таки його змусять побудувати цей фундамент, то він точно не хоче, щоб цю роль виконував хтось на зразок вже мертвого голови Кореня АНБУ.

Копіюючий ніндзя виглядав більш втомлено ніж зазвичай, так як три місяці без вихідних та з малою кількістю сну давали про себе знати. Зараз він був одягнений в біле хаорі. В руках чоловік тримав головний убір Хокаґе – символ його влади, але водночас це і симовл його відданості Селищу. Його обрали за дійсно високі заслуги і неймовірні здібності. Та Хатаке не вважав все що він зробив особливим, так як діяв тільки заради людей та їхнього майбутнього. Тим більше свого учня Наруто, Какаші вважав більш достойним цього особливого звання. Просто Узумакі був ще занадто молодим і йому потрібно ще багато чого навчитись, щоб далі стати справжнім Сьомим Хокаґе. А зараз, він Хатаке Какаші, отримавши цей титул, зробить все задля того щоб його учню дісталось відбудоване квітуче селеще, яке той вже спрямує у майбутнє.

Двері за спиною шинобі тихо скрипнули, заставивши його підвести очі. У дверях стояла Сарутобі Юкіхьо. Та сама жінка, яка йому врізалась в пам’ять разом із першим світанком після війни. Не сказати, що він про неї думав, просто вона тепер асоціювалось в нього із цією подією. Раніше він її рідко бачив та й знав про неї не багато. Вона дуже відрізнялась від інших представників клану Сарутобі і на те були причини. Сумна історія, яку чув Какаші від товарищів із АНБУ, про дівчинку, батьки якої загинули ще під час Другої Світової Війни Шинобі. Тоді її в самому пеклі поля бою знайшов Хірузен. Дитина дивом вижила серед всього того хаосу. Добре серце Третього не дозволило лишити сироту на призволяще і він забрав її, згодом прийнявши у клан як свою онуку. Його старший син Шишио разом із Моріко погодились на це, взявши під крило врятовану малечу.

Жінка зайшла в кімнату і одразу стала на коліно, схиляючи голову перед ним.

– Великий Хокаґе, – голос в неї був доволі тихий, але в пустій кімнаті звучав голосно, – пан Шикамару ще зайнятий деякими приготуваннями, тому мене попросили повідомити Вас, що церемонія Вашого призначення на пост Каґе почнеться рівно через пів години.

– Дякую, Юкіхьо, – кивнув Какаші.

Жінка підвелась, чекаючи наступних наказів від старшого за званням. В цей час Хатаке встигнув підмітити, що хоч і сам раніше теж схиляв голову перед минулими Каґе, але таке відношення до нього викликало сильний дискомфорт.

– Ще щось потрібно? – Сарутобі уважно подивилась на Копіюючого ніндзя.

– Ні, можеш бути вільна, – мовив чоловік, знову відвертаючись до вікна.

– Слухаюсь!

– Хоча почекай, – жінка зупинилась, тільки занесши руку над ручкою від дверей, – в мене є одне прохання.

– Я Вас слухаю, – світловолоса знову повернулась.

– Не потрібно схиляти більше голову у моїй присутності і розмовляти зі мною так офіційно.

– Але ж це знак поваги до тебе, як до нашого Хокаґе! – Жінка наче забулась про нещодавну субординацію і покірність. І знову десь у глибині її очей він побачив яскраве, зухвале полум’я.

– Дякую, але повага на справді проявляється зовсім не в цьому, – хоч у масці не було видно, що Какаші посміхнувся. але це видно було по його примруженим очам.

– Як накажете! – Юкіхьо невдоволено фиркнула. Хоч для неї було полегшенням той факт, що не прийдеться завжди тримати в голові слова батька «Веди себе виховано! Ти ж член Гвардії!». Не дивлячись на її вік, серйозну роботу і зовнішність, для Шишио вона була все ще його маленькою донечкою, що дуже любить шукати пригоди собі на голову. Тепер цю важливу місію в їхньому домі виконував Конохамару. Син дивовжним чином перейняв зовнішність істинного Сарутобі, а ось характер був неначе зкопійований у Юкіхьо. Ці двоє не давали спокійно жити своєму клану, завжди щось придумуючи.

– Це не наказ, а прохання до тебе, як однієї із тих, хто прикриватиме тепер мою спину, – голос Какаші повернув жінку у реальність.

– Добре… – протягнула жінка, здивовано дивлячись Шостому у вічі. Всі Хокаґе на її пам’яті були неймовірними і великими людьми. Третього вона називала своїм дідусем, Четвертого застала ще дитиною і він запам’ятався їй як добра та жертовна людина, П’ята не вигнала її з Гвардії як саму слабку і навіть тренувала. І тепер він – Шостий теж був особливим. Хоч вона про нього раніше чула багато, але ніколи не стикалась так близько. Їй стало цікаво, що чекати від нього. На його плечі ліг особливо тяжкий тягар відновлення Конохи.

– Дякую тобі.

В кімнаті повисла незручна тиша. За вікном знову почувся легенький порив вітру, який доніс голоса жителів селища, що прийшли на історичну церемонію. Веселий гомін, що теплом віддався десь далеко у грудях, сповіщаючи про світле майбутнє і що найтяжче вже позаду.

Двері знову тихо скрипнули. Тепер у кабінеті з’явився перший помічник – Шикамару. Хлопець дещо невдоволено поглянув на блакитнооку.

– Юкіхьо, тобі було сказано сповістити вчителя Какаші про церемонію, а не загубитись.

– Хм, – жінка насупилась, показуючи своє невдоволення, – я і сповістила.

– Це я її затримав, – знову посміхнувся Хатаке, привертаючи увагу до себе. На що Шикамару лише тяжко зітхнув.

– Лишилось всього десять хвилин, – пробурчав Повелитель тіней, – хоч і всі знають про Вашу любов до запізнень, пане Какаші. Але не варто цього робити у такий важливий день.

– Ти правий, – Хатаке бережно взяв головний убір та пройшов вперед повз своїх підлеглих, які одразу послідували за ним.

Дорога до верхнього поверху відбудованої резеденції Хокаґе здалася вічністю. Какаші зовсім не хвилювався, йому було особливо тепло на душі в цей час. Він дійсно любив своє селище.

За ним слідував його особистий помічник, який вже прикинув в голові скільки багато тепер в них буде роботи. Зовсім не лишиться часу на лінощі та споглядання мирно пливучих хмаринок у далекій небесній блакиті. Але це все заради селища та його жителів. Все ж таки він любив це все всієї душею і готовий був віддано працювати заради майбутніх поколінь. Повелитель тіней на все життя запам’ятав слова свого дорогого вчителя Асуми, які йому передав його батько – Третій. Він казав, що справжній король Країни Вогню – це не Дайме або Хокаґе, це ненароджені діти, які колись в майбутньому теж нестимуть «Волю вогню».

Поряд із Шикамару шла Сарутобі. Дівчина, а точніше молода жінка, невідривно дивилась на широку спину нового правителя селища. Цю саму спину вона, разом із товаришами тепер буде прикривати. Навіть ціною життя. Не дарма їх Гвардію ще називають Тінями Тіней. Юкіхьо досі з гіркотою згадувала той час, коли загинув любий дідусь від рук Орочімару. Вони тоді всі були на завданні і не прийшли йому на допомогу. Якщо хочаб хтось лишився в Листі, то такого не сталося б. Вони щось змогли б вигадати та допомогти своєму Хокаґе. І хоч вже минуло багато часу, але більше таких помилок не можна було допускати. І нехай вона найслабша з усієї Гвардії і щиро не розуміла нащо її досі там тримають, але все ж таки поклялась, що захищатиме Шостого не дивлячись ні на що. Більше помилок не буде. Хоч і всі великі країни підписали мир і дійсно тепер пепребували у хороших стосунках, але все ж таки жадібні та злі люди лишились усюди. І навіть маленькі країни могли б зараз скористатись вразливістю Конохи.

І ось крок на скодинку, потім ще один. Лице трійці освітило яскраве сонце, осліпивши їх на секунду. У вуха вдарив веселий гомін юрби. Всі з нетерпінням чекали призначення. Какаші вдягнув головний убір попрямувавши вперед до поручнів. Юкіхьо зайняла місце поряд із членами Гвардії.  Шикамару, в свою чергу, став поряд із Цунаде, Шизуне та радниками Хокаґе – Хомурою Митокадо та Кохару Утатане. Копіюючий ніндзя завжди дивувся живучості останніх, вони пережили дуже багато. Хоча людьми їх не можна було назвати приємними, але і вони все робили на благо Конохи. Стара школа, так би мовинти. Саме вони видвинули його на роль Хокаґе, після смерті Данзо, коли Цунаде вже не могла виконувати свої обов’язки. Добре що вона прийшла в себе і тим самим його призначення було відкладено. Правда не на завжди, що не дуже тішило Хатаке.

Какаші набрав повні груди повітря. Його погляд ненарок сковзнув по лицях його попередників, які було висічено у скелях, на секунду зупинившись на лиці його вчителя – Четвертого Хокаґе. Здавалось, що вини, з висоти скелі уважно спостерігали за ним.

Чоловік видохнув. Він не хвилювався, просто було незвично. Натовп замовк, затамувавши подих і чекаючи його слів. А що він мав сказати так і не придумав. В цьому і був весь Копіюючий ніндзя, творець чідорі, герой Четвертої Світової Війни Шинобі, учень Намікадзе Мінато, капітан команди номер сім, вічний суперник Майто Гая, а тапер і Шостий Хокаґе.

– Я, Хатаке Какаші, – як завжди спокійним голосом почав чоловік свою промову, – можливо ніколи не стану найкращим Хокаґе, але я прикладу всі зусилля для того, щоб разом із вами всім піти у майбутнє, передаючи «Волю вогню» наступним поколінням.

Секундна тиша зникла немов її і не було, наповнюючись гучними оплесками і криками. Всі раділи та вітали один одного. Нарешті буде спокій. І лише дві пари очей знизу з особливою вдячністю дивились на свого вчителя. Блакитні, немов безкрає небо, очі дивовижного хлопця, пройшовшого великий шлях від ненависного усім дзінтюрікі до всенародного героя. Узумакі Наруто. І зелені, немов молоде листя сакури, що з’являється після цвітіння, очі, сповнені гордістю та щирої радості за свого вчителя. Харуно Сакура.

– Який прямолінійний, але при цьому своє на умі, – тихо шепнула Юкіхьо. Жінка усміхалась. Щиро.

– В цьому весь Хатаке Какаші, – не затримався з відповіддю Шикамару, що почув слова жінки.

– Він буде хорошим Хокаґе, – мовила принцеса Цунаде не відриваючи погляду від свого наступника.

– Так, я вірю в нього, – кивнула Шизуне.

– Наше завдання допомагати йому, – додав пан Шишио.

– Згодна, – підтримала чоловіка Моріко.

– Майбутнє… – протягнув Акайо підводячи очі до неба.

– В кінці кінців час покаже, яким він буде, – проскрипів своїм старечим голосом Хомура Митокадо, отримавший підтримуючий кивок від своєї колеги Кохару Утатане.

«Він буде найкращим…», – несподівано промайнуло в голові Юкіхьо. Жінка ледь помітно посміхнулась. Все ж таки дещо простий із підлеглими Какаші здався їй вартим довіри, до того ж послужний список цього шинобі не міг не вражати. А ще він лишав місце для самокритики, що показувало його гострий розум і вміння аналізувати.

Тепер вже Шостий Хокаґе, повернувся до своїх підлеглих. Було видно, що він посміхається.

– Що ж, не підведи, – мовила П’ята.

– Я все ще не впевнений, що впораюсь, чесно кажучись, – Какаші звично почухав щоку.

– Я ж якось впоралась і в тебе вийде, тому не переживай, – бадьоро мовила Цунаде, – а я тепер, нарешті, зможу відпочити.

– Що бабусю, зібрались на пенсію!? – Почувся веселий голос Наруто, який вже разом із Сакурою та Саєм піднялись до них.

– Що ти сказав!? – Цунаде, як завжди не стримавши свого гніву, заставила Наруто поцілуватись зі своїм кулаком.

– Дещо ніколи не зміниться, – посміхнувся Сай.

– Вітаємо вас, вчителю Какаші, – посміхнулась Сакура, – точніше Шостий Хокаґе.

– Точно, це до вас тепер так треба звертатись, – підводячись мовив Наруто, із притаманою йому завзятістю. Видно було, що хлопець відчуває неймовірну гордість та радість за свого вчителя.

– Знаєш, Наруто, краще звертайся до мене, як і раніше…