Перший світанок

Війна – страшне породження людства. Безглузде дійство, що забирає тисячі життів. Війна – це потвора, що знецінює найцініше, забирає все і, навіть, більше ніж можна собі уявити. Вона пролітає над Світом немов чорний кістлявий птах, що сипе на голови своє смертоносне пір’я, яке перетворюється на безліч стальних лез, рублячих все на своєму шляху без розбору. Цей птах ненажерлевий: він впивається горем, стражданнями і страхом. Кожен, хто хочаб раз зазирав у його криваві очі не міг лишатись собою.

На війні оголюється все потаємне, що криється в людських душах. Хтось перетворюється на справжнього монстра, не жалючого ні чужих, ні своїх. Інший віддано та з останніх сил тримається за згасаючі промені світла, сподіваючись, що колись після цієї пітьми настане світанок. Є ще ті, хто як сліпі кошенята борсаються у своєму знеціненому житті, вдаючи, що все як і було раніше, що все добре. Деякі тікають світ за очі, прикривши вуха аби не чути крики і стогін навколо. Бувають ті, що чекають та тримають за руку: тихо, віддано і до самого кінця. А є ті, що їх називають «Незламні». Це воїни, схожі на скелі, закривають своїми тілами найдорожче. І коли на них дивишся крізь задушливі морок та сморід самої смерті, то здається, що ці люди мають справжні білосніжні крила, опалені вогнем і рублені мечем.

Одним з таких героїв Четвертої Світової Війни Шинобі був Хатаке Какаші. Чоловік вже не одну годину стояв на місці, де колись знаходився Меморіальний Камінь з іменами давно вже покійних воїнів. Від монументу майже нічого не лишилось, як від самого селища. Після страшних руйнувань, завданих Акацукі під час дводенної війни була лише пустка, не тільки навколо, але і в душах всих тих, що залишились вживих. Лише два дні колосально змінили світ, зламавши його і тепер вони мають відбудувати його. Дивно, що руйнівна війна об’єднала всіх як ніколи, заставивши серця битись в унісон, захищаючи один одного ціною власного життя.

Прохолдний вітерець своєю прозорою рукою торкнувся вічно розпатланого сріблястого волосся Какаші, відволікаючи  від споглядання чорного шматочку меморіалу з обривком імені – Учіхи Обіто. Тепер він дійсно був мертвим. Тепер все стало на свої місця.

Чоловік підняв очі на почавше сіріти небо, на якому зникали далекі зорі, а повний місяць заплющував своє всевидяче око. Ніч відступала, передаючи владу у ніжні, прохолодні руки світанку.

Копіюючий ніндзя думав, що весь біль, який можна було пережити він вже пережив. Але ця війна перевершила всі минулі втрати. Зараз він відчував лише втому і пустоту, що поглинала свідомість, занурюючи шинобі все глибше і глибше у пітьму. На вустах застило німе запитання, що розливалось нестерпною гіркотою у роті, від нього німіло горло: «Чи був він причиною всього кошмару, що стався?». Голова тверезо відповідала: «Ні, я не винен», але серце казало геть протилежне, тим самим розриваючи на шматки душу Какаші. Чоловік думав, що якби того рокового дня послухався Обіто, якби після зміг врятувати Рін, то нічого б не сталося. Але правда була гіркою, Мадара б знайшов іншого Учіху та скористався їм і історія повторилась, просто трохи з іншими дійовими особами. Але можливо його друзі були б живі. Ці думки були егоїстичними, нездійснненими. Хатаке як справжній реаліст швидко прогнав їх, вдихаючи холодне вранішнє повітря. Далекі зорі почали вицвітати, згасаючи ніби назавше. Світанок вже почав відвойовувати небосхил. Перший світанок нового Світу без воїн.

– Какаші, – чоловічий голос за спиною шинобі несподівано зруйнував навколишню німоту. Хатаке навіть не відчув, що вже хвилину знаходився не на самоті, але вигляду не подав.

– Уважно слухаю, – копіюючий ніндзя повністю повернувся до власника голосу. Сарутобі Шишио – голова Спеціальної Гвадії Хокаґе стояв перед ним власною персоною. Найвірніший помічник Хокаґе мав досить пошарпаний і втомлений вигляд. Глибоко посажені чорні очі чоловіка, обрамлені темними синцями, здавались ще темнішими. Він був дуже схожим на свого молодшого брата – Асуму, тільки з довгим розтріпаним темно-каштановим волоссям, в якому де-не-де вже встигли з’явитись перші сиві пасма. Лице чоловіка було перечеркнуте вертикальним шрамом. Він теж мав коротку гостру борідку, як у його покійних батька та брата. Тепер він був головою клану і сподівався надалі передати цей титул своєму єдиному сину – Конохамару.

– Пані Цунаде хоче бачити тебе, щоб розробити план наших подальших дій.

– Кепські справи, якщо ти особисто прийшов сюди, – Какаші постарався видавити із себе свою фірмову посмішку, яку було видно навіть через маску, що завжди ховала його обличчя.

– Багато поранених, медики працюють зверх можливостей, до того ж потрібно зібрати ще одне засідання п’яти великих Каґе.

– Знайшли ж час для переговорів, – Хатаке втомлено зітхнув. Треба було йти, хоч втома збивала з ніг, але ще лишилось купа невирішених питань, зараз був час, коли як ніколи кожен мав підримати одне одного в незалежності від того шинобі якого селища він був.

Чакри щоб швидко пересуватись вже ні в кого не лишилось, тому чоловіки мовчки попрямували до місця збору. Кожен думав про своє. Вони дійшли до скелі, що височіла над колись могутнім селищем. Зараз же під ногами виднілись лише самі руїни та залишки Божественного дерева.

На місці вже зібрались деякі шинобі: П’ята Хокаґе, разом зі своєю помічницею Шизуне, декілька джоунінів та членів АНБУ, четверо членів Гвардії Хокаґе.

– Це всі? – Голосно спитала Цунаде, окинувши оком присутніх.

– Так, пані Хокаґе, інші або поранені, або пропали безвісті, або ще не повернулись у селище, або загинули – відповів Шишио, ставши поряд зі своєю командою, в якій колись їх налічувалось семеро. Какаші ж підійшов до інших джоунінів.

– Зрозуміло, – важко зітхнула П’ята, – зараз потрібно акамулювати всі свої сили для допомоги нашим співвітчизникам. Ситуація складна. Між усіма вами розподілено свої завдання. Шикамару, збереш усіх джоунінів та будете допомагати всім вижившим провізією, транспортуванням поранених, а також частина із вас має провести ідентифікацію тіл. Допомагатиме тобі член Гвардії Хокаґе – Фудзі Акайо. Останній, як було відомо Хатаке, теж мав видатні аналітичні здібності. Високий, дещо худорлявий молодий чоловік тридцяти років, підійшов до Нара і став поряд. Його, раніше білосніжне коротке волосся, після боїв стало сірим від пилу та бруду. Обличчя ж було покрите багатьма порізами. Було незвично дивитись у його пурпурні очі, які не скривала маска.

– Ясно, – кивнув Шикамару.

– Ямато, всі члени АНБУ переходять у твоє розпорядження. Ви маєте ще раз перевірити всі завали в селище, можливо ще вдастся когось врятувати, також допоможете шинобі інших селищ знайти своїх. Твій помічник – Сарутобі Моріко.

– Слухаюсь, – відповів єдиний носій гену Першого Хокаґе. До колишнього підлеглого Какаші підійшла не молода, але дуже гарна тендітна жінка – дружина пана Шишио. Її називали лівою рукою Хокаґе. В неї була дуже екзотична зовнішність для їхньої місцевості. Жінка мала довге, заплетене у широку косу волосся кольору гліцинії і світло-нефритові очі.

– Учіха Саске та Узумакі Наруто зараз у важкому стані після двобою, тому за ними наглядає Харуно Сакура в одному із медичних наметів. Тож ти, Шизуне, будеш відповідати за медиків і лікування поранених. Тобі допоможе медик Гвардії Хокаґе – Сарутобі Юкіхьо.

Половину Гвардії дійсно складали члени клану Сарутобі і ще ні разу вони не підводили Каге Селища, прихованого у листі. Це був їх одвічний обов’язок – бути тінями самої тіні. Надскладне завдання, але ці шинобі були дійсно неймовірними.

– Ми все виконаємо, пані Цунаде, – мовила Шизуне.

– Я, разом із Какаші та Шишио зустрінусь з іншими Каґе, а потім із Дайме країни Вогню. Розійтись всім, окрім Юхікьо. Вона потім Вас наздожене.

Після слів П’ятої шинобі попрямували виконувати накази.

– Зустріч відбудеться у замку Дайме країни Вогню.

– Зрозуміло, – кивнув голова клану Сарутобі.

– Досить далеко, – зауважив Копіюючий ніндзя, враховуючи, що в нас зовсім не лишилося чакри.

– Слушне зауваження, – погодилась Цунаде, – тому я попросила залишитись нашого медика.

Молода жінка зробила крок до Хокаґе, – я Вас слухаю, пані Цунаде.

– В тебе хоч трохи залищилось кульок із синтетичною чакрою?

– Так, пані Цунаде, – кивнула Сарутобі, простягаючи Каґе невеличкий зіппакет із чимось схожим на цукерки чорного шоколаду, – як раз три штуки.

– Що це? – Чоловік подивився на молоду жінку і взяв чорну кульку з пакету. Раніше він бачив її лише у вугільно-чорній масці АНБУ у вигляді кота, що була усіяна червошними леопардовими плямами. У Гвардії Хокаґе були саме чорні, особливі маски, відрізняючи їх, як найелітніших воїнів. Зараз він її впізнав за голосом: він був трохи низьким і з хрипцею, що нагадував котяче муркотіння. Чоловік тряхнув своєю сріблясто головою, йому здалось, що після всіх подій вже почав сходити з розуму. Все ж таки декілька днів без сну дають про себе знати.

– Капсули із синтетичною чакрою. Особливий винахід Сакури та Юкіхьо, – пояснила П’ята, відволікаючи Какаші від своїх думок.

– Правда він ще не до кінця опробований, результат може бути невтішним – ніби насміхаючись мовила жінка. В світлих очах, які нагадували поверхню озера, що відбиває недоторкану небесну блакить, буквально на секунду Какаші побачив спалах яскравого полум’я. Який жінка, ніби оговтавшись, в ту ж мить сховала під маскою серйозності.

– Але вибору немає, нам потрібно якнайшвидше дістатись замку Дайме.

– Принцип дії в них простий, – почала пояснювати Юкіхьо, – це чиста концентрована нейтральна чакра, створена в лабораторії. Коли вона потрапляє в тіло людини, то з’єднується із чакрою власника переймаючи його властивості і підстроюючись під організм шинобі.

– Роозумний винахід.

– Так, але їм не можна користуватись занадто довго, так як концентрація чакри господаря буде знижуватись, організм перестане виробляти власну. Тому ми поки працюємо для того, щоб уникнути такого побічнрого ефекту. Але від одного прийому нічого поганого не станеться, – жінка піднесла вказівний палець до рота і додала, – мабуть не станеться…

– Дякую, Юкіхьо, – Цунаде останьою взяла капсулу, – хороша робота.

Жінка мовчки кивнула.

Хатаке ще раз глянув на кульку і взяв її до рота, думаючи, що за смаком вона буде не краща ніж енергетичні кульки його учениці, яка теж приймала участь у розробці. Але він помилився, вони просто були ніякими. Що, на справді, дуже тішило.

На секунду всі застигли, повернувши голови у сторону горизонту, звідки ось-ось мало виринути сонячне коло, сповіщаючи про те, що новий день нарешті настав. Горизонт вже змінив свої сіро-сині барви на жовті та червоні полоси.

І ось перший промінчик, обережно торкнувся скелі, ніби перевіряючи чи можна вже ступати на землю, окутуючи її своїм теплом. Потім до нього приєднався і другий, і третій, і в кінці кінців їх стало безліч. Вони немов вогняна корона оточили золотий сонячний диск. Настав ранок нового Світу.

Це все дійство заставило серце на мить пропустити удар. Какаші ледь помітно посміхнувся: в серці одночасно змішались сум та радість. Ненароком його погляд сковзнув по профілю Юкіхьо, яка стояла навпроти. В її пшеничному волоссі заплуталась ці самі промінчики, надаючи їм ледь помітного персикового відтінку. В її очах поблискували сльози, але вона вперто дивилась в цей самий новий день, своїми світлими небесними очима. Хатаке вперше в житті готов був поклястись, що це найпрекрасніше, що він коли-небуть бачив. Він і не знав, що більше відгукнулось десь далеко у грудях – світанок чи вона.

– Нам вже потрібно рушати, – сколихнув тишу голос Шишио.

– Удачі вам, велика Хокаґе, батьку, пане Какаші, – жінка помахала їм рукою, проводжаючи у далеку путь.

У відповідь великі ніндзі Конохи кивнули і щезли, попрямувавши на серйозну зустріч, лишивши позаду Юкіхьо, що ще довго споглядала далечінь.

Після жінка немов схаменулась і теж швидко побігла на допомогу медикам, в яких після останіх подій було неймовірно багато роботи. Коли Юкіхьо опинилась біля колег, то одразу підбігла до керуючої усим цим процесом Шизуне.

– Я до хірургів, – сповістила світловолоса, помічницю Хокаґе.

– Так, без тебе скрутно там. У всіх вже мало чакри, а для тебе працювати без неї не проблема. Тому поспішай.

– Слухаюсь! – Коли Сарутобі підбігла у палатку хірургів, то там вже знаходились молоді таланти – Сакура та Іно. Куноїчи безупинно рятували життя.