Розділ

Протискаючись між учнями з валізами, Ровена шукала свою подругу Міранду. Нарешті, відпустивши ручку Ханни та побажавши їй гарного року, вона зітхнула вільно. Хоча батько і змушував їх писати додому щотижня, вони домовилися з сестричкою, що вона писатиме ніби від них двох. На канікулах Ровена традиційно залишалася в Гоґвортсі, отже, вона повернеться додому лише влітку.
Ровена пам’ятала батька іншим. Раніше він ніколи не підвищував голосу. Ровена навчилася читати дуже рано, і тато (тоді ще вона завала його татом і посміхалася щоразу, як він входив до кімнати) купував їй будь-які книги, навіть дуже дорогі. Коли Ханні був лише рік, мама загинула. Поверталася із покупками додому, і її вбили смертажери. Їхня чистокровна родина не приєдналася до них, мабуть, у цьому вся справа.
– Гей, Ровено! — знайомий голос не дав потонути в спогадах. Міранда Кінні, руда, як тисячі сонців, спробувала її обійняти. Ровена звично усунулася. Від чужих обіймів її кидало в тремтіння, вона сама не знала, чому.
– Привіт, Мірандо, – посміхнулася вона подрузі.
— Ну, як твої СОВи, всіх зібрала? — вони поклали валізи в багаж і почали шукати вільне купе. Потяг уже рушив. — У мене трансфігурація та зіллєваріння на відмінно, решта все прекрасно. Думаєш, професор Снейп дозволить продовжити його курс? Кажуть, він бере лише тих, хто здав на найвищий бал. Я не дуже його люблю, чесно визнати, але моя бабуся хотіла б, щоб я на магімедика поступила, знаєш, вона свого часу не добрала одну ЖАБУ, якраз по зіллям. А я мушу страждати, бо баба на старості років уявила мене своєю проекцією! — Міранда скуйовдила рукою коротке волосся і потягла подругу в порожнє купе.
— Усі ми чиїсь проекції, — зітхнула Ровена. — У мене Відмінно. Батько засмутився, звичайно. Адже мама колись зібрала усі 12 СОВ.
— Ми не повинні відповідати нічиїм очікуванням, — повчально промовила Міранда. — Ми ті, хто ми є. Славетний факультет Когтевран не обов’язково збирає найрозумніших учнів. Гаряче бажання знати – ось наш коник. І, звичайно ж — дотепність.
Ровена подумала, що, можливо, це теж стереотипи. Принаймні на всьому курсі дотепною була тільки Міранда.
Вони трохи посиділи в тиші. Ровена читала Розширений курс зілля, який вона мала вивчати цього року, а Міранда дивилася у вікно.
— Рубі не перестане з мене знущатися, правда? — зненацька порушила тишу Ровена. Руки самі потяглися до рота, як завжди, при думках про щось нервуюче. Рубі Бартон зачіпала її з середини першого курсу. Вона згуртувала навколо себе всіх дівчаток, і вони іноді особливо неприємно потішалися над Ровеною. За природою володіючи лідерськими якостями та привабливою зовнішністю, Рубі змогла переконати всіх, що якщо вони не будуть з нею, то знущатимуться вже з них. Тільки Міранда відкрито виступала проти цього угруповання. Решті сортуючий капелюх явно не пропонував Гріфіндор.
– Та вона просто корону одягла і забагато про себе надумала. Просто дешевизна, — резюмувала Міранда, шукаючи щось у своїй бездонній сумочці.
— Ти пам’ятаєш, чому вона до мене чіплялась? — спитала Ровена, наголошуючи, що їй теж непогано було б зачарувати свій рюкзак. І можна буде носити всі книги із собою!
— А їй хіба потрібна нагода? — Міранда розпакувала принесену з собою їжу і почала з апетитом їсти.
– Привід був, – сумно промовила Ровена. Вона дістала з рюкзака журнал «Трансфігурація сьогодні», куплений на вокзалі, і поринула у читання.
– До речі, про хліб насушний, – із задоволенням відкусивши від булки, почала Міранда, – хто у нас цього разу буде викладачем з Захисту? Може, цього разу нам пощастить, і вони не надішлють кінченого ідіота?
— Професор Квірел був нічого таким, — згадала позаминулий курс Ровена, відриваючись від статті про часткову трансфігурацію. Того року їй не довелося навіть займатися захистом улітку, так зрозуміло пояснював викладач.
— Здається, він виявився спільником Сама-Знаєш-Кого, — нагадала Міранда. — Той скандал наприкінці року з першокурсниками та забороненим коридором, він був замішаний, забула?
— А професор Остін навчала нас чорничні пироги готувати, — усміхнулася Ровена.
— А професор Спенсер тримав у своїй кімнаті заборонені порошки. А Рубі Бартон навіщось придумала, що він її лапав у підсобці. Як ми з неї сміялися! Навіть професор Флітвік її лаяв, що вона все вигадала. Потім його звільнили через порошки, і всі зам’яли цю історію.
— На жаль, це сталось на початку другого семестру, і вся школа залишилася без викладача з захисту, — зітхнула Ровена, закінчивши обгризати ніготь на безіменному пальці й переходячи до мізинця.
— Так, правду Шенна казала, ця посада справді проклята. Давай у форму переодягнемося, чи що? Поки сюди хлопці якісь не прийшли. Здається, ми скоро приїдемо. Щось швидко сьогодні.
— Ми не могли ще приїхати, — насупилась Ровена, одягаючи мантію з синьою облямівкою. — Минуло лише хвилин сорок.
Але поїзд справді знижував швидкість, а потім різко зупинився. З полиць посипалися речі. Рюкзак, прибраний на полицю, вдарив Міранду по плечу. Вона вилаялася.
– Дивись! — Міранда боляче схопила Ровену за руку. — Що там у вікні?
Але Ровена нічого не роздивилася, бо в шибку бив дощ.
— Старостам терміново зібратись у вагоні старост! — пролунав голос у коридорі.
– Чорт! — скрикнула Ровена. — Мені ж надіслали цей грьобаний значок!
— Ніфіга ж, — свиснула Міранда, — щастить. Окрема спальня та ванна величезна. Пенелопа Крістал казала, що там цілий басейн. Іди швидше туди, мабуть, щось із поїздом трапилося.
Ровена завмерла у нерішучості. Відповідальність перед факультетом тиснула на неї так само сильно, як наказ батька відмовитись від значка. Але ж батька тут немає. Якщо вона зараз не піде, то підведе професорів, з неї знімуть бали. Хоча жодних професорів тут теж немає. У поїзді лише учні.
– Щось не так, – серйозно сказала Міранда. – Дивись, вікна інеєм покрилися. Ровено, сходи дізнайся, що там, будь ласка! — благаюче сказала вона. — Мені якось не по собі. Акціо, значок Ровени! Зараз прикріплю його до твоєї мантії, і ти підеш, добре?
Ровена з побоюванням вийшла в коридор. Світильники підозріло блимали. У неї звело живіт, як завжди, коли вона відчувала страх. Скрізь грюкали двері купе, схвильовані студенти висували в коридор у спробах прояснити ситуацію. Ровена прямувала на початок поїзда, але до вагона старост так і не дійшла.
Несподівано згасли всі лампи, і потяг занурився у темряву. Ровена зупинилася і, намацавши в кишені паличку, запалила Люмос. Якась дівчинка штовхнула її плечем і побігла до кабіни машиніста.
Раптом Ровену обдало холодом. Так бувало, коли зимового дня хтось відкривав кватирку у вежі, і вітер, що залетів у вітальню, пробирав до кісток. У Ровени перехопило подих. Слабке світло палички висвітлило високу худу постать, що рухається прямо на неї. То справді був дементор Азкабана. Ровена знала, що проти нього допоможе тільки Патронус, але навіть якби вона могла виконати це заклинання, зараз з її рота міг лунати лише слабкий свист. Живіт скрутило сильніше. Заклало вуха. Мороз пробирався в серце, сковуючи його крижаними ланцюгами. Паличка випала в неї з рук, і Люмос згас. Ровена впала навколішки. Фігура в плащі, хрипко всмоктуючи повітря, пройшла в сантиметрі від неї. Їй здалося, що вона чує плач. Та це вона сама плаче! А коридор? Куди зник поїзд? І не було жодного поїзда! Вона стоїть на цвинтарі. Ховають маму. Ровені лише п’ять. Тато напився з горя, і тепер Ровена боїться, як би він не впав за маминою труною. Яма така глибока. Як же мати буде там одна, в темряві? Вона захлинається сльозами.
— Краще б то була ти! – чує вона голос тата. Тоді вона не розуміла, що означають ці слова. Вона робить крок і впаде, падає, падає.
– Енервейт! – чує вона м’який голос. Хтось бере її під лікті та ставить на ноги. Ровена ледве розплющує очі. У всьому тілі відчувається слабкість, як після тривалої хвороби, і їй доводиться триматися за стіну, щоби не впасти.
У коридорі вже всюди світиться світло. Незнайомець, який розбудив її, щось простягає Ровені. Вона піднімає голову. Блідий чоловік із синцями під очима, які з’являлися і у Ровени після кількох безсонних ночей над підручниками. Вона здивовано хмуриться.
— Це шоколад, з’їж, — у чоловіка приємні риси обличчя і світло-каштанове волосся, що ледь торкнулося сивиною. — Це вірний засіб.
— Від впливу дементорів, — закінчує за нього Ровена, яка вже прийшла до тями.
– Правильно, – легко усміхається чоловік. — Староста Рейвенклову, чи не так?
— Ровена Аббот, — видається дівчина.
Він здається їй симпатичним. Здається, що він ніколи б не вдарив її. Навпаки, ці сильні руки могли захистити її від усіх бід. Чорт, про що вона думає?
— А я професор Люпин. – На ньому латана-перелатана мантія. Батько, побачивши на комусь таку, одразу відскочив би від огиди. Але не Ровена. Як гідна представниця свого факультету, вона ніколи не судила книгу з обкладинки. — Чи допоможеш мені роздавати шоколад? Діти дуже налякані.
І професор Люпин йде далі коридором. Ровена слухняно роздає шоколадки, заглядаючи у кожне купе. Через десять хвилин із почуттям виконаного обов’язку вона повертається до подруги.
Потяг уже набрав швидкість, щоправда, небо все ще дощове. Косі краплі б’ють по склу, і Міранда спостерігає, як вони скочуються наввипередки вниз.
— Привіт, — Міранда ніби зменшилась у зростанні. — Адже неприємні тварюки. Мені здалося, що назавжди мене залишила радість. О, це шоколадка? Саме те, давай сюди.
— Я зустріла нашого нового професора захисту, — поділилася Ровена.
— Інтерефно, а з ним не так? — з набитим ротом спитала Міранда.
Далі поїздка продовжується без ексцесів.
Перед церемонією розподілу Ровена заглядає до учительської у пошуках професора Флітвіка. У компанії інших вчителів, дуже схвильованих, вона бачить і професора Люпина. Він киває їй.
— Що ви хотіли, міс Аббот? — професор Флитвік ледве дістає їй до грудей, і тільки пишна борода додає йому почесті.
— Я хотіла б відмовитись від значка старости.
Здавалося, одразу всі викладачі повернулися до неї. Коліна дрібно затремтіли.
– Міс Аббот, посада старости – це нагорода за успіхи в навчанні, а не покарання, – пропищав професор Флітвік. — Багато студентів визнали б привілеєм можливість мати окрему спальню. В чому причина? Ви боїтеся не впоратися?
– Я …
Ровена хотіла чесно сказати, що батько заборонив їй. Але ще на першому курсі вона добре засвоїла урок: не можна виносити пух із гнізда. Тому вона сказала напівправду:
— Я боюся не впоратися із навантаженням. Я хочу записатися на всі додаткові курси цього року. Тобто, до моїх 12 предметів додасться ще й Алхімія, і розширені курси по зіллєварінню, трансфігурації та захисту від темних мистецтв, якщо шановний професор Люпин вестиме цю додаткову дисципліну. — Ровена трохи посміхнулася згаданому професору. Поруч із ним вона почувала себе дивно спокійно, ніби він був давнім забутим другом.
– Добре, міс Аббот, – зітхнув професор Флітвік. — Я не можу змусити вас виконувати додаткові обов’язки. Ми знайдемо нову старосту. Будь ласка, здайте значок.
Ровена знову натрапила на погляд професора Люпіна. Він, насупившись, дивився на її руку, на якій рожевів уже майже загоєний шрам від батога. Вона швидко задерла рукав.
Коли Ровена прийшла до великої зали, розподіл уже закінчився. Вона сіла поряд із Мірандою, яка, звичайно, зайняла їй місце.
– Ти чого так довго? – Спитала її подруга, накладаючи собі в тарілку блакитні сосиски з картоплею фрі.
— Я відмовилася від посади старости, — зітхнула Ровена, не цікавлячись роздивляючись різноманітну їжу. Вона вже пошкодувала про своє рішення, уявивши, що їй знову доведеться жити в оточенні Рубі та її компанії. А батько… А що батько? Липень ще не скоро.
— Та ти що? – Округлила очі Міранда— Ти з глузду з’їхала, мать? Це ж ціла кімната! Чому?
— Я не встигатиму по навчанню, якщо відволікатимуся на обов’язки, — знизала плечима Ровена.
— Та я б заради особистої кімнати всі казани в підземеллі видерла б!
— Може, тебе ще призначать? Ти третя за успішністю учениця в Рейвенклові на нашому курсі. У тебе всього два відмінно.
Рубі Бартон, що проходила повз них, демонстративно затиснула пальцями ніс і сказала гугняво:
– Фу, хто тут зіпсував повітря?
– Поки ти не прийшла, нічим не смерділо, – відбила Міранда.
— Пішла ти, — пирхнула Рубі.
– Леді! — пропищав професор Флітвік, що підійшов раптово. – Що за манери!
– Вибачте, – промовила Рубі і швидко зникла в натовпі. Професор Флітвік сердився рідко, але був страшний у гніві.
– Міс Кінні, я прошу вас піти зі мною.
Ровена з сумом подумала, що якщо Міранду зроблять старостою (а, швидше за все, так і буде), вона залишиться в спальні одна в оточенні ворогів. За кілька хвилин вона дізналася, що її побоювання підтвердилися. Міранда пішла проводжати першокурсників у вітальню Рейвенклову, а Ровена поплелася туди сама.
— Що первинне, курка чи яйце? — пролунало питання, коли Ровена вдарила по дверях бронзовим молоточком.
— Яйце, бо динозаври були яйцекладними і з’явилися раніше за сучасних птахів.
— Правильно,— почула вона лагідний голос, і двері відчинилися. Засмикнувши на ліжку полог, Ровена налаштувала пробуджуючі чари на рано-вранці і провалилася в сон.