Постіль

Тепла постіль, немов пір’їна чи хмара, окутує два голих тіла. З-поміж фіранок пробивається ранкове сонце, дівчина перевертається. Її вії тремтять, та нарешті, піднімаються. Погляд карих очей фокусується на старих шпалерах, на старих меблях, на маленькому, та водночас, великому просторі невідомої квартири. Тендітна рука вилізла з-під покривала, хапаючи рожевий телефон-розкладушка. На годиннику десята дня. Вона, здувши з обличчя пасму рудого волосся, піднялась та сіла, дивлячись на чужу оголену спину.

Чорне коротке волосся розметалось по подушці, ховаючи від карих очей соколиний ніс та бліду шкіру, всіяну родинками. Незнайомка була мов ворон у білій хмарі, лежачи та відпочиваючи від буденних пташиних речей. Чи на чорного котика у білому рушнику – кинутого, та все ж, віднайденого знов.

– Хочеш знов намалювати мене, як одну зі своїх французьких жінок? – посміхнулась вона, не піднімаючи своїх чорних вій.

Вона, запнувши руде пасмо за вухо, нічого не відповіла, мовчки вилізши з теплого кубла, та пішовши до ванної кімнати по дорозі збираючи розкидані речі. Джинсова спідниця на заниженій талії, червона майка на коротких бретельках, нижня білизна, високі каблука з зеленим відблиском. Вона дивилась, поки вона надягала це все, не встаючи з ліжка, лише піднявши лінивий погляд у незакриту ванну кімнату. Таким поглядом зелених очей, немов нудьгуючи та цікавлячись одночасно. Вона, нафарбувавшись, та перевіривши свою «крокодилячу» сумку, повернулась, глянувши на неї. Вона ж, навіть не прибравши свої пасма з очей, встала, завернута як грецька богиня в ковдру, і прошкандибала вперед.

– Ранкову каву не п’єш, значить?

– Зранку мене від кави нудить, – буркнула руда.

– Правильно, – вона провернула ключі в двері. – Треба пити чай – у ньому навіть кофеїну більше.

Вона, стукаючи каблуками, вийшла до старого бетонного під’їзду, і без затримки, пішла вниз, навіть не сказавши «прощавай». Мабуть, тому що не вважала за потрібне казати «прощай», людині, з якою провела одну ніч.

– Гей!

Вона, вже спустившись на один проліт вниз, подивилась на стоячу грецьку богиню, яка, обпершись на відкриті двері у свою зйомну квартиру, дивилась на неї з серйозним виразом обличчя. Та все ж, у очах плигали якісь маленькі розважальні іскорки, що не робило з неї якусь злу даму.

– Навіть своє ім’я не скажеш, Ван Гог?

– Ні. – відрізала вона, пішовши геть.

Вона звикла, що у стосунках з жінками у такий час про постійність не може бути мови, особливо, коли навіть знайти партнерку можна тільки в гей-клубах, де ніхто не шукає партнера більше ніж на одну ніч. Звикла, що кожної ночі замовляє собі таксі, забуваючи дівчат одразу по приїзду додому. Ось і зараз, вона трусилась у вонючому Жигулі, поки таксист, прилипший до цигарки, про щось голосно розмовляв по телефону. Та чогось, вона не могла забути її. Як не намагалась, не могла викинути її образ з голови,  її погляд сповнений ніжності, її тепле тіло, що огортало, обіймало та розпещувало.

– Не йди, залишся тут.

Її пекельний шепіт на вухо.

– Залишся, на вулиці вже темно.

Її погляд сповнений ніжності, такі очі зелені, темні та блискучі, що в неї і думки не промайнуло, що вона може брехати.

– Я не хочу, щоб дівчину, з якою я зайнялась прекрасним сексом, не повернулась до себе додому через мене.

Її тепле тіло, що огортало, обіймало та манило.

– Потім підготуєш свої малюнки на сесію – а зараз спи.

Вона закрила двері машини, крокуючи до свого рідного гуртожитка, терзаючи себе думками про «якби» та «але», немов це могло якось допомогти. Стукала каблука, забиваючи кіл собі в серце, поки сльози чомусь почали текти з очей. Тихенько шкурнула у постіль, намагаючись не розбудити сусідок, картаючи себе, що дала слабину.

Вона сиділа на краю ліжка, обмотана покривалом мов грецька богиня, і думала по те, яке б вона могла мати ім’я.

“це маленька замальовка великої роботи. якщо буде гарний фідбек, може напишу продовження”