.

Юнаки сидять на кухні та п’ють чай. Але, якщо бути точним лише один з них, другий просто вважав за краще вивчати поглядом першого. Він ніколи не любив пити чай улітку, хоча атмосфера завжди подобалася. Але більше звичайно подобався його “ну майже чоловік”, який виглядав навіть зараз як задоволений кіт.

Хлопець з барвистим татуюванням на плечі, і за сумісництвом володар найяскравіших синців під очима, відпиває трохи приємно пекучої горло рідини й ставить на стіл кухоль зачісуючи п’ятірнею волосся назад. На вулиці сутеніє і через відкрите вікно чути спів цикад. Тьмяне світло ліхтарів за вікном уздовж парку, як завжди, виглядало по-особливому атмосферно, додавало затишку в цей момент.

По Сяо не сказати, але він завжди був любителем вечірніх, і не тільки, посиденьок на кухні та теплих розмов, але останнім часом Ітер якийсь мовчазний.

—У нас вже складені всі іспити та ми не побачимо більше обличчя того огидного викладача – каже останню фразу на видиху, потягується.

—Сяо.

—Так-так, я знаю твою особливу любов до навчання, але ми зможемо відпочити й навіть з’їздити кудись разом. Адже ти так хотів цього – хлопець м’яко посміхається, тягнеться до коханого, щоб покласти свою руку поверх його долоні.

Посмішка з обличчя відразу спадає, на її зміну приходить подив, коли руку грубо відсмикують, суворо дивляться прямо в душу і зводять брови до перенісся.

—Сяо, досить.

—Що ти маєш на увазі?

—Мене більше немає – льодяний голос долинув до вух Алатуса занадто гостро. —Відпусти мене.

—Ні… Ні, це ж не може бути правдою, адже ти сидиш переді мною прямо зараз – хлопець несхвально мотає головою прикриваючи очі. —Ітер, не жартуй так, це не смішно.

Але відповіді не було. Коли очі розплющилися, нікого вже не було. Лише фото у рамці за підписом “Мій сонячний хлопчик” самотньо стояло на столі. Приходить усвідомлення, що його справді більше немає, і ніколи не буде. Сяо схлипує притискаючи до себе коліна і хитається з боку в бік, примовляючи тільки одне слово «Ні».

—Не зміг… Не вберіг його… – прикушує губу до металевого присмаку у роті.

Це друге літо без Ітера, і Сяо не може досі звикнути до того, що величезну частинку душі йому не повернути вже ніколи в житті.