1

Невелика скручена постать сидить у кутку Кантерлотської школи, тьмяне світло ламп нагадує, що вже дуже пізно, і навіть охоронниця лягла спати. Тільце тремтить, і куток здається найбільш затишним та спокійним місцем серед усього світу. Густе волосся вкриває коліна, на яких найбільш помітно тремтіння; тремтять, наче барабанна тарілка після різкого завершального удару. Лише тарілці не боляче, навідміну від постаті. Густа темрява не лякає, вона приваблює, бо тут легше сховатись від оточуючих, від кошмарних образів, що привидами літають навколо; не втекти лише від одного: від власних думок. З шаленою швидкістю змінюються кадри, усі зроблені помилки наче в ряд стоять і посміхаються, дивлячись на власну хазяйку із глузливими виразами облич. Постать в кутку підіймає голову з колін, і її очі запалюються червоним світлом злоби, тремтячі коліна одним різким рухом підіймають тіло з підлоги і впевнено несуть його під світло тьмяної лампи. Силует запрокидує голову назад і сміється, дивлячись чітко на лампу: звідти зі щілин вилазять здорові жуки, павуки, бджоли, що пронизливо гудуть, сопуть і дзижчать. Вони падають на обличчя силуету, що досі протяжно чи то сміється, чи то стогне, і залізають під комір, кусаючи шию, пролізаючи скрізь шкіру всередину тіла. Тіло у коридорі наповнюється комахами, і, врешті, розпадається на мільйони мініатюрних шматочків. Шматочки містять в собі залишки комах, що все все дзижчать, і намагаються перетягнути шматки тіла подалі у закуток. На жаль, не вдається. Колишня постать перетворюється на чорний масний слиз, і всотується у підлогу.

Уже день, і по цьому місцю як зазвичай топчеться повно людей: студенти, завучі, директорка Селестія. Тіло, що було тут вночі стогне з підлоги, але цього ніхто не чує, і від відчаю стогнання перетворюється у німий крик, і от знову наступає ніч. До слизу у підлозі підходить хтось, кроки легенькі і надто невпевнені, це що, тваринка? Ні. Це нахиляється людина, і від неї віє слабким запахом сигарет. Вона лягає на підлогу до слизу і починає злизувати його язиком, закриваючи очі.  Смакує, і лише раз відкриває очі, і такий знайомий погляд вперше здається хтивим, а не нервовим.

Прижате до стіни тіло не має змоги противитись, горло стиснуте до останнього і руки розбігаються тисячами товстих комах…

– БЛЯХА! – різкий видих разом з нецензурним словом пролунав так гучно серед тихої кімнати. Постіль скуйовджена як і волосся, деякі пасма прилипли до лоба. Потом вкрито все, коліна та долоні трусяться, як в лихоманці. Дівчина збентежено дивиться на руки і бачить недавні порізи та подряпини під час чергового нападу істерики. Піт зайшов у ранки і вони відчутно запекли, але це повернуло Сансет до здорового глузду.

– Це був сон, все нормально, – прошепотіла сама до себе і відкинула голову на подушку.  – Зараз я заспокоюсь і засну.

Заплющивши очі, вона спробувала задрімати, бо по відчуттях не пройшло і двох годин, як вони з дівчатами розійшлись по кімнатах після веселої вечірки. 10 хвилин. 20 хвилин. Сон все ніяк не йшов, хоч дівчина крутилась туди-сюди як могла. “Схоже я не засну, поки не покурю” – подумала про себе і вилізла з-під теплої ковдри.

Перед тим, як зайти на кухню, на якій знаходився вихід на балкон, зупинилась і прислухалась. На кухні горіла настільна лампа і хтось зосереджено шкрябав (саме шкрябав, а не писав) щось у блокноті. Сансет не одразу зрозуміла, хто то, але потім згадала, що Твайлайт увесь вечір намагалась написати “контрзакляття”. Сансет не говорила іншим, що на її думку ця ідея не просто паршива,  а просто безтолкова. Пісенька про дружбу врятувала б світ швидше, ніж якийсь набір слів на давньопоньській мові.

Постоявши за дверима хвилинку, вона все таки заглянула одним оком на кухню. Картина здавалась спокійною але напруженою водночас. Твайлайт намагалась писати… Ротом. “Звичка зі світу поні” – зрозуміла Сансет, і ненароком усміхнулась. Дівчина за столом здавалась неймовірно милою і трішки смішною. Зовсім трішки, але Сансет не витримала і посміхнулась на всі зуби, паралельно з цим червоніючи від власної ніяковості. “Все, я заходжу. Мені лише покурити”.

– Хей, Твайлайт! Не втомилась ще? – злегка зашаріло запитала, переступивши поріг кухні. Дівчина злякано підвела очі, так і залишаючи олівець стиснутим між зубами.

– Ннвнівнвн…

– Пробач?

– Ні кажу. Зрештою, це не так і важливо. Головне, аби подіяло, – Твайлайт нарешті виплюнула олівець з рота і почала нормально говорити.
Сансет підійшла до холодильника, і відкрила його, сама не розуміючи нащо. Постояла потупилась і зачинила. Вона не помічала, що зацікавлені очі спостерігають за кожним її рухом, не впускаючи з виду жодну мить.

– Еееее… Я взагалі покурити хотіла, безсоння напало чи щось таке. І думала, може у Пінкі пиво є в холодильнику абощо…

– Скажи, Сансет, – дівчина пропустила фразу мимо вух , – ти не відчуваєш, що від тебе постійно чогось очікують?

Сансет Шиммер підняла очі і побачила в очах Твайлайт впевненість, якої не бачила до цього ніколи. У грудях приємно залоскотало, а на питання у неї завжди була готова відповідь. Тільки промовити її так просто не вдалось:

– Ну… Звісно складно, певне, але хіба щось у житті є легким? – нервовий смішок вирвався з уст. – Але знаєш, це все такі дрібниці…

– Ні! – Твайлайт перебила на середині фрази. – Не потрібно до мене говорити загальними фразами. Скажи мені про себе, що відчуваєш ти? – встала і майже впритул підійшла до дівчини біля холодильника. Такого напору Сансет ніколи не відчувала від неї. Навіть не очікувала.

Лампа потроху згасала, здається, перегоріла. Останні відблиски світла ковзали по стелі і давали змогу зазирати в очі цієї скаженої дівчини з іншого світу. Сансет відвела очі на стіну і побачила маленького чорного павучка, що повз вгору. У її голові перескакували одні думки та інші з божевільною швидкістю. Щось було не так у відчуттях до Твайлайт. Шиммер не дурна, вже знала що і чому. Облизавши сухі губи, вона врешті промовила:

– Покуримо?

Дівчата тугіше зав’язали халати, хоча надворі теплий травень, і ночі стають все менш морозними і сирими. Сансет вирішила і справді покопатись в холодильнику глибше і надибала на два міцних пива серед тонн збитих вершків. Увесь час її трясло як перед смертю.

Нічна тиша приємно комбінувалась із шелестом дерев, що не так давно позеленіли. Сансет дістала сигарету і подала одну Твайлайт. Та взяла, навіть не глянувши, і розкусила фільтр.

– Чорниця… Хороший вибір, – посмішка на її обличчі змусила Сансет знову зашарітись.

Ось вже сигарети готові, пиво відкрите. Підпалили від однієї запальнички. Достатньо тошно романтично, проте жодна не була проти цієї “романтики”. Після кількох затяжок Сансет Шиммер заспокоїлась, причесала пальцями волосся і вирішила почати говорити:

–  Знаєш, мене насправді ніколи не цікавило, що про мене подумають і чи очікують чогось від мене. Я не жила чужими ідеями, проте і нормальним моє життя не назвеш. Воно шкодило оточуючим, але хіба я звертала на це увагу? Точно ні. Зараз, після подій осіннього балу, моя ненависть до себе  виражається зовсім по-іншому. Якщо раніше я калічила інших, то зараз калічу себе і не лише морально. Проте, це не так важливо, я заслужила і на це, і на щось гірше. Твої друзі очікують від мене ідеальної слухняності, наче так я зможу виправдатись і спокутувати те, що наробила. От тільки це доставляє надто багато болю і нерозуміння, чи все я роблю правильно.

Фіолетові очі з якоюсь ніжністю глянули на Сансет, потім відвернулись на двір перед будинком. Кілька хвилин простояли прокурили мовчки, іноді попиваючи пиво. Сансет вже почала жаліти, що сказала щось, і збиралась вибачитись, проте раптом Твайлайт озвалась:

– Ти… Сильна, якщо досі не наклала на себе руки за увесь цей час. Повір, будучи у твоїй ситуації, я б не довго думаючи зробила це. Мені довелось пройти непростий шлях, щоб перестати жити чужими очікуваннями, але не завжди я можу відійти від цього. Якщо вже бути чесною, я ненавиджу Селестію. І ненавиджу бути принцесою у своєму світі, я не хочу цього і ніколи не хотіла. І сподівалась, що хоч у цьому світі на мене перестануть постійно покладатись, ми працюватимемо як команда. Мої надії абсолютно марні.

На цей раз вже Сансет глянула на неї, проте скоріше здивовано. Не так, вона була шокована. Але на цьому сюрпризи не скінчились:

– Знаєш, Сансет… – продовжила Твайлайт, пильно вдивляючись в обличчя, – я заздрила тобі і заздрю досі. Ти кинула Селестію і зрадила Еквестрію, вкравши корону, що є поганим… Але водночас захоплюючим, бо тобі було чхати, що подумає Селестія чи хтось інший. Я б нізащо… Нізащо так не змогла, навіть якби дуже захотіла, – з очей дівчини полились сльози, затушивши сигарету, – бо я – лише слабка ідіотка, що тягне на собі все, бо її змушують.

Останні декілька слів прозвучали як хлипання, і Сансет, викинувши цигарку з балкону, не думаючи, що робить, кинулась обіймати Твайлайт, що ледь не впала від сильного викиду емоцій. Шиммер знову почало трясти, проте вона впевнено і міцно тримала Твайлайт у своїх руках, проводячи долонею по рівному волоссі, намагаючись заспокоїти її. Дихання збивалось, і Сансет не розуміла, чому так тягло до Твайлайт останні декілька тижнів, проте сьогодні, стоячи за дверима кухні, все дійшло. І ось вона вже стоїть обіймає таку дорогу і так рідну дівчинку, наче лише недавно в іншому світі вони разом працювали над заклинанням, а не стовбичили тут серед темної ночі на балконі. Одна лише присутність обдавала вогнем нутрощі, горло, легені. Вона поряд, вона поряд, вона поряд…

Ніхто не знав, скільки часу пройшло, коли Твайлайт змогла відклеїтись від ключиці Сансет Шиммер і глянути на неї. Руки дівчини все ще стискали її плечі, боячись відпустити. В очах Сансет з’явилась картинка із сьогоднішнього кошмару: хтиве обличчя наближалось, і от воно іноді змінювалось на заплакане обличчя принцеси Еквестрії, що стояла перед нею. Вона різко відпустила плечі Твайлайт і відсахнулась, кидаючи погляд на її обличчя, вираз якого змінювався з кожною секундою. Шиммер заплющила очі, намагаючись зосередитись, проте кадри бігали перед очима і не хотіли зникати.

Слиз, слиз, чорний слиз…

Бджоли, жуки, павуки…

Твайлайт, що ти від мене хочеш?

Свідомість не могла впоратись із таким навантаженням і таки відключилась, кидаючи безсильне тіло на підлогу балкону.

….

Вона прокинулась серед ночі на ліжку, на якому поряд лежала одягнена в халат дівчина, що мирно спала, обіймаючи руку Сансет. Легка посмішка, цілунок біля губ і сон почав набирати обертів, затуманюючи реальність.