Спекотний день

– Так мамо, я зможу віднести увесь ящик з вином до комори за раз і ні, мені не важко! Я знаю скільки це коштує та вмію рахувати збитки, мамо!

*Бум*

Я штовхнула двері стегном, відкриваючи собі прохід на вулицю. Ведучий погоди вчора збрехав, обіцяючи похмурий ранок. Де там, сонце пекло мов скажене й піт тік з мене в три струмки. Ніс лоскотало солоне повітря, яке приносило море з людного пірса.

 

До зовнішнього льоху лежав шлях через стоянку. В підвалі ресторану протікали труби й мама наполягла аби усі найцінніші інгредієнти були віднесені до більш сухого та безпечного місця. Пляшки з к’янті погрозливо дзенькали коли мене трохи заносило з боку в бік. Серце завмирало щоразу, адже один келих цього смачнючого алкоголю коштував як моя місячна зарплатня.

 

На горизонті виник дашок сховища. Я наближалася до нього виваженими кроками, зосереджено дивлячись собі під ноги й не звертаючи уваги ні на що більше. Раптом, десь зовсім поряд засигналила машина. Від несподіванки руки здригнулася, вино почало вислизати зі спітнілих долонь. Вигинаючись вужем, я осіла на розпечений асфальт разом з ледве вцілілою коробкою.

– Яка грація!

За спиною почулися тихі оплески.

Кого там лиха година принесла? — Подумала про себе й озирнулася насупивши брови.

Наді мною стояв один з наших постійних клієнтів, що залишав непристойно великі чайові та відмовлявся віддавати своє замовлення будь-кому крім мене.

–  Марко. –  Губи самі собою розтягнулися в ніжній, поступливій посмішці.

–  Привіт, Кралю.

Хлопець став засунувши руки в кишені поряд зі своїм авто. Блакитний мазераті велично опускав одну зі своїх дверцят біля водійського сидіння. Приїхав на своїй улюбленій автівці, цікаво.

–  Не зви мене так. –  Я підвелася й почала порпати кишені в пошуках ключів. –  Краще просто на ім’я.

–  Не думаєш, що воно за «нормальне» для тебе?

–  Ха-ха, дуже смішно.

Від оригінальності жарту в мене вже сіпалося око. Кожен чомусь вважав своїм обов’язком сказати щось на кшталт цього протягом усього мого життя.

–  Ну правда, така дівчина як ти, має зватись якось витончено, наприклад Маргарита.

–  Наче піца? – З горла вирвався смішок.

–  Я подумав про напій та нехай. О, знаю, Ліонета! Тобі б личило.

–  Ні, дякую.

Ключі не поспішали знаходитися.

–  Що робиш?

– Прямо зараз? — Питання здалося мені дивним.

– Ні, сьогодні взагалі. Не хочеш покататися та поїсти морозива? – Марко кивнув на свою машину.

– Трохи зайнята. – Кивнула на ящик з вином, який стояв у затінку біля стінки льоху. — Але якщо ти послідкуєш за цими пляшками 5 хвилин, то обіцяю розглянути твою пропозицію.

– Метафоричних чи буквальних?

– Метафоричних.

– Добре. –  Хлопець розсміявся, оголюючи ряд рівненських білих зубів.

 

До своєї кімнати не бігла – летіла. Це ж треба було так некомпетентно забути ключницю на столі в кімнаті! Знаю, мені написала подруга і я відволіклася.  Хоч би к’янті не зіпсувалося від спеки. Сьогодні, в мене був вихідний, тож окрім допомоги з льохом інших завдань мама не давала. Думаю, ніхто й не помітить мого зникнення.

 

Я заскочила в душ, переодягнулася в легкий льняний сарафан. Фарбуватися не стала, на дворі палюче сонце. Волосся теж не сушила, сильно поспішала. Спустилася сходами, гойдаючи в руках зв’язку ключів. Головна зала пустувала, більшість клієнтів віддавали перевагу затишним парасолям на дворі, а ніж задушливому приміщенню всередині. Бідному Сільвіо доводилося метлятися від клієнта до клієнта в темних окулярах й перемазаним захисним кремом.

Мама сиділа за своїм улюбленим крайнім столом поряд з розеткою й друкувала комусь електронного листа. Побачивши мене, відволіклася.

 

– Нормо, куди це ти така йдеш? Невже на прогулянку? А як же вино?

– Так, а що вино? Зараз занесу до сховища й піду собі.

– Добре, але знай. Бодай одна пляшка зіпсується, відповіси головою особисто. І не забудь сказати тому парубку, щоб тримав руки при собі або я їх йому повідриваю. – Мама суворо зиркнула в бік паркінгу.

Альфред, який знуджено сидів за барною стійкою розсміявся в кулак.

– Не хвилюйтеся пані Лайт, Норма й сама добре з частиною погроз впорається.

– Звичайно, вона ж моя дівчинка. – Тато висунув голову з кухні шкірячись.

– Хтось хоче ще щось додати? – Мене обурювало, що плітки поширювалися кафе зі швидкістю світла.

– Маєш добрий вигляд, мишеня, вдалого побачення. – Вслід за батьком визирнув й Альфонсо.

Я вибігла з кафе подалі від підбадьорливих двозначних усмішок своїх колег.

 

На стоянці було небагато авто й машина Марко дуже сильно вирізнялася з поміж них. Хлопець сидів всередині, мабуть, спека не щадить багатіїв в рівнозначній мірі як і звичайних людей. Забачивши мене, брюнет відкинув двері й виліз з автівки разом з ящиком вина.

– Подумав, що перебродить на сонці й забрав з собою до салону. Було б шкода, все ж смачний напій.

– Повністю згодна.

Я відкрила льох й за хвилину спустилася до низу та піднялася на гору вже з пустими руками.

– Готово. То що їдемо?

– Так. –  Марко просяяв, відкриваючи мені двері на пасажирське як маленький хлопчик, що ділиться з кимось своєю секретною схованкою.

 

Всередині салону працював кондиціонер й дихати стало легше. Мені не хотілося вже нікуди йти, а просто цілий день залишатися в цій прохолоді.

 

– Подобається? – Марко відшукав рукою ремінь безпеки й подав мені застібку.

– Зараз буде ще краще. – Він натиснув кнопку й дах автомобіля почав поволі відсуватися. – Просушимо твоє волосся, га?

 

Мені залишилося лише кивнути.

 

Ми рушили по малолюдному шосе вздовж пірсу. Швидкість перевищувала 120 точно, бо пейзаж нісся перед очима стрімкою змазаною стрічкою. Проте, мені подобалося, це було цікавим досвідом. Від захоплення в мене тряслися піджилки. Я скинула руки до гори, голосно щось вигукуючи вітру, який ковтав мої слова відносячи їх в далечінь. Морський бриз лоскотав обличчя, а губи ставали солоними й сухими. Марко посміхався на мою реакцію. Б’юся об заклад, що він сподівався налякати мене мов ту полохливу мишку.

 

Мазераті сповільнилася, наближаючись до історичного центра міста. На годиннику в одній з вітрин показувало, що наша прогулянка зайняла всього-на-всього якихось 10 хвилин.

Хлопець вийшов з машини та допоміг мені виповзти. Коліна все ж трохи трусилися, якби я не геройствувала. Зате, волосся було сухим й осіло на голові кудлатою шапкою. Десь в сумці мала гумку для волосся.

Марко не дав мені оговтатися й потягнув за собою вглиб тісної вулиці. Чоловічі пальці м’яко тримали мій зап’ясток, дозволяючи висмикнути руку будь-яку секунду. Його долоні холодили шкіру, тож було не так вже й погано.

 

Ми зупинилися біля скляної брами й зайшли до середини, потім були невеличкі перемовини й вітання з господарями закладу. Маленький привітний пан провів нас до кімнати з м’якими диванчиками та кондиціонером, а потім почали приносити морозиво. Багато. Коли я кажу багато, маю на увазі десятки різних креманок та слоїків наповнених різнобарвними десертами.

В мене просто вилазили очі від нарахованої суми в голові. Цей хлопець божевільний марнотрат.

 

– Вистачило б і чогось одного. – Я посунула до себе миску з фісташковим джелато.

– Ти просто не пробувала морозиво від дядька Колумбо, Кралю. – Марко занурив ложку в вазочку ближчу до себе й засунув мені до рота раніше, ніж я встигла щось відповісти на дане мені їм прізвисько. – Крем брюле з амарето, подобається?

 

Кивнула.

– Алкогольне морозиво найкраще.

– Давай погодую тебе. Я вже знаю, що тобі буде до смаку.

 

Далі пішла дегустація. Вже не пам’ятаю, скільки й чого з’їла, але це було чудово. Шоколадне морозиво з бейлісом, кокосове з лікером, ромом і родзинками, винний сорбет. І ще багацько інших. Цей вихідний був одним з найкращих на моїй пам’яті.

 

Я відкинулася на диванчик, закинувши голову назад. Наїлася. Ще трохи і втрачу свідомість. Ми сиділи на критій веранді з арками, через шифонові фіранки линув теплий вітерець, нагадуючи про спеку. Мені на носа сів рожевий метелик, розправивши  прозорі крильця. Губи затремтіли й склалися в посмішку.

 

– Чому ти посміхаєшся? – Марко весь цей час слідкував за мною, спорожняючи якусь креманку.

– Просто, відчуваю себе щасливою.

– Справді? Виявляється, тобі легко догодити.

– Може бути. – Я сперлася ліктями на м’які бильця й озирнулася. – Що це? Такого морозива мені не пропонували. Так завзято його уплітаєш.

– Я думав з тебе досить. – Марко хитро примружився.

– Морозива ніколи не буває досить, дай мені ложечку теж. – Я відкрила рота, чекаючи поки хлопець знову пригостить мене.

– Впевнена? Тримай, але я не відповідаю за наслідки.

В роті миттєво вибухнув феєрверк смаку. Солодкий вершковий разом з чимось гострим й пряним, схожим на білий перець.

– Дивне поєднання. Тобі таке подобається замовляти у нас, наскільки пам’ятаю.

– Мені багато чого подобається у вашому кафе.

– Сподіваюся, вазони для петуній входять у твій перелік, бо мама дуже довго їх шукала.

Марко розсміявся.

– З тобою так легко Нормо. Знаєш, я теж відчуваю себе щасливим зараз, дивлячись на тебе.

– Виявляється, тобі легко догодити. – Я процитувала сказану хлопцем фразу хвилину тому. Зітхнула.

– Буде сильно нахабно попросити залишитися тут ще з годинку? Мені подобається це місце, так гарно.

– Зовсім ні. Можемо хоч до вечора стирчати у дядька Колумбо, я все одно викупив зал на сьогодні.

– Коли встиг?

– Прямо зараз? –  Марко натиснув щось у телефоні.

– Ти нестерпний.

– Нехай так.

Мені бракувало сил далі сперечатися з ним. Чому мене взагалі хвилюють його гроші?

– Ти звеш господаря дядьком Колумбо. Мені ж не почулося, вже двічі.

– Довга історія, хочеш послухати?

– Давай.

– Тоді…

Брюнет почав свою оповідь здаля, вплітаючи до основного сюжету другорядні події, які перегукувалися між собою. Я заслухалася й перш ніж зануритися в історію з головою, відписала батькам про своє місцеперебування, щоб не хвилювалися за мене.

Час летів непомітно. Ми балакали й сміялися, а ще годували одне одного залишками морозива. Ніхто не пам’ятав де чия ложка та й було вже без різниці.

Марко віз мене додому добре відпочившою й розслабленою. Виявилося, що нагодував алкогольним морозивом він тільки мене. От нахаба.

Ми співали Che Cha Luna усю дорогу переставляючи місцями куплети й вигадуючи свої. Пірс освітлювали ліхтарі від чого морські хвилі блищали золотом. Сонце пофарбувало небо в малиновий колір, коли автівка зупинилася поряд з кафе. На місто опустилися сутінки.

– Приїхали.

Хлопець знову допоміг мені вийти.

– Дякую за сьогодні, Нормо.

– Ні, це тобі дякую, Марко.

Брюнет посміхнувся, йому подобається коли я вимовляю його ім’я.

– Я піду. Заїдеш завтра на обід?

– Не обіцяю.

– Брехун, ти ніколи не пропускав сієсту в мою зміну.

Алкоголь додавав мені трохи зухвалості.

– Ти вже звикла до мене?

– Не сподівайся.

– Тоді буду приходити не лише на обід, а ще й на вечерю.

– Ніі-і.

– Ще й як, поки не звикнеш.

– Все, раптово звикла, не треба. У батьків складеться враження, що ти приходиш до нас зовсім не по їжу. Це ранить крихке его мого батька. — Я спародіювала тата, хапаючись за серце й прикладаючи долоню до лоба.

– Вірю. То йди спати, тобі завтра багато працювати.

– Тоді, на добраніч.

Кивнула на прощання й пішла до чорного входу. Мені було дивно уявляти хлопця, з яким ми провели цілий день за морозивом й історіями звичайним клієнтом. Ми були друзями або чимось іншим. Чи хотіла я, щоб це було чимось іншим? Зупинилася.

Так, хотіла.

Я розвернулася й пішла назад до блакитної автівки.

– Щось забула, Нормо? – Марко гукнув мене здалеку. – Знову ключі? – Він посміхнувся. Його очі в темряві блищали як мокра галька на піску.

Брюнет все ще стояв на парковці, не поспішаючи сідати назад до салону.

Теж думав про сьогоднішню прогулянку?

Ми стали одне навпроти одного мовчки. Я наблизилася до хлопця й помахала ключницею йому перед носом.

–  Дещо інше.

Я обхопила долонями його обличчя, він вгадав мої наміри й нахилився вперед, але потім зупинився.

– Ти чудова дівчина, але зараз не тверезо мислиш й можеш наробити дурниць, про які потім пошкодуєш, Кралю.

– Ще раз так мене назвеш і підеш під три чорти, зрозумів?

Я відсахнулася й склала руки на грудях насупившись.

– Все думав, коли тобі урветься терпець.Тоді, як мені краще звати панну Лайт?

– Марко дражнив мене. – Може, сонечком? Ні, придумав. Моє світло, буду звати тебе так. Мій промінчик.

– Звучить безглуздо, просто Норма.

Я викопилила нижню губу.

– Ні, в особливої дівчини має бути особливе прізвисько, але ми поговоримо про це, коли ти не будеш п’яною мов чіп.

– Я не п’яна мов чіп і взагалі, хто мене довів до такого стану, га?

— Все, ти напрошуєшся бути проведеною до своєї кімнати через парадні двері. Краще тікай поки можеш. — Хлопець посміхнувся й стиснув мене в обіймах на прощання.

— Йду, йду. Бувай.

Я попленталася у своє помешкання посміхаючись як остання дурепа. Серце шалено калатало у передчутті. Хотілося, щоб завтра настало швидше.