Зустріч 258

Тихого шепоту достатньо, аби я мов шалений підірвався з ліжка.

Я ладен черговий раз зустріти тебе з розкритими обіймами, хай навіть нас і засудять. Йду на твій голос, як вмираючий від спраги до води. І навіть на його місці я б все одно надав перевагу тобі.

Твої дотики ніжні й обережні. Вперше ти терпляче спостерігаєш, здається, готова здувати з мене порошинки, хоча це я завжди так до тебе ставився…

З німим трепетом гладиш мою руку, з тривогою зазираєш у вічі, але не кажеш ні слова. Що ж сталось? Невже так стурбована моїм станом чи прийняла рішення назавжди для мене замовкнути?

Перехоплюю твою долонь і притискаю її до губ, намагаючись запам’ятати дотик до твоєї гладкої шкіри. Гладенької й блідої, аристократичної. Ти не висмикуєш руку, і дещиця надії тліє в душі. Всього одне слово — і я піду за тобою. Одне. Я тільки хочу його почути.

Твої очі темні та бездонні, як глибини океану. І в них я бачу бліду тінь того, ким я став. Відображення моїх безсонних ночей, проведених в надії на коротку зустріч, і купу нових шрамів, які ти майстерно перетвориш на слова пісні, коли ті остаточно перестануть саднити.

Місто спить. Тільки мигцем з вулиця доноситься різке шарудіння, що розчиняється в ночі. А ми так і стоїмо, застигнувши. Поглинуті темнотою і одне одним.

Я давно перестав вірити в твою вірність і взаємність. Та й, що вже казати, мені вони ні до чого, поки ти поряд.

Ми спостерігаємо одне за одним в напівтемряві. Можливо, виглядаючи сліди зради, а, може, просто щоб вгамувати нудьгу.

Обома руками торкаєшся мого обличчя і уважно вивчаєш, підбираючи все нові й нові слова, які зірвуться одного дня з твоїх губ. Але зараз вони німі.

Заплющую очі і, здається, ось-ось засну: настільки вже тепло в твоїх руках. Але я ні за що собі цього не дозволю. Не поки ти тут. Не поки ти з такою тугою у погляді чогось від мене чекаєш.

Спостерігаєш, як ставлю чайник. Не станеш відмовляти чи заохочувати: занадто добре знаєш ціну собі і кожному своєму слову.

Перебираєш моє волосся лагідно, з тією ж турботою, що матері розчісують його своїм донькам. І чекаєш, поки я буду готовий вислухати.

Чай на столі. Чорнила готові.

Твої губи сухі, але солодкі і звабливі, як літній вітер. За ними хочеться слідувати.

Але ти відсторонюєшся, нагадуючи, що у нас ще купа роботи. Покірно випускаю тебе із своїх рук, але зовсім не відчуваю розчарування. У нас ще вся ніч попереду.

Слова вимальовуються на папері слідом за твоєю промовою. З любов’ю і обережністю записую кожне з них, думаю тільки про одне: «Тільки б встигнути».

А ти диктуєш-диктуєш рядок за рядком, сторінку за сторінкою. І я не збираюсь зупинятись, поки в цій мелодії не прозвучить фінальний акорд.

Знов і знов перегортаю сторінку на чисту.

Ти водиш руками по плечах і ключицях, вимальовуючи візерунки зовсім не кваплячись. Слова не потрібні. Ми один одного відчуваємо. Я — тепло подушечок твоїх пальців, ти — моє кохання і благоговіння.

Рука пришвидшує темп і букви під нею танцюють, а ти спускаєшся долонями по грудях, притискаєшся ближче та шепочеш продовження над самим вухом. Поправляєш кучері на моїх вилицях.

Ти стала тією, ким я дихаю, вже давно. Вже стільки років, як я покірно слідую всьому, що ти скажеш. І боюсь уявити, що буде, коли наші рідкісні зустрічі врешті припиняться… Хто піде першим? Ти чи я?

М’яким поцілунком в шию женеш геть всі хвилювання і сумніви. З тобою добре, і я хочу пам’ятати ці відчуття настільки довго, наскільки можу.

Слово, одне за іншим, і ти раптом замовкаєш.

Ще один твір, написаний моєю рукою, готовий. Остиглий чай зовсім не привертає увагу. А я не хочу боротись із втомою, що накотилась.

Ми падаєм на м’які простирадла, і ти нарешті дозволяєш потонути в твоїх обіймах. Поки що ти мовчиш, але я знаю,

як тільки я почну засинати,

ти знову заспіваєш мені колискову,

про пустуна-місяця, що буде свідком нашого союзу і наступної ночі.