Зустріч 251

Я пам’ятаю запах твого волосся і його шовк. Пам’ятаю, як дивилась на мене з обожнюванням, а я тільки й мріяв, аби це виявилось правдою, а не моїм черговим жалюгідним сном.

Прим.: Ця збірка – ілюстрація моїх стосунків з музою. Вони дивні і весь час змінюються. Екшону тут не буде, це просто збірка коротких творів. Насолоджуйтесь.

Вона завжди зі мною в найцінніші моменти. Вона пахне лавандою, корицею і м’ятним чаєм. Тихо нашіптує на вухо слова, а я покірно дотримуюсь їх.

Виписую слово за словом під її турботливим керівництвом.

Вона танцює в абсолютній тиші так, ніби навіть я цього не бачу, зневажає шум і метушню.

Сидить поруч і терпляче спостерігає, як я ставлю чайник, і схвально усміхається, коли я заварюю каву.

У неї стомлений та самотній погляд, але на мене дивиться з теплом. Вона любить неочікувані візити і, інколи, з’являється як сніг на голову, навіть припирає до стінки, змушуючи забутись. Забути час і решту світу. Все, що нам заважає.

Її поцілунок короткий, але п’янкий, як шелест трав. З присмаком ягід і полину. Їй невідомо слово «ні» і вона знає, що ніколи не почує його від мене.

Вона ласкава і ніжна. Акуратно забирає з рук цигарку, щоб не відволікала. І я слухняно віддаю їй все.

Вона не горда, але наполеглива і знає собі ціну. Таку, як вона, доведеться довго шукати, якщо хоча б раз випустиш з рук.

Вона посміхається єхидно й сміливо, але ця посмішка спрямована мені одному, і я від неї в захваті. Однієї такої усмішки достатньо, аби вкрасти душу, і я вже давно втратив свою через її красу.

Їй не потрібні слова, її серенади — пташиний спів і цвірінькання цикад. Вона — легкий літній вітерець, що пахне свободою, який згадуєш, заплющивши очі.

І вночі, така бажана, вона часто приходить у шовковому платті. Але ніколи не дозволяє торкатись себе. Приходить, коли забажає, і йде, коли вважає за потрібне. Вона не піддається вмовлянням.

ЇЇ не можна обдурити. Вона завжди лишається свавільною та непохитною.

Вона любить слова радості й печалі, кохання й ненависті, грубості й такту, але не терпить їх по відношенню до себе та ніколи не відповідає.

ЇЇ неможливо не кохати. Вона вдихає душу в те, що дорого. Її присутність — дар, який я нізащо не виміняв би на щось інше, хай навіть на вічне життя. Думки про смерть жахають, але навіщо мені вічність, якщо в ній не буде місця їй?

Я лише інструмент в її руках. Від неї я ніколи не почую слів несхвалення чи заохочення.

Я можу намагатися її стримати, але вона завжди робить тільки те, що сама вважає потрібним. І я боюсь, що колись вона піде та, як завжди не залишивши по собі жодного сліду, і вже більше не повернеться.