Наче ти

Падаюче додолу жовте листя стелить не землі оранжевий килим. Все те ж затягнуте сірими хмарами вечірнє небо ніби віддає свою тінь великому місту. Чути гул машин, їх сигнали — якогось водія не можуть пропустити з довжелезної нитки затору. Але він цього не чує.

Спартак повільно крокує вулицями, які обрамляють височенні будівлі, стіни їх зі скла. Він дивиться по сторонах, споглядає вогники в чужих оселях, але не чує. В навушниках грає улюблений плейлист, а на душі як завжди спокійно. Мабуть, нічого не може ворухнути цю скелю. Нарешті він добирається до свого під’їзду і швидко піднімається на потрібний поверх, знову бачить цифру вісім — це його буденність: прокинутись зранку, зробити декілька вправ щоб пробудитись після сну, сходити в душ, поснідати. Заварити домашньої чорної кави, іноді з бадьяном, знову підібрати костюм. І йому зовсім неважливо, що кожен елемент його одягу, окрім шкарпеток – це чорний колір. Вийти на сходинковий проліт і вкотре побачити цифру вісім. Він знає, що далі його чекає прогулянка пішки до роботи — нового будинку кольору коричнево-багряної цегли, кабінет, де стоїть його прозорий стіл, а на ньому лише чорна ручка та олівець. Записник він завжди носить з собою. Спартак зазвичай працює в науковому КІСПП, але практика важлива, тож він вирішив знімати офіс. Його робота приносить йому задоволення, чоловіку подобається допомагати людям, особливо коли він робить це ефективно. Але ще більше подобається те, що він постійно розвивається, досліджує та вдосконалюється. Він цінить це найбільше. Кілька клієнтів і вечірнє місто, знову вісімка, поріг квартири. Спартак обожнює свою буденність, бо в ній спокій та надійність, впевненість у завтрашньому дні: його життя одноманітне, сіре, іноді пахне хвоєю, проте завжди прекрасне, правильне.

Чоловік ввімкнув свою улюблену “Nintendo Switch” і тільки-но почав створювати персонажа для нової гри, як почув вібрацію телефона.

– Субота Спартак? Вас турбує НПУ.

Друга ночі та мільйонна спроба детектива знайти зачіпку до розслідування справи вбивці mare. Це не просто вбивця, це серійник. Янович працює над цією справою вже майже рік, і не тільки він один. Найвідданіші працівники його відділення покладають всіх себе до ніг цієї справи, проте нічого не знаходять. Вони наче колективно копирсаються в бочці лайна, плавають по колу, перемішують усе сотні разів. Захлинаються, коли не вистачає повітря, виринають та знову пірнають в це з головою.

У нього є наслідувач, цього схибленого на всю голову психопата, але він мовчить. Звісно, mare його кумир, йому не має сенсу розповідати про нього що-небудь, що може допомогти НПУ розкрити його. Наслідувач захоплюється вбивствами mare; однією з причин є те, що навіть він не розуміє зв’язку між цими вбивствами.

Всю ніч детектив проводить переглядаючи знімки з місць вбивств, епізодів вже чотири. 

Все, що на даний момент є в Яновича — це складений самотужки псевдонім серійника. Чоловік вертить в руках фото останнього вбивства, де на товстій гілці дерева висить жертва із розрізаними вздовж грудьми. Серця немає. Цей двадцяти шести літній хлопець помер він повішання, до того ж вилученого органу ніде не знайшли, а на ребрах вбивця видряпав малюнок моря. Склавши “гравюру” та літери на тілах жертв, вбитих раніше: ”a”, “e” ,“m” ,“r”, Женя вигадав психопату псевдонім “mare” — з лат. (море). Мабуть, mare свідомо залишив поліції цю підказку, хоча у відділенні були різні версії. Янович думає, що за 4 вбивства серійник вже втомився чекати, поки поліція зрозуміє хоча б його псевдонім — знаки були дуже очевидними, як Женя зрозумів пізніше. До того ж, якби він не хотів бути розкритим, то не дозволив би спіймати свого наслідувача, а це, до речі, вийшло випадково, бо він не такий розумний та непередбачуваний, як справжній вбивця, що малює шедеври.

Насправді детектив вже і сам у собі має сумніви, бо за рік наполегливої праці та купи безсонних ночей цілий відділок спіймав лише якогось недоробленого двійника. А Женя лише кожного вечора створює нову копію себе, щоб зранку було ким вийти у світ.