Poison Tree

Я ходила по світу барв та напів зацікавлено роздивлялась навколо: небо як завжди освічувало дорогу невідомо куди, засуджуючи кожну мою дію, не розуміючи відчуття ґрунту під ногами та хреста за спиною, сонце співало кінець світу, помаранчево дмухаючи в лице своїм нестерпно-повільним променем, пташки цвірінькали, немовбито видовбували у вусі відомі тільки їм, брехливі казки.

Я шукала щось схоже на мене, таке ж бридотне й сіре. Усе навколо надто правильне і ціле. Щось давило на легені, не давало спокійно дихати. Очі лицемірили: бачили хороше там, де його немає, спокій, якого не існує, кольори, яких душа не в змозі зрозуміти. Мені було лячно дивитися на своє тіло, кожного разу лише від самої думки про це я покривалась потом. Замість серця пульсував росточок дерева, гілки якого прорізувалися крізь тіло. Ліс здавався єдиною надією на свободу. Поміж яскравого сонця, блакитного неба і чистого повітря, вогка кора, м’яка сіра павутина та роса на мосі ототожнювалися зі спокоєм. Там я б могла бути собою.

Ворона сиділа на гілці дерева, каркнула у знак того, що до її території наблизились. Перевела погляд з ворони на міждерев’я, намагаючись роздивитися що буде далі, що на мене чекає. Поспіхом попрощавшись з вартовою мого майбутнього щастя, я вирушила на пошуки чогось схожого з собою.

Відчувши такий жаданий спокій, я насправді майже стала щасливою. Щось заважало цьому статися. Певно, через те, що я сама поділена, все відбувається зі мною наполовину. У мені все черстве. Час пролетів непомітно – я не встигла і оклигати як вже позаду не було видно і проблиску до виходу з лісу. Невже я вже загубилась?

Щось повзло по ногах. Неймовірно бридке відчуття, але мені чомусь сподобалося. Гілки стали оковами для моїх ніг, не давали ворухнутися. Аж раптом земля з-під ніг зникла, гілля почало тягти мене вглиб лісу. Щоб павутиння не потрапляло в очі, я заплющила їх, воно не здавалось тепер таким м’яким. Здійнявся шум: ворона каркала, намагалася сповістити, що я у небезпеці, ніби я сама не розумію. Гілки, коріння, які стирчали з землі, шкрябали тіло. Бруд змішався з несподівано нахлинувшими сльозами, кров’ю. Чесно, не знаю скільки це тривало, але достатньо довго, щоб я забула напрям до виходу.

Гілки зупинились перед прірвою, звільнили мої ноги. Руками старалася втриматися, але інерція взяла своє – я покотилася вниз. Моя шкіра покрилася багнюкою. Ріка була крижаною. Підняла голову вверх: не дуже крутий схил, але підніматися все одно тяжко. Знову ринули сльози. Я намагалася опанувати себе. Зібравшись з духом, ухопилася за коріння, яке було видно, незважаючи на сльоту від недавнього дощу. Я старанно боролася з галузками, які скріплювали мої рухи, але все марно, вони проростали надто швидко. Плечі вже були як в обладунках. Потрібно вибиратися звідси, поки є ще хоча б якийсь шанс.

Вилізши нагору, подивилася у небо. Сосни встромлювали верхівки в нього, ніби голками намагалися проштрикнути. Хоч неба не було видно, осудження відчувалося навіть так. У темному лісі не зрозумієш зміну дня та ночі. Скільки я вже провела тут часу? Здавалося вічність. Намагалася зрозуміти куди йти далі, але все даремно. Як вибратися звідси, якщо я не пам’ятаю напрям назад? Від відчаю мої ноги підкосилися. Поряд ворона знову взялася за своє. Голова тріщала через неї. Не вірячи своїй долі, я заплющила очі та намагалася не панікувати. Завдання здавалася нереальним – я більше ніколи не побачу сонця, співочих пташок. Ба навіть неба. Тільки ворону. Та ні, не потрібно так швидко здаватися. Хоча б кудись я повинна вибігти, якщо прямуватиму в одну сторону.

Бігла я недовго. Не встигла: мені заважали гілки, які старалися вже скріпити й ноги. Я перечепилася. Не знала, що робити. Оглянула місцевість: я на тому самому місці. Ходила по колу чи навіть не зрушила з одної точки? Коріння проростало з п’ят. Я кинулася висмикувати їх. Пташка переслідувала мене куди б не пішла. Від обірваного коріння з рани полилася кров. Тепер це дерево і є я. Моє тіло стане такими ж самими деревами, які мене оточували? Ворона знову почала верещати, покликала її. Вона, на диво, послухалася, сіла на долоню, нахилила голову, прислухалась.

― Навчи мене літати, я вросту у землю, якщо не навчиш, ти будеш у всьому винна, усе буде на твоїй совісті, – ворона дивилася на мене навіть якось розгублено. – Ну що, мовчиш? Клята каркалка. Чому не сказала, що мені не слід сюди заходити? – я жбурнула птаху далеко у дерево. Жалю не було.

Я бачила єдиний шлях – вирвати дерево з своїх грудей. Починаючи від місця, де повинно бути серце, до плечей та ніг я старалася нігтями порізати гілки. Вони не піддавалися. Були потрібні рішучі дії. Хтось кричав. Я оглянулась навколо, нікого не було, але ворона сиділа знову сиділа біля мене. Руками почала видирати коріння з себе. Було неймовірно боляче. Я не зможу його позбутися. Нарешті зрозуміла хто кричить. Я сама. Я божевільна? Я божевільна. Я плачу. Усе навколо – це колись живі люди? Я стану такою ж? Я росту, цвіту навколо. Разом з іншими. Коріння у ногах скріплює мене з землею. Я всюди. Я мураха. Я павук. Я павутина. Я відчуваю землю. Мені це подобається. Де усі кольори? Де сонце? Небо скаржиться на мене. Я грішниця. Мої думки кружляли довкола. Я росту всюди. Усе половинчасте. Спокій.

Незграбно лігши на землю, я відчувала гармонію з усім. Моя шкіра теж стала корінням. Я росла уверх. Кора росла на шкірі. Нарешті такий чеканний спокій прийшов. Я щаслива.