Не тужіть

Не тужіть мамо і тату,

душу я віддала за свободу нашу

— волю дій і правосудства, що вершить Господь.

Не тужіть.

Пам’ятайте, любіть.

Мовою — нашою, рідною, солов’їною,

проголосять мене посмертною героїнею.

Десь мигцем пригадають статус мій в ТСН,

стяжкою чорною оповивши славнозвісний портрет.

Туга, сум, журба.

Не буде більше болю,

не буде каяття,

не буде більш того життя –

колишнього, спокійного, мирного буття.

Відбудуєм ми міста, реконструюємо мости, не вернути лиш часи — ту буденність і мінливість, що лишилась тінню.

Надрукуємо книжки, створимо музеї, тільки стерти як із голови кляті ті сирени?

Спалимо підручники, видалим плейліст, та як стерти із Землі цю країну-терориста, що в заручниках тримає Україну й увесь світ?

Поховаєм в душі й серці наших рідних і тварин,час назад не повернути, не воскреснуть вже вони.

Не твоя провина, та твоя війна, і хіба не маєш змоги оповісти та донести до суспільства це жахіття, ненависть і божевілля?

Горе своє серед інших віднайти і понести,

ношу цю важку та не під’ємну розділити разом з тими,

що прямують в світлу пору крізь пітьму у денний світ?

Ці крилаті, та не птахи, що літають вдень й вночі навік певно зафіксує пам’ять наша, — жорсткий диск у голові.

А шахіди, що мопеди?

Купа брухту із мотором без наймення вертоліт,

пролітають висотою мешкань наших, а комусь це вже домівка, — прихисток, через дефіс.

Наші люди не бояться, і не будуть, не надійтесь.

Банка з квашеними огірками певно тому випадок,

та хіба ж один він?

Як збирали ми мільйони, за якісь хвилинок десять то хіба не приклад?

Волонтери, що возили на маршрутках з міста в місто серед пекла пострілів і куль,

і дітей, і хворих, на човні веслами озеро не раз долавши лісники не боючись рятували цілі сім’ї, і бабусь, і дідусів.

І кричать вони, так щиро : “Ми прішлі вас визволять!”

Та від кого? Звідки? Нащо? – відповісти цим питанням певно вже їм не по силу, та не в цьому суть.

Суть у людяності, правді, суть прихована в добрі.

Чи скажіть мені те серце, що наповнене любов’ю стане лізти в чужі землі з наміром знищити і вбить віддуваючись наказом, що віддав їм командир?

Плине час, плинуть і дні, тягнуться в своєму ритмі місяці і разом з тим, відлік миті кожен раз більше на одну секунду.

Нас лякають, та все марно, ми живемо, тут і зараз, в цю хвилину, у цю мить.

Наші люди не бояться, не надійтесь, і не будуть.

Як загину я, — не тужіть за мною,

душу я віддала за нашу свободу…