Глава 23

Глава 23

Я зустрів її в церкві,
Але вона могла бути Дияволом
“Ferrari” | The Neighborhood

Наступного дня вона подзвонила Корі за написаним телефоном і попросила позичити комп’ютер. Він уважно вислухав історію з підставними ліками, а тоді жваво погодився надати їй у розпорядження “своє святилище”.

Доки Доріс тарабанила по витертій клавіатурі, попиваючи приготований Вілкінсом чай, сам Вілкінс прасував уніформу. Доріс нагнулася – зі столу скотилася ручка – і він чортихнувся, коли почув запах смаленої тканини. 

– Що таке? 

– Дірку пропалив. Не нагинайся більше, прошу тебе, – він тріпнув курткою і під дзвінкий сміх Террі вшився в пошуках нитки з голкою. 

Перший раз перетворився на звичку. Доріс приходила до нього на годинку-дві щодня, він, здавалося, був лише за. Щойно її нога ступала за поріг чистої холостяцької квартири, Вілкінс раптово забував, де у нього лежать записані коди доступу чи коли він придбав он той пухнастий торшер з махровими китицями. Червона Шапочка приходила до Лісоруба, а він чекав її візитів. Але думала вона про Сірого Вовка. 

30-те травня – Доріс розпочала свій “рапорт” для Пірса. Вона писала три години, не відволікаючись на пропозиції Корі піти погуляти. Під кінець не змогла ворушити пальцями, і йому довелося допомогти їй натягти куртку. 

2-ге червня – Ніна подарувала вишиту традиційним соковійським орнаментом сорочку. Вона приємно пахла ваніллю, і Террі проходила весь ранок, зануривши носа у вишивку. 

5-те червня – зустріла Хоукінса в продуктовому магазині. Той радо привітав її, гучно чмокнувши в лоба, і запевнив, що не лише він сумує за нею. Старий по-змовницьки підморгнув, закинувши цукерку до рота. Доріс готова була закластися, що начинкою служив коньяк. 

Той ранку, коли вона мала повернутися до роботи, почався з крові. 

Ніна приймала душ, коли помітила, що вода внизу порожевіла. Доки вона спросонку роздивлялася тіло у наявності порізів, дві червоні краплі плюснулись у воду і розчинилися невагомим чорнилом. Її ногою стікав струмочок крові. 

Замотана в махровий рушник, кінці якого забарвилися в червоний, Ніна відчинила особисту шафку. У дзеркалі на дверцятах майнуло її невиразне обличчя. Мимоволі руда вилаяла себе за таку кількість скрабів для тіла, бальзамів на травах і масочок для обличчя. І жодної нової упаковки тампонів. 

Вона розчаровано ляснула по поличці, і відчула, як ногою покотилася ще одна тепла крапля. Як вона могла забути? Пам’ять ніколи її не підводила, працювала так, як треба і навіть краще. 

Террі ще ніжилася в ліжку, загорнувшись по вуха в ковдру, попри 25 градусів тепла на вулиці. Її темне волосся закрутилося у вигадливі пасма, нагадуючи товстих гадюк. З-під ковдри стирчали голі п’ятки – Доріс була безстрашною. 

– Доріс, – Ніна все ще не звикла кликати її справжнім ім’ям. Відчуття було таке, ніби її язик занімів від анестезії, а зуби сковували замалі брекети. – У тебе є тампони? Мені терміново потрібно.

Террі щось промимрила і махнула рукою в сторону свого робочого рюкзака. Рятувальна упаковка знайшлася у внутрішній кишенці.

– Дякую, сьогодні куплю нові, – Доріс її не чула.

Ніна пригладила наелектризоване волосся, та воно знову злинуло вгору золотими нитками. Жінка глянула на себе в дзеркало – вже вдруге за ранок – і їй геть не сподобалося видовище. Кутики губ опущені, ніби до них прив’язали мотузочки і натягнули на підборіддя, очі безживні та тьмяні, як вікна давно немитої машини. Спробувала усміхнутися, та вийшло якось по-хижацьки. Куди й поділася та дванадцятирічна копія Ширлі Темпл, зависока й захуда для свого віку. Зникла разом із нашестям веснянок і кривими нижніми зубами. 

Через п’ять хвилин вона вже крокувала засліпленою сонцем вулицею. В її сумці хиталася напіввикористана пачка “Котекс”. Один тампон був надірваний, ніби квиток у кіно. Якщо б ви його стиснули з метою розчавити, то почули б хрускіт пластмаси. 

Сама того не знаючи, Ніна несла гранату повільної дії, і чека вже хиталася.

←◁↭▷→

Вони смачно поцілувались. Тоді Ніна відсунулась і витягла з сумки дзеркальце. 

– Ой, та годі тобі, – Брок заскиглив, як ображений малюк, коли Ніна перевірила свої нафарбовані губи. 

– Я не дозволю тобі їсти мою помаду. Ти хоч знаєш, скільки вона коштує? 

– Авжеж, я сам тобі її купив. 

Ніна закотила очі, поставила сумку на стіл і обійшла його. Хоукінс взяв вихідний для походу в гори, натомість залишив їй гори роботи. Старий навіть не погребував викинути порожню пляшку, від якої тхнуло кислим. Знаменита соковійська наливка, на дно якої завжди клали дві-три цілих вишні. Їх кісточки нагадували зацукровані горішки, от тільки розкушувати їх міг лише беззубий – йому не було чого втрачати. 

– Як твої успіхи в ролі лектора? – Брок опустив лікті на стіл. Його вугільна чуприна стирчала так само, як шкіряні ремені її сумки. В особливо рідкісні моменти він полюбляв жартувати, що від неї в нього стояк навіть на голові. 

– Непогано. Агенти слухняні, але часто перепитують незрозуміле, тому одна лекція може тривати понад дві години, – Ніна вигребла вміст нижньої шухляди столу, і на підлогу посипалися шурхітливі обгортки. Невеликими пригорщами жінка викинула їх на стіл, мов засушених целофанових метеликів. – Та я тільки рада пояснити ще раз. Це моя робота. 

– Старий полюбляє солодке, – Брок зачудовано розглядав купу різнобарвного сміття, яка все поповнювалася. 

– Не так солодке, як те, чим його начиняють. Я піду викину оце все. Ти поки знайди мій розклад, він в сумці.

Жінка попрямувала до дверей, з помпонами зі шматочків кольорової фольги в руках і плавним коливанням струнких стегон. Рамлоу повільно випростався, на його ліктях червоніли дві круглі плями. Він поставив сумку перед собою, підмітивши подерту підкладку. От і подарунок на день народження знайшовся. 

Розклад, зігнутий вчетверо, лежав у бічній кишені. Він витягнув вощений папірець і кинув його на стіл, інстинктивно витерши пальці об штани. На цьому його завдання мало б закінчитися, якби не природна уважність і цікавість. 

Брок озирнувся на двері, які досі стояли зачинені. Тоді хутко витягнув білу упаковку, розфарбовану червоними квітами. Він не був збоченцем, принаймні ніхто не скаржився про це, до малолітніх не чіплявся, не нюхав чужу білизну і не гвалтував самотніх жінок по вечорах. І колекціонувати засоби жіночої гігієни теж ніколи не було його примхою. Але… Але зазвичай жінки не тримали флешки в речах, до яких чоловікам зась. 

Він витягнув флешку, іншою рукою запихаючи тампони назад в сумку. Помітив, що обгортка була надірваною – єдина на всі п’ятнадцять штук. Чесно кажучи, йому жодного разу не доводилося зустрічатися з таким неординарним підходом до зберігання секретданих, та й навряд чи кому-небудь із них доводилося. Той, хто придумав це, мав хорошу фантазію.

Рамлоу крутив її в руках, розглядаючи тоненький чорний корпус, схожий на пластинку лего. Він її вже бачив і навіть знає, в чиїх пальцях. Флешка належала Занозі-в-Задниці-Доріс. Вона показувала її ще тоді, в літаку по дорозі до Соковії, хвалилася, що буде записувати все, що дізнається. Побачимо. 

Флешка сховалася у темряві його кишені між пачкою жуйки і запальничкою “Зіппо”. Ніна повернулася, не помітивши геть нічого, – почала виконувати залишені доручення, подарувавши йому ще декілька сухих від помади поцілунків. А тоді він попрощався і пішов, з руками хвацько в кишенях: грався з флешкою, знімаючи та надягаючи ковпачок. 

Він попросив Вілкінса, за чутками головного програміста на всю базу, про ноутбук. Вілкінс, тупуватий здоровило, приніс йому все на блюдечку. Брок вставив флешку, обійшов пароль, скориставшись одним із власних вірусів (їх було два, і один із них розроблений спеціально для невеличких захисних систем Щ.И.Т.а), а тоді виділив усі об’єкти (“Йоб твою мать, та воно більше, ніж історія США”) і клацнув кнопку “Delete”. Він дивився на повзунок прогресу, відкинувшись на спинку крісла, й задоволено облизував губи із залишками помади. Брок пирхнув зі сміху, пригадавши назву папки. Оригінально, Доріс. 

Чоловік проникнув до канцелярії, яку ось-ось мало затопити сонце, і залишив стерильну флешку на столі. Того ранку він попадав у всі мішені і переміг у чотирьох спарингах із п’яти.

←◁↭▷→

Флешка флешка флешка

Ти просто нездара

Найхуйовіший спецагент за всі часи

Тампон ТАМПОН ДОРІС

Вона зайшла до канцелярії, стиснувши скроні, і та радо привітала її пухнастим порохом в повітрі і нагромадженням документів на столі. Жінка, мов глибока сновида, перетнула кімнату, все ще тримаючись за голову. Її очі пекли від сліз та поспіхом одягнених лінз. 

Як? Як, взиваючи до всіх небесних сил, вона могла прогавити флешку? Вона застогнала. Та це була крапля в порівнянні з тим штормом, який пронісся квітчастою квартирою. Пошуки вичавили з неї всі соки, тож тепер Террі хотіла просто зникнути, помінятися з Котніком місцями і перечекати, доки все не вщухне, навіть не розпочавшись. Від зображення мертвого Котніка, зі зморщеною шкірою-лускою, слизнями з носа та порожніх очиць і синцями на шиї, вона здригнулась. 

Доріс не довіряла Ніні, як раніше. Між ними знову подоба дружби і на диво якісно підроблена подоба, та навіть найтугіший канат може порватися через одне-єдине волокно. Кожен раз, коли руда агентка вигукувала її ім’я, відчувався наче вперше. 

Як ти могла дозволити їй забрати флешку?

Хто ж знав, що вона забере всю упаковку.. 

“Будь ласка, нехай вона її не помітить, благаю будь ласка нехай флешка залишиться цілою і повернеться до мене ПРОШУ”

Кликала вона Бога чи Пірса – хтозна. В її тісному, обмеженому світі ці два поняття злилися у спільну особу, як фотографія в подвійній експозиції. Доріс свято вірила у Всевишнього, та коли ставила свічку, то зверталась до Пірса. Блиск його окулярів вів її крізь пітьму. 

Доріс глибоко вдихнула, ніби підліток, який вперше затягнувся міцною сигаретою. Вона пошкандибала до столу, твердо затявшись не вигадувати дурниць і не згущувати фарби. Її натреновані руки автоматично сортували купу паперів, доки вона думала про своє. Щойно траплявся “цікавий” лист чи наказ, натискала на позначку “3” на принтері. Вона робила декілька зайвих копій для себе, це вже увійшло в звичку.  

Важко буде позбутися звички, якщо Гідра позбудеться її самої. Штрукер із кислою міною віддав назад її картку-доступ, попередивши, що той “маленький інцидент” збив її з рівня 2 до круглого нулика, як шар для боулінгу збиває кеглі. Здрастуйте, звіти по харчуванню та печатки для відпускних. Все повернулось на свої місця. Хай забирають все, тільки залишать її працювати з Барнсом. 

Один документ загнувся, вона шелеснула долонею, поправляючи його. Нащупала щось тверде і маленьке. 

Доріс піднесла річ до очей і застогнала в екстатичному полегшенні. Флешка, її флешка, лежала тут, у канцелярії! Вона затисла гладенький прямокутник в кулаці, відчула, як гострі кутики впились у шкіру. Очевидно, після важкого дня вона просто забула її тут. Або ж тоді, коли підписувала згоду на тимчасове звільнення. Доріс нервово розсміялася, а тоді почала прикидувати, скільки ж агентів могли побачити флешку. 

Чи залізти в неї

Вона закусила губу. 

Торнадо, що поки перебував на стадії легенького весняного вітерця, почав набирати обриси і темніти, коли Террі ввімкнула допотопний комп’ютер та вставила флешку в USB-отвір. Він розігнався до швидкості середньокласового автомобіля, в якому молода пара почала з’ясовувати стосунки, коли на екрані висвітилось сповіщення про невідомий об’єкт. Доріс натисла на нього. 

Террі ввела досить таки простенький алгоритм, і на екрані висвітився вміст флешки – одна самотня папка під назвою “Гейське порно”. Відверто і красномовно. Це захистить набагато більше, ніж усілякі кодування і паролі, вона знала точно. 

Вона відчула, як всередині все стиснулось в один заплутаний морський вузол. Папка була порожньою. Чистою, як дзеркала в будинку Ніни, зяяла пусткою, як рот бабці, яка дивилася на світ столітніми сльозливими очима. Хтось стер понад шістдесят записів, понад шістдесят детальних описів і приміток, кожна з яких коштувала їй зустрічі із власним страхом. 

Доріс дивилася на байдужий напис “Папка поки що порожня” і відчувала, як піднімаються та спадають її груди, та не могла надихатися повітрям. Вона закрила папку, відкрила ще раз. Нічого не змінилося – вміст флешки не повернувся. Жінка з розпачем перевірила “Кошик”, та на неї чекала та сама картина. 

Мінімалістична така картина, вона б сказала. 

Доріс схилилася над клавіатурою, де не вистачало кількох кнопок, і втупилася в букви. Ті розпливалися перед очима. Намотавши хвилі волосся на кісточки, Террі вивчала крихти їжі та пил у рівчаках між кнопками, і прокручувала кожну мить написання рапорту. 

Вона згадала, як боліли задерев’янілі від роботи пальці. Як її дратувало клацання клавіатури під кінець третього дня. Наскільки щасливою вона почувалася по закінченню запису, наче щойно завершила останній том своєї саги. 

Хто? 

Та будь-хто. Ніна, Андервуд, прибиральник чи охоронець. Кожен із тих трьох сотень, які працювали на базі, міг прийти і знищити її роботу. Кожен… 

Доріс вирівнялась, закручене волосся впало на її перекошене обличчя. Вона нагадувала Горгону – той, хто глянув на неї, закам’янів би на місці. Її брови гострими стрілами зійшлися на переніссі, жовна заходили ходором. 

Террі висмикнула флешку з гнізда із такою жорстокістю, з якою б витягла ніж із ворога, і пожбурила її в стіну. Флешка вибухнула гагатовими друзками. 

Брок Рамлоу. 

(“Послухай, Бонні, нам не варто хвилюватись. Маршаллу не можна довіряти….”

“…- А підозри з’являться, повір мені!”)

“Я вб’ю цього виблядка”

←◁↭▷→

Вона знайшла його на четвертому поверсі – стояв у коридорі, говорив із кимось по телефону. Усміхався, від чого показувалися зморшки навколо очей і губ. 

Підійшовши, Доріс вирвала Айфон з його рук і під ошелешене “Ти що роб…” притулила до свого вуха. 

– Пробачте, та містер Зітру-Все-Нахер має одну незалагоджену справу, – вона кинула слухавку, жаліючи, що не в буквальному сенсі цього слова. 

– Що ти в біса робиш? – Брок забрав телефон, марно намагаючись повернути співрозмовника. – Що ти в біса робиш? 

– Те саме, що зробив ти. Ти стер усі мої записи з флешки, – вона горіла від люті, як сухе кукурудзяне поле, підлите не водою, а бензином. 

Брок здавався обуреним, та в його очах крилося усвідомлення. Усвідомлення “Вона знає”. І ані тіні страху. Вона бачила лише свою мізерну постать. 

– Про що ти говориш? 

– Не вдавай із себе янгола, Рамлоу. Ти видалив вміст флешки, скориставшись моєю відсутністю. Може, ліки теж були твої? 

Рамлоу склав руки на грудях, зачепивши великі пальці за незмінні портупеї. Його засмаглі вилиці почервоніли, та він вдало стримував злість. Доріс гірко пошкодувала через власний запал і, як наслідок, розбиту флешку. Вона б ткнула її йому в око, може так він побачить, чого їй це коштувало. 

– Я не знаю, чому ти звинувачуєш мене у власних помилках. 

Власних помилках? 

Полум’я всередині неї тільки розгорілось. Його язики лизали її власний, заохочуючи говорити, випльовуючи слова. 

– Тобто це я вчинила як підшкірний паразит, як останній покидьок, і викрала чужу річ, від якої залежить доля десятків людей? 

– Ти звинувачуєш мене у крадіжці?

– Ти викрав її чи просто взяв, бо побачив легку здобич, я, блядь, не знаю! – вона вибухнула, наступаючи на нього. – Ти знищив те, чого не мав права навіть пальцем торкатися. Для чого? 

Він мовчав, дивлячись кудись у сторону. Тоді ковтнув, аж його борлак підстрибнув вверх, і повільно, нехотячи промовив, чим остаточно перерізав їй стримувальну шворку:

– Знаючи тебе, Бонні, і твою неуважність та непрофесійність, ти сама могла видалити все, бо літала в космосі. Напевно, смакувала майбутню славу, ні? – він оскалився, знущаючись з неї. 

Він навіть не може назвати її справжнє ім’я. 

– Ти тільки те й робиш, що виляєш задом і пригріваєш місця біля вигідних для тебе осіб, – провадив він, ніби читаючи їй лекцію. – Я жодного разу не бачив тебе в ділі. А ні, таки бачив. Точніше, бачив наслідки твоїх дій. Не знав, що такі витончені руки можуть залишити такі неакуратні сліди на шиї. 

“О ні”

– Щ-що? – вона затнулася і ледь не закашлялась слиною. 

– Я бачив Котніка. Я знаю, що то була ти. Думаєш, мені не пече в задниці викрити правду про його смерть? – Брок бридливо скривився. – Ти простачка, Доріс. Ти так прагнеш бути схожою на агента, що забуваєш про його основне призначення. Тобі далеко до таких, як Чорна Вдова. 

– Не порівнюй мене з нею! – на її викрик обернулися декілька агентів. – Я робила все, що вважала за потрібне, бо… 

– Бо що? – в свою чергу прикрикнув він, розвівши руки. – Чому ти це робиш? Хоч раз запитувала себе, га? 

– Бо я вірна Щ.И.Т.у.

Він щиро зареготав, тримаючись за живіт. З таким самим результатом вона могла заприсягтися у вірності на зоряному прапорі, а тоді змінити громадянство та переїхати до Канади. Закінчивши, він змахнув невидиму сльозу, і знову обернувся до неї. 

– Та невже? Хіба тут не краще, га, Доріс? Хіба тут тобі не раді, тебе тут не цінують? 

Террі провела язиком по зубах, готова розплакатися від закоркованої злості. 

Звісно, тут краще. Звісно, тут її цінують. Вона знайшла друзів, знайшла взірець старшої сестри, якою сама мала бути, і того, хто замінив їй батька. Вона вперше була особистістю, а не безликою дружиною. 

– Дай вгадаю, ти думаєш, що тут ти стала тією, ким хотіла бути, – він клацнув язиком і скрутно похитав головою. – Хуйня на прісній воді. Ти завжди була тією нею, і організація тут ні до чого. От тільки ти не хочеш цього зрозуміти. Думаєш, чого Пірс обрав тебе? 

– Пірс? Ти знаєш, що його ім’я тут діє як купон на стовідсоткову знижку? Його тут знають і не просто як генсекретаря Щ.И.Т.а. Броку, тут щось не те, – вона заламала руки. – Він отримав Зимового десять років тому, я перевіряла за датами оборудок з участю Агента. Чи в Пірса є таємний брат-близнюк, який працює на Гідру? Для чого нас відправили сюди, якщо нашу місію вже пройдено? 

Брок переступив з ноги на ногу. Дуже важливо було відповісти правильно. Правильно відвести розмову від помиїв на глибинах, до яких вона встигла докопатися. Чесно кажучи, він був вражений і чи не вперше відчув повагу до цієї істеричної жінки. 

А істеричні жінки, як правило, геть нестабільні істоти. 

– Це не твоє діло. Я не лізу в його справи і тобі не варто. У них свої супермахінації, у нас свої. Ми – солдати, нам треба лише виконати наказ. Зрозуміло? – він притримав паузу перед тим, як запустити бомбу в дію. – І якщо ти не можеш безпрецедентно виконати доручення, то ти ніякий не агент, Доріс. Ти овечка, яка переконує себе, що вона вовк. 

Доріс тріпнула головою, відмахуючись від такої, здавалося, простої та абсурдної істини. У Щ.И.Т.і вона була ніким, тоді як Гідра зробила з неї агента. Хай вона не була смертельною Романофф чи символом свободи всієї країни, хай її не асоціювали з Месниками і не впізнають на вулицях. 

Та вона не безпомічна.

Як він і очікував, це її зачепило. Перед ним ніби розпалили півтора футову ватру.

– Не вказуй мені на те, ким я є, а ким ні. Флешка пуста через тебе, бо ти хуйло, яке б’є зі спини. 

Своєю впертою наївністю вона вивела Рамлоу зі стану добродушного, терплячого наставника. Сама того не помічаючи, Доріс робила те, чим її так кривдив Волтер – залишалася глухою і сліпою. 

– В мене шпильки довші ніж твій член, сучий сину, – Доріс ткнула його пальцем в груди. – Я заберу Агента і виконаю свою місію, і ти мені не завадиш. 

Агенти зачудовано збиралися навколо, спостерігаючи за перепалкою двох кардинально різних людей. Суперечка не затихала – вона лише набирала обертів. Натовп цікавих розігнав Маршалл. 

– Так, всі або розходьтеся, або валіть на хер свого татусика, погойдайтеся там! – він з’явився зі звичною сардонічною усмішкою на губах і очистив коридор за якихось шість хвилин. Ніхто не міг точно сказати, посприяли цьому значок головного чергового чи брита голова, вкрита сантиметровим їжачком і стьоганими шрамами. 

– Ей, воу-воу, заспокойтеся! – він встряв між ними, як тонка брошурка між грубезними томами на книжковій полиці. – Чого ви розкричалися на всю базу? 

– Ми самі розберемось, – гарикнув Брок. Маршалл не почув, чи то пак, не захотів почути його. Він встав біля киплячої Доріс, та звертався до Рамлоу:

– Мужик, кінчай мелодраму. Воно того не варте. На дам не можна довго кричати, вони втомлюються слухати те, що й так знають. 

Доріс зіткнулася з ним поглядом. З Маршалла був кепський актор в амплуа лицаря на білому огиреві, та вона не могла не відчувати вдячність. 

– Тодд, не пхайся, куди не слід… 

– Якби мені давали один долар кожного разу, як я чую подібне, я б тусив на Багамах з двома гарячими ціпочками, а не розбирався з такими, як оце ви, – завершив за нього Маршалл. – Я виконую обов’язки чергового, чуваче. Стежу за порядком, типу того. А ви двоє його порушуєте. 

Зліва скрипнули двері. З трьох розігрітих голів на звук обернулась одна. 

Солдат вивчав їх трійцю, волошкові очі палали над туго напнутою маскою. У повній амуніції – в славнозвісній шкіряній куртці, пояс набоїв на талії, за плечима висить автомат. Він саме мав вирушати на завдання; востаннє заскочив забрати дещо з інвентарю і відзначитись у журналі перед вильотом.

Тверезий, як шкло, і від того не такий м’якосердий.

– Що тут коїться? 

– Йопересете, що за ток-шоу, – процідив крізь зуби Рамлоу, а тоді додав вже голосніше, виступивши наперед: – Заткайся і котися звідси, Маєрс. Ти вже на декілька років запізнюєшся до “Клубу 27”. Там твій контингент – тільки розфарбовані, вгашені та мертві.

– Ми не закінчили! – невагомий кулак щосили загупотів його по спині, аж доки не потонув у долоні Тодда. 

Солдат підійшов до них, відраховуючи кроки скрипом паркету. Зупинився біля Брока, красномовно опустив погляд на зім’ятий рукав жіночої сорочки в руці Маршалла.

– Відпусти її. 

– Попроси краще, – Маршалл вишкірився.

– Маєрс, – гаркнув Брок, – тобі вуха заклало? Може, варто вже патла обстригти, щоб хоч чув, коли тобі щось говорять. У мене з Бішоп приватна розмова. Йди, куди йшов.

– Авжеж, приватні розмови завжди закінчуються там, де починаються ці стіни, – Барнс двозначно примружив очі. – До речі, як там Колін і Вінсент? 

– Що? На біса… 

– Вже показали тобі новенькі кадри твого рандеву з тією рудою в радіорубці? Місце доволі специфічне, однак, гадаю, ризик бути почутими на всю базу через динаміки додає перчинки. Проте судячи з виразів облич, чути вас було навіть без динаміків.

Тодд не втримав смішок, скрадливим поглядом цапнув Рамлоу. Той пополотнів на обличчі, але шия його налилася багрянцем. У голові зринуло зображення пластикового відерця з ванільно-полуничним морозивом.

– Що ти верзеш, довбню?

– Ох, Френку, ти певно жартуєш, – Барнс награно схопився рукою за обперезані реміннячям груди. – Колін з Вінсентом ще з понеділка хизуються вашими фотографіями на телефонах. Мушу визнати, маєш чудовий вигляд, коли трахаєш жінку, а не її мізки.

Перед нею явно відбувався імпровізаційним перформанс невизначеного жанру – трагікомедія, зважаючи на Маршалла, тремтячого в конвульсіях придушеного реготу, і Брока, якому можна було всунути горіхи між скриплячих зубів – він розчавив би їх, мов Лускунчик. 

– Шефе, знаєте, мені тепер якось незручно буде сидіти в диспетчерській. Хтозна, де знайду згадку про вас, – Тодд нарешті відпустив її руку, тільки щоб ляснути Рамлоу по плечу. Долоня мала б заболіти – Брок навіть не кліпнув на ляпанець. Він одним кроком скоротив відстань між ним і Солдатом. Чорну маску обпалило чуже обурене дихання, але не торкнулось очей над нею – літеплих, акварельно-синіх.

– Чого тобі взагалі треба? Тобі мало боки відбили? 

– Я хочу, щоб ти відчепився від Бішоп. Облиш її і я піду.

– Твоя грьобана самовпевненість виводить мене з себе. Як і самовпевненість тієї сучки, – Рамлоу кивнув на Доріс. – Ви з нею два налиті гівном чоботи пара.

Зимовий знуджено поправив шкіряну рукавичку на біоніці. 

– Як ти такий злий, то може нарешті скористаєшся своїм гнівом із користю? Переможи мене хоч раз, – він нахилився до Брока, щось недобре зблиснуло в його погляді спідлоба. – Я зачекаю.

Лице Рамлоу спотворилось до рівня середньовічної статуї горгулії.

– Я тебе прикінчу.

– Гей, гей, давайте обійдемося без цього! Я не буду відчитуватися за ваші напівживі сраки перед начальством, – залопотів Маршалл. – Нехай вона йде. 

Всі троє вперше по-справжньому звернули увагу на Террі, яка вже встигла вистудити свій шал через знищені записи, і тепер смиренно чекала на фінал вистави. Довелося витерпіти мить презирства, ненависті і огиди з боку Брока, чия поразка продовжувала мружити зафарбовані чорним очі і – вона ладна була поклястися – усміхалася під маскою. 

–  Ми з тобою ще договоримо, – Рамлоу зачепив її плечем, коли проходив повз, хвостом тягнучи за собою Маршалла, який продовжував гиготіти, як плішива гієна.

Солдат розпростер руку, закликаючи її йти з ним. 

– Взагалі-то, я б і сама впоралась. Але дякую, – він погодився сам із собою прийняти це скупе “дякую” як подяку за обидва рази, що він її виручив – хай навіть вона сама знала лише про один. 

– Немає за що.

– Таке справді було? Рамлоу і радіорубка… 

– Про фото? Звісно, що ні. Їх я вигадав.

– А все інше…

– Та звідки мені знати? Я лише знаю, що їх там часто бачили вдвох. Включив логіку.

– Як ти там казав? – Террі звела очі до стелі. – “Приватність закінчується там, де починаються стіни бази”?

“Ти сам закінчуєшся там, де починається це кодло”

– Еге ж, – буркнув у відповідь. – Він однаково мені ніколи не подобався. Так через що ви гризлися?

– Та так… – вона спохмурніла, синхрон їх кроків збився. Зимовий вирішив не розпитувати, сприйнявши її реакцію як знак, що він ступив на чужу особисту територію, по якій вже встигли безсоромно протоптатися, і на якій ходу йому теж нема. 

Доріс обернулася лише раз, та замість схреститись поглядами, як шпагами, з Броком, побачила Ніну, яка невідь звідки з’явилася в коридорі і невідомо скільки встигла почути. Руда підійшла до Рамлоу і поклала руку йому на плече. Ніна глянула на неї і одразу відвела очі, ніби Террі була черговим вікном чи дверима, ніби їй боліло дивитися на неї, як болить, коли мружишся на сонце.