Глава 22

Глава 22

Мій приятель суворий, але
Його душа солодка, як криваво-червоне варення
“Off to the Races” | Lana Del Rey

Упаковки ледь поміщалися на мозолястій руці агента. Коробочки від антидепресантів у пасивних кольорах (таких, якими вони робили своїх пацієнтів), пластикові баночки з наліпками на прозорих боках, всі вони Вавилонською вежею вивищувалися на його долоні. Агент тряхнув ними, пігулки і ампулки всередині заторохкотіли, як вибиті зуби. Пачка Епінефрину впала на підлогу. 

Доріс бачила їх вперше. Вусатий чоловік із кущистими бровами, схожий на чистокровного уродженця південної Італії (насправді він був соковійцем – про це свідчив ледь вловимий кострубатий акцент) та охорона позаду нього, вочевидь, вважали інакше. 

– Ви впізнаєте ці препарати? 

– Ні, я бачу їх вперше. У чому справа? – Доріс стиснула шлейки рюкзака. З її волосся стікала вода і затоплювала спину, просякла майка прилипла до тіла. Щойно вона вийшла з літака, почався дощ. 

– Їх знайшли у вашій кімнаті на базі. І це лише мізерна частка. 

– Я їх не брала. Це не моє.

Агент скрушно похитав головою, кучма густого темного волосся впала йому між очі. 

– Боюся, нам потрібно вас затримати, – він передав упаковки одному з охоронців. Тоді вхопив її попід руку і притиснув до себе, незважаючи на вологу куртку. Його жорсткі вуса лоскотнули її вухо. – Якщо вони дійсно не ваші, вам немає чого хвилюватися. Ми підемо до шефа, а він вирішить, що з вами робити. Тут ніхто не викликає поліцію. 

Саме це її і непокоїло. 

– Можна хоча б речі залишити?

Він вибачливо похитав головою. Доріс швиргонула промоклий рюкзак в руки охоронцю, який вже розпростер обійми. Її повели геть, не закувавши в наручники, але під пильним наглядом, ніби якусь злочинницю. На шляху трапилось чимало агентів, і всі вони, хоч і були висококласними шпигунами, не могли замаскувати цікавість. Доріс човгала вперед і хотіла переламати шию кожному. 

Вони проминули лабораторію. При думці, що там, можливо саме в цю хвилину, сидить Джеймс Барнс, якого весь світ вважав давно загиблим серед снігу та льоду, її кинуло в жар. Вона ж дала собі обіцянку відтепер поводитися люб’язніше. 

Її завели до кабінету Штрукера. Виходила вона вже в сльозах. 

Тихо соплячи і абияк витираючись, Доріс пленталася куди ноги несли. Наступні два тижні її шлях обіцяв круто обминати базу і будь-який з її блоків. Від тих йобаних препаратів, які несподівано з’явилися під матрацом її ліжка, їй заборонили продовжувати робочу діяльність, хай би якою простою вона була. Із гупанням у скронях і вологими долонями вона поставила закарлючку, яка мало нагадувала власний підпис, на письмовій заяві про тимчасове усунення від роботи. 

Доріс спустилася вниз, різко завернула і попленталась сходами, коли побачила Ніну на іншому кінці коридору, тоді вийшла на вулицю. Від сліз в очах сонячне світло заломилося, і вона бачила не одну базу, а цілих п’ять. 

Жінка прошмигнула дорогою, якою ходила тоді, коли її сумку обтяжував таємничий щоденник. Згадавши про нього – і його горе-власника – вона засмутилася ще більше. А що, як його онулять, коли вона буде вештатись містом без єдиної чіткої цілі? Що, якщо його перебування тут, під боком, закінчиться і Агента переведуть кудись деінде? 

Проминула тріснуту сходинку, та заколивалася під ногами. Доріс вскочила на балкончик, тручи очі і голосячи всередині. Сьогодні він став своєрідним кам’яним прихистком від спеки, прохолодним острівцем після розігрітого полігону і задушливих кабінетів із вимкненими системами вентиляції. Хтось попіклувався про нього, забравши усі коробки та пакети. Натомість на гачку, вбитому у колону, гойдався горщик із чорнобривцями. 

“Знову ці довбані квіти”

– Я теж їх недолюблюю, – озвався Солдат, коли почув її тихий стогін. До того він сидів, боячись поворухнутися, щоб не стривожити рідкісну в цих краях пір’єкрилу. Сигарета в його руці встигла догоріти наполовину. 

Доріс глянула на тліючу жаринку на кінчику сигаретної сорочки. 

“Таки курить”

Вона востаннє витерла щоки, залишивши яскраву червону смугу на шкірі, поправила волосся і підійшла до мармурової лави, на якій сидів Джеймс. Опустилася на сам краєчок. Ще трішки вліво – і приземлилася б на підлогу. 

– Я думав, снігурі – зимові пташки, – він ледь нахилив голову вправо. 

– Ти помилявся. 

– Що трапилось? 

Вона крадькома зиркнула на нього. Барнс, одягнений у просту сіру футболку і вилинялі джинси, тримав цигарку між вказівним і середнім пальцями, торкаючись фільтром губ, чекаючи її відповіді. Вона подумки обстригла довге сплутане волосся, поголила щетину і нап’яла на нього запорошений костюм зі Смітсонівського музею. Ах, іще відкопала з ущелини його ліву руку і приживила назад. 

Так, це таки той Бакі Барнс. 

– Бонні? 

– Мене відсторонили від посади через нібито вкрадені медикаменти. Але я їх не крала! – із запалом вигукнула вона, намагаючись переконати хоча б його у своїй непричетності. – Я навіть гадки не маю, як вони там опинились. Я була у Вашингтоні, я…

Її чоло проорали зморшки. Вона замовкла.

– Чекай, чекай, – Джеймс відчув, як холонуть пальці, попри жар курива. – Тебе звільнили? На… Назавжди? 

“Ні ні ні ні, тільки не це, а як же щоденник, Штрукер, кінчений ти покидьок”

Секунди, які знадобились Террі на відповідь, здалися йому вічністю. Він глибоко затягнувся. 

– На два тижні. 

Чоловік полегшено видихнув, від чого зловив її ображений позирк. 

– Але ж це цілих два тижні, Джеку! – вона вперше назвала його на ім’я, хай навіть несправжнє. Він тріумфував. 

– Я не знаю, що мені робити. Ця робота – все, що в мене є. 

– Ти говорила з кимось?

– Ні, оце говорю з тобою, – її губа затремтіла. – Навряд чи хтось мені допоможе. У мене все йде шкереберть.

В голові зародилася ідея. Джеймс відчув, як дим в легенях робить його легким, мов повітряну кульку. 

– Вибач, маю бігти. Тренування, – він рвучко встав, її голова сіпнулася вслід за ним. 

Барнс кинув сигарету (“Геть як Тайлер Дерден з «Бійцівського клубу»,” – подумала Доріс) і розчавив її об асфальт. Він покинув веранду, зачепивши плечем висячий горщик, і той закрутився навколо осі. Спантеличені бджоли знялися в повітря з обурливим гудінням. 

Ніхто ще не бачив, щоб Зимовий біг так натхненно і так стрімко. Його обличчя затягнув теплий туман, а ноги ледь торкались землі.

←◁↭▷→

– Рендалле, – двері лабораторії розчахнулися, і всередину влетів Солдат. Його очі повнились тривогою і незрозумілим глибинним світлом. – У Бонні проблеми.

Хоукінс без поспіху розгорнув фольгу і закинув цукерку до рота. Гіркий шоколад тріснув, і старий відчув терпкість на язику. 

– Рендалле, її підставили. Їй підкинули ліки, очевидно достатньо велику кількість, щоб відсторонити від роботи. На два тижні, цілих два тижня, – Джеймс тараторив, нависаючи над його столом. 

– Чому ти такий впевнений, що її таки підставили? – Хоукінс зібгав обгортку в кульку і заповзявся доводити її до досконалості. Його тонкі пальці катуляли сферу по стільниці, наче пластилін. 

– А як інакше? Вона ж не приймає нічого, – Солдат, здавалося, був відверто обуреним. 

– І звідки ти це взяв? Що, як вона наркоманка зі стажем? Або прихована контрабандистка? У нас всілякі бувають, згадай Лі. 

– Не порушена координація рухів і просторове чуття, апетит помірний, немає блиску в очах і різких змін настрою, їй не властиві неприємні запахи, – заходився перераховувати Барнс, пригадуючи все те, що часто бачив у дзеркалі. Щоправда, її шкіра була блідою, а губи виглядали опухлими і почервонілими, та це наштовхувало на дещо інші думки. 

– А ти, я бачу, все вже знаєш, – Хоукінс лукаво посміхнувся, склав пучки пальців разом. 

– Вивчив за стільки років, – огризнувся Зимовий, і старий враз змінився на лиці. – Та я прийшов не для цього. Допоможи їй. 

– Як? 

– Скажи, що це ти попросив взяти препарати. Скласти список, замовити ще партію, та вигадай щось! 

Хоукінс все більше і більше не вірив власним вухам. 

– Для чого мені це? Джеку, якщо вона винна, а я її прикриватиму, то… 

– Вона не винна, – відрубав Солдат. 

Запала тиша, в якій кожен із них гарячково думав. Фольга від цукерки нагрілась і легко піддавалася під натиском. Хоукінс крутив її, перекидував між пальцями і міркував, не відчуваючи жару нетерплячки навколо себе. 

Які перспективи? Відчистити наклеп над невинною чи втратити роботу разом із нею? Стемптон був би тільки радий. 

Але Бонні подобалась йому. В очах цієї жінки горіло бажання, якого не було в інших агентів. Такий вогник спалахував лише у Джеймса, коли він брав його з собою додому, де вони переглядали наукові фільми і разом готували вечерю справжніх суворих холостяків. І гасити той вогник було нестерпно. 

– Якщо ти не втрутишся, – Джеймс ковтнув, свердлячи його безумним поглядом, і Хоукінс вкотре запитав себе, чи не прийняв його підопічний подвійної вранішньої дози “Дексі”. – Я відмовлюся рапортувати. Взагалі. 

“Жінки – дияволиці, я завжди так казав”

– Гаразд, гаразд, – професор підняв кістляві лікті, визнаючи поразку. – Я спробую. 

– Дякую, Рендалле. 

– Ти ж не розкажеш, від чого такий благий порив? 

Як він і очікував, Барнс заперечно похитав головою. Але в його очах танцювало чуже відображення, і Рендалл зрозумів усе сам.

←◁↭▷→

Коли Вілкінс, зазвичай напористий як танк, а тепер нервовий і незібраний, підійшов і запросив її на “парочку коктейлів” ввечері, Доріс все ще не тямилася від щастя. Вона червоніла від самої думки про те, що в пориві пристрасті розцілувала Хоукінса в сухі щоки, коли дізналася, що два тижні звільнення скоротили на п’ять днів. Пританцьовуючи лабораторією, вона навіть забула про Солдата, який збоку приймав виписані таблетки одну за одною. Було чути лише його гучне ковтання і грюкіт поставленого горнятка. 

Тому, коли Корі перестрів її пізніше, вона погодилася. А щойно згадала, що він ас у комп’ютерних технологіях, кокетливо поцікавилася, взявши його за громіздку руку:

– І куди ми підемо, агенте? 

Корі, розгубившись лише на мить, хвацько переплів свої пальці з її. 

– Тобі сподобається, обіцяю. 

“Тобі доведеться постаратися, Ковбою”, – дратувалася Террі, по-старечому крехчучи, бо не дотягувалася до блискавки на спині. Зрештою довелося кликати Ніну, аби та допомогла. 

– Вона тісна, – видихнула Доріс, відтягуючи чорний шкірзамінник від грудей. – Я почуваюся сосискою в целофані. 

– Але виглядаєш просто фантастично, – Ніна сперлась підборіддям на її оголене плече. Якусь мить вони дивилися одна на одну в дзеркалі. 

– Мені вже час. 

Террі вивільнилася з обіймів і підтягнула колготки перед тим, як натягнути туфлі. Як же вона хотіла, щоб тієї розмови на кухні ніколи не було.

– Доріс, ти впевнена, що це правильно? Ну, тобто йти з ним на побачення. 

– А що з ним не так? Не в робочому стані? 

– Ні, справа не в ньому, – Ніна провела долонею по обличчю. – Ти ж… Ти ж заміжня. 

– І що? – нові лаковані туфлі на високих шпильках нагадували знаряддя для тортур, але виглядали ефектно. 

– Це якось неправильно. 

– Правильно, неправильно, – перекривила її Террі. – Тобі добре з Броком, от ти й не жалієшся. А я не хочу бути домашньою шиншилою в клітці. 

– Ну, це ти загнула, – Ніна закотила очі, демонструючи зневагу. 

– Що – занадто вродлива як на шиншилу? 

– У шиншил не такий довгий язик, – зі сміхом руда ледь встигла пригнутися, коли в неї полетів м’який тапочок. 

Як і домовлялися, Корі чекав на неї за рогом. Він стояв, підперши спиною електричний стовп, щось клацав у телефоні. Грубі пальці не попадали чітко в клавіші, тож чоловік був змушений натискати двічі. Побачивши Доріс у тісній сукні по коліна, він присвиснув, чим викликав скупу посмішку. Вони легко знайшли спільну мову, та поки дійшли до обраного кафе, Доріс зрозуміла, що здоровяк Корі не набагато кращий за Волтера. Якщо її чоловік був тихим домашнім тираном, то в куцих мізках Вілкінса жили прадавні стереотипи про роль стосунків чи, що ще гірше, шлюбу в житті обох сторін. 

Кафе, до якого вони наближалися, блимало пурпуровим неоновим оком на всю коротку вулицю. Приміщення не було великим – як і все в Соковії, воно стиснулося під натиском вітру та грізних гір. Ніздрі лоскотав аромат свіжої яєчні, а біля входу гостей зустрічала шеренга різних за об’ємом вазонів, що пахли незгірш. Минаючи їх, Доріс мимоволі подумала про Щ.И.Т. і Гідру. Такі ж самі вазони, які відрізняються хіба що паразитами, що ними живляться. 

Барна стійка в червоно-білі квадратики і високі пластикові табурети нагадували інтер’єр дешевого фастфуду. У таких забігайлівках продають міцну каву, яка готова дзвеніти від кількості кофеїну і цукру, подають домашню випічку на товстих паперових серветках та висококалорійні пончики, потопельників у липкій підливі. 

Декілька пізніх відвідувачів тулилися по кутках, ховаючись від неонових ламп, мов таргани. Доріс сковзнула очима по кожному і не знайшла жодного знайомого обличчя. Вона розслабилася. Вілкінс запропонував місця біля вікна, і Террі погодилася. Їй хотілося пошвидше сісти і приховати свою сукню і шпильки від людей, які прийшли сюди у замараних футболках і потріпаних бейсболках набакир. 

– То який тобі коктейль, малявко? Міні? – Корі лукаво усміхнувся. 

– Розміром з твого дружка, – Доріс відповіла тією ж усмішкою, водячи нігтем по лакованій стільниці. Вілкінс насупився. Вже за столиком перед нею поставили найбільшу склянку зі списку (“+50 мілілітрів БЕЗКОШТОВНО”).

Вони про щось розмовляли, коли їм принесли замовлення. Велику картоплю-фрі для нього і салат для неї. Одного погляду на в’ялі листки латуку і червоні наперстки помідорів черрі вистачило, щоб остаточно підтвердити статус цього закладу. Террі нехотячи наткнула помідор на вилку. 

– Не розумію вас, жінок, – Корі запхав фрі, шедро политу майонезом, до рота. – Дбаєте про ту фігуру, як про іпотеку. Не заздрю я вам. 

“А потім такі, як ти, одружуються на топ-моделях і скаржаться на відсутність доглянутих дівчат”

– На, бери і не відмовляйся. В тебе очі голодні, – він підсунув свою тарілку до неї. Террі усміхнулась. 

Доріс не знала, скільки часу вони просиділи за тим столиком. Говорив переважно Вілкінс, який, відчувши приплив натхнення, розповідав їй про все, що траплялося з ним на місіях. Слухаючи про те, як він вміло споював агента ФБР у якомусь барі-щурятнику на околиці Франції, жінка вдавала щиро зацікавлені, лише чувся скрип шкіри її сукні об дермантин м’якого диванчика. 

– …А потім він почав розводитися про свого сина-наркомана і жінку, яка спала з його сусідом, тож я замовив подвійний “Сингапур-слінг”, а від нього ой як загребає… 

Тепер кожен з вазонків при вході мав власне ім’я. Перший до дверей став Хоукінсом, бо вибивався з усієї компанії своєю надмірною висотою навіть без рослини і тонким матовим склом. Далі йшла Майра і Ніна – обидва однакового розміру, тільки різних відтінків шоколадного. Середнього вона присвятила собі. Той ховався за усіма, більше схожий на глиняну мисочку для баноша, аніж орбіту для опецькуватого квітучого кактуса. 

Та навіть цей невеликий горщик і, на додачу, затінок від стійки, не завадили їй розгледіти ще одного. Правильної геометричної форми, не широкий і не вузький, зроблений з темного каменю. По стінках розбіглися сіруваті тріщинки, які розкривали справжню породу каменю – крихкий гіпс. 

– Я знав, що ти будеш проблемою, ще як вперше побачив тебе у сукні, – Корі накрив своєю важкою лапою її долоню. У нього були короткі чисті нігті і волохата шкіра, мов північний бік дерев, вкритий мохом. 

“О та-ак, я буду проблемою, та не лише твоєю”

– Сприйму це як комплімент, – вона чарівно усміхнулася, погладжуючи його пальці. А тоді стрепенулася: – Але не хочу говорити про себе, твоє життя набагато цікавіше. Як ти потрапив до Гідри? 

Так, ніби це не він товк їй вуха про своє життя впродовж останньої години. 

Увесь вечір Вілкінс тільки те й робив, що очима пожирав її нескромне декольте. Доріс не була впевненою, що готова переспати з ним задля вигоди, але не даремно хтось колись сказав, що на війні і палка стане зброєю. 

– Ох, це, – він важко відкинувся назад. – Я працював у порту. Вантажником. Але кохався в технологіях. Ну, і так сталося, що я засвітився, перемігши у конкурсі IT-новаторів. Вони знайшли мене. І зробили тим, ким я є зараз. 

Він вирішив не згадувати, що Гідра взяла його кремезним довбнем двадцяти років від роду, із залишками вугрів на обличчі і окремим життям у паху. Так само промовчав і про те, що перемогу йому присудили за швидкісного онлайн-поліцейського для піратських сайтів, а тепер його роботою було взламування секретних переписок і вигадування кодів безпеки. 

– То ти програміст? 

– Ну, по-перше не програміст, а доктор у технологічній галузі. Та це майже одне й те саме. 

– Я геть не смислю в комп’ютерах. Це як іноземна мова для мене, суміш арабської і гінді, – вона поступово плела павутину. Сітка вже торкалася його м’язистих вух. 

– Ну, це можна виправити. 

– Чи не могла б я попросити про послугу? 

Він присунувся ближче, скопіювавши її рухи. 

– Мій бос із Вашингтона попросив зробити копію досье Джека Маєрса і надіслати йому, якомога швидше. Та біда в тому, що архів засекречений. Я не маю доступу. 

– Він закодований не просто так. Знаєш, скільки б інформації втекло, якби кожен мав вільний доступ? – Вілкінс коротко реготнув. 

– Авжеж, це цілком розумно. Але мені дуже треба скласти рапорт. Ти не допоміг би мені? 

– А хто твій бос? 

Доріс акнула і відвернулася. Її погляд скочив до вазонків. Низький, невизначеного сірого кольору, з паростками кентійської пальми. 

– Генсекретар Александр Пірс. 

Вона бовкнула його ім’я, бо згадала за розмову з Маршаллом. Пірс володіє Солдатом з 2003-го, так він сказав тоді. Ці слова жалили її розуміння усього, що відбувається, жалили сильно, впивалися у гіпофіз, але й надалі залишалися там. Через боязнь правди. 

Доріс натягнулася тятивою, чекаючи на його крики про “шпигуна” і негайного затримання. Але обличчя Вілкінса просвітліло, наче на нього направили промінь ліхтарика. 

– Навіть не думав, що ти його підопічна. Я маю на увазі, тобі пощастило. Його називають Чудотворцем Гідри і її спасителем. 

– Що ж, він справді чудовий шеф, – витиснула вона. Насправді їй хотілося перекинути тут все з верху до низу. Спочатку об стіну полетів би вазонок з пальмою. 

Вона вперше серйозно задумалася над тим, хто Пірс такий та яку подвійну гру він веде. Вперше запиталась себе, чи цікавилася вона, чому він вибрав саме її. Доріс озиралася назад, на три місяці у минуле, і бачила зміни, які її тішили. Тому сильне его повсякчас нашіптувало, лоскотячи вухо: “Проігноруй і насолоджуйся”.

Звісно. У кожного як не скелет у шафі, то хоча б кістки, а така людина як Александр Пірс аж ніяк не обійдеться без анатомічного набору з авторським комплектом для дослідження. 

Він вкинув її у нове життя. Витягнув з безодні сірості і повільного загнивання. Він дав їй шанс, який трапляється раз на тисячу, звалюється як сніг на голову, і дурнем буде той, хто не розпізнає його. Дурепою вона зроду не була, тож не шкодувала, що погодилася. Та все ж: що приховують ті слизькі риб’ячі очі за дорогими окулярами? 

– Ну, якщо так, і йому справді потрібні наші дані про Агента, я залюбки допоможу. В тебе є папірець і ручка? 

Вона слухняно надала йому потрібне, перед тим провозившись із замком сумки. Її ж руки влаштували їй спротив. Вона запустила папір і ручку по столі, боячись, що він помітить тремтіння пальців. 

– Ось, – Корі щось нашкрябав і передав назад. – Тут код доступу до архіву на цей місяць. А внизу мій телефон. Про всяк, – він почухав потилицю. 

– Дякую тобі, Корі, – Террі перехилилася, оголивши декольте, і поцілувала його в щоку. Ще мить – і вона б втратила свідомість. Лише його гаряче дихання на шиї змушувало залишатись при тямі. 

Одразу після цього вона попросилася на свіже повітря. Йдучи із ним попід руку, Доріс подумки благала Бога, щоб цей вечір не закінчився в чужому ліжку. Але Вілкінс впевнено вів її до охайного будинку Ніни, все ще розповідаючи щось, що вже назавтра вона й не згадає. 

На прощання вони обійнялися. В його руках, зарившись носом у чоловічі груди, вона почувалась наче в лабетах ведмедя: теплих, затишних і міцних. Доріс подумала, що могла б і полюбити його, десь у паралельному світі, де вона не ховала флешку у надірваній упаковці з-під тампону (вона відверто пишалася собою за винахідливість) і не відчувала металеві пальці на своїй шиї, щойно закривала очі.