Глава 6

Пам’ятаючи батьківські настанови, що в гості з пустими руками йти неввічливо, близько шостої години за місцевим часом, я стояла біля дверей симпатичного біло-блакитного будиночка (третього справа від міської вежі), тримаючи фруктовий пиріг з поцукрованою скоринкою.

Жодних вивісок чи табличок, але кількість та різноманітність квітів привертали увагу. Особливо мене зацікавив виноград, що оплітав стіну, дерево, що росло поряд, та стіну сусіднього будинку.

Я не встигла зірвати декілька бузкового кольору ягідок, як переді мною відчинились двері. Спочатку здалось, що мене зустріла гіперактивна Маріка, але незнайомка посміхнулась мені та жестом запросила увійти:

— То ти наша сьогоднішня гостя, чи не так? Дуже вчасно: вечеря майже готова.

— Сподіваюсь, що не доставила вам клопоту своєю присутністю, — вручивши гостинець приємно здивованій дівчині, я окинула поглядом приміщення. Декілька шаф з безліччю комірок підпирали стелю, канапа під вікном, декілька стільців та стіл-вологий сон перфекціоніста.

— Та що ти! Матінка обожнює гос… — її перебив звук розбиття чогось та дзвінкий жіночий голос з глибин будинку, хоча збентежило це лиш мене, — …тей. Я Доріс, старша сестра Маріки.

— Рада знайомству, я…

— Рута! — про вовка промовка. Дівчина вискочила з відчинених дверей та, взявши мене під руку, потягнула в коридор, чим одразу нагадала мені нашу першу зустріч. Сил у цієї мініатюрної блондиночки більше, ніж достатньо. — Я сподівалась, що ти все-таки до нас прийдеш. Ледве вмовила матінку дістати кращу посуду.

Посуд і справді був гарний, з витонченими блакитними візерунками. Невисока пані, злегка кульгаючи, поставила декілька тарілок на стіл та повернулась до нас. Не соромлячись, вона прискіпливо оглянула мене і, судячи зі злегка піднятих кутиків тонких губ, залишилась задоволена своєю гостею.

Вечеря проходила краще, ніж я очікувала. Юніт, матір сестер, виявилась напрочуд приємною пані. Якщо не згадувати, що вона хвилин десять відмовлялась пускати до столу запізнілого Лукаса.

І, можливо, на мою думку вплинуло смачнюче домашнє вино (не просто так мене зацікавив той виноград) пані лікарки, хоч випила я зовсім мало, не бажаючи п’яніти в оточені незнайомих людей.

— То ти зараз зупинилась у подруги? — поцікавилась Маріка і я ледве стрималась, аби не глянути на Лукаса. Язиката Хвеська.

— У мене немає тут знайомих, — я видавила зніяковілу посмішку та відвела погляд. — Знаю, що не надто безпечно подорожувати самій, тому довелось збрехати.

— Тоді куди ти прямуєш? — голос Юніт звучав незвично м’яко, можливо її розчулило, що я “відкрилась” їм. Але під сукнею у мене все ще схований кинджал.

— У столицю, — тихо відповіла, крутячи у руках стакан з алкоголем, показуючи усім видом, що говорити на цю тему я більше не бажаю.

Насправді у мене була підготовлена драматична історія з елементами драми: втеча з-під вінця від нав’язаного батьками чоловіка задля втілення мрії стати художницею. Звучить все одно реальніше, ніж те, що зі мною сталось. Та кінець кінцем вирішила зекономити власний час та сили, уникаючи відповідей взагалі.

— Я, до речі, краєм вуха чула, що сьогодні ніхто не ходив на полювання.

— О! — Лукас ледве з місця не зіскочив, — Так, я ж хотів тобі розказати, що на нашу заяву відгукнувся чаклун! Чаклу-у-у-ун! Ніяких сутулих псів у нашому місті не буде.

— Чудова новина, — сказала я з усмішкою, уявляючи бородатого старця з посохом, що, притримуючи довгі ряси, ганявся за Сауроном. — І зараз, думаючи про цього звіра, мені здається, що я бачила його перед зустріччю з тобою, коли зійшла з дороги, збираючи Орошку.

— На тобі ні царапинки! — раптом вигукнула Маріка, явно вражена. — Воно покалічило з дюжину людей…

— Трьох, якщо бути точним, — Доріс вставила свої п’ять копійок та була успішно проігнорована.

— І ледве не до смерті налякало тітку Ірен.

— З цим може впоратись і миша.

— А Лукас! Ти ж бачила його синці! — тонкий палець вказав на юнака і той поважно кивнув, ніби програв важкий бій, а не отримав копитом і живіт від пораненої тварини.

Слухаючи як все почалось, у мене було відчуття, що, не почни вони полювання, Саурон просто пройшов би повз їх місто, нікого не зачіпавши. А тепер невідомо що його чекає після зустрічі з вельмишановним Мерліном.

Але повертаючись до корчми, я була задоволена, що знайшла привіт залишитись у місті ще на деякий час. Матір сімейства неочікувано виявила цікавість до зібраних мною трав: через травмовану ногу вона не ходила збирати сировину для ліків сама, часто цим займались доньки, ще частіше купувалось. Та останнім часом зі зрозумілих причин вхід в ліс був закритий, а хворих менше не ставало.

Звісно я запропонувала поділитися своїми запасами в обмін на часточку досвіду та декілька уроків від міської лікарки. Буде чудово, якщо у майбутньому, підхопивши якусь болячку чи поранившись під час подорожі, я матиму навички аби допомогти собі або своїм товаришам.

Тому мій розпорядок дня був напружений: після сніданку я ходила до лісу за потрібними Юніт травами; провідувала Саурона, який щоразу намагався всучити мені чергове бездиханне тільце, час від часу робила декілька спроб проїхатися верхи, мушу зауважити, що досить вдалих — всього два синці на ногах та плями від трави на штанях; годинку-другу за обідом витрачала на малювання (в основному на замальовки природи та незнайомців на вулиці); всю іншу частину дня я проводила з сімейством Гіль, час від часу залишаючись на вечерю.

Так пройшло шість днів. Майже тиждень, хоча терміну “тиждень” як такого тут немає. Умовний рік ділиться на три сезони, в кожному з яких три місяці по сорок днів. Тобто кінцева цифра дуже навіть близька до звичних мені триста шістдесяти п’яти днів. Була тільки одна незначна проблема. Назви місяців походили з древньої мови, більшість термінів я сприймала буквально, наприклад, “сльози бога”, “буйний цвіт” чи щось у цьому роді.

Немає днів тижнів — немає вихідних. Звучить жахливо, але якщо брати до уваги безліч державних та релігійних свят, що часто супроводжувались масштабними фестивалями, місцеві жителі точно не були ображені життям.

Я домивала посуд після вечері, слухаючи щебетання Маріки про черговий фестиваль, що от-от настане. Ніхто мене про це не просив, та проводити час з новими знайомими набагато приємніше, ніж сидіти у затишній, але порожній і чужій мені кімнаті.

Все ще було важко прийняти факт, що це мій новий світ і я не повернусь додому ні через місяць, ні через рік. Мені доведеться шукати тут постійне житло, роботу, аби забезпечити себе. І, признаюсь чесно, я вже обдумувала варіант після своєї подорожі залишитись тут, у Монті, купити симпатичний будиночок та облаштувати там сад.

Іронічно, що спосіб життя, якого я бажала уникнути на Землі, все ж наздогнав мене.

В голові запаморочилось і я притислась стегном до кухонної тумби. Оце так думки, не варто було мені зловживати вином сьогодні.

Ледве відмовивши дівчат від ідеї провести мене, я попрощалась з ними й побрела до корчми уже знайомими темними вуличками, бо містер Тебесі запалював ліхтарі на головних вулицях тільки о десятій годині, коли працювали лише декілька забігайлівок.

І коли я проходила повз одну з таких, хтось вискочив з дверей, ледве не збивши мене з ніг.

— Перепрошую! Я… — юнак схопив мою руку й притис до себе, не даючи впасти. Через тьмяне світло з-за його спини, обличчя розгледіти не вдалось, але я помітила нереально сяючі зелені очі. На мить у мене перехопило подих і… — Трясця!

Останнє, чого я очікувала, це опинитися на бруківці від того, що мене щосили штовхнути додолу. В голові аж прояснилось, а незнайомець, процідивши крізь зуби щось лайливе, зірвався з місця і розчинився у вечірній пітьмі. Пощастило ж натрапити на такого дурня!

Добре, що на ранок я й думати забула про цей випадок. Була занадто зайнята іншими дрібними неприємностями: мій гребінець зламався, тому замість звичної коси довелось перев’язати волосся стрічкою, у мій сніданок додали гриби і м’ясна лавка, у якій я купувала частування для Саурона, виявилась зачиненою.

Та звісно ж, мій монстрик зрадів мені у будь-якому випадку.

— Хто тут солодкий пиріжечок?

Тварина пирхнула, але дозволила обійняти себе за шию, майже ніжно притулившись до мене.

— Пані, я вам допоможу, — я здригнулась, не очікуючи, що мене спіймають на ніжностях з “химерою”. Озирнулась, бажаючи перевірити чи не під прицілом стріли ми знаходились. На щастя, ні. — Повільно відходьте…

Юнак — мушу додати, що надзвичайно гарний, хоч і трішки покоцаний, юнак — напружено слідкував за нами, ніби готуючись до нападу. Ще б зрозуміти, хто на кого збирався напасти.

— Мені нічого не загрожує, тож прямуйте своєю дорогою, — я відповіла грубіше, ніж хотіла, зустрівшись поглядом з уже знайомими зеленючими очима. І я збрешу, якщо скажу, що не відчула задоволення від саден на його обличчі.Було б дивно, не відчуй він неприкритої ворожості з мого боку.

— Я справді не хотів цього робити, — безпорадно промовив хлопець, зробивши дивний жест руками в мою сторону. Перш ніж я усвідомила, вістря мого кинджала вказувало на чаклуна.