Сірий

– Вкурвлений виблядок! – чується крізь залізні двері сталевий голос, який прорізала гостра злість.

Всі в офісі раптом затихають, прислухаючись, проте ніяких звуків після не слідує. Поліцейські дивляться одне на одного, смикають очима на двері. У темній підсобці зарився детектив, якого ніхто не розуміє, як йому здається, адже він не вимагає визнання. Ще більша загадка те, як він, курва, у свої тридцять років, став найкращим серед колективу. Більшість працівників Київського відділку Національної поліції батрачать все своє життя, а молоді лейтенанти, що тільки-но випустились з академії, просто бездарі, які тільки й вміють заздрити та відпускати жарти про молоду легенду.

Янович сидить, потираючи очі і обдумує наскільки голосно він крикнув, доки в “його” двері не стукають. Цей стук — код, який зрозуміє тільки він та Аня. Аня та, хто розуміє його. З першого погляду вона нічим не помітна: світло-каштанове, навіть бліде волосся, завжди зав’язане в хвостик, трохи смаглява, риси обличчя дрібні, а очі світло-карі — місцева сіра мишка з Житомирської області, хоча вже й не така місцева. Женя теж з Житомира, можливо, вони порозумілись саме через це, а може дівчина єдина, хто його прийняв з першої появи хлопця на новому місці роботи.

Далебі, детектив не хотів відчиняти двері, але Аня, скоріше за все, принесла чергову дозу кофеїну.

– Я принесла тобі каву. Американо без молока та цукру, великий, – дівчина майже прошепотіла, але так радісно, що Євген навіть не закрив перед нею двері. Мабуть, він стерпить її декілька хвилин.

– Дякую, – сухо відповів детектив, але дівчина до цього звикла. Вона приносить каву колезі-другові мінімум двічі на день, або просто залишає її під дверима — пити холодну Женя теж не проти.

– Сьогодні така жахлива погода, – Аня не знає про що ще можна поговорити з її не зовсім другом, як зав’язати розмову, – Я так і не купила собі сушку для одягу, тож довелось вивісити прямо на балкон, а там так волого, що вона геть не висохла.

Дівчина зітхнула, закочуючи очі, але враз її погляд перевівся на гору паперів та фото на столі Євгена.

– Ань, – майже благаючи проскімлив детектив, – Я намагаюсь зосередитись. Дякую тобі за турботу, але мені треба побути наодинці, – Женя знову закрив обличчя долонями, масажуючи скроні.

Дівчина ніби пропустила слова чоловіка повз вуха та залишилась стояти на місці, нависаючи над столом. Детектив же лише стримує себе, ніби огортаючи тіло міцним ланцюгом, щоб не загарчати та не спустити гнів на колегу.

Аня втупилась в картину над робочим місцем Жені: маленька, нецікава, але вона любить споглядати ці червоні мазки акрилової фарби. Дві чорні цятки в центрі вимальовуються в очі, а лампа підсвічує полотно так, що ця поспіхом намальована картина нагадує “Крик” Мунка.

Женя, неначе відчувши, що його колега дивиться на картину, теж переводить на неї погляд. Він і гадки не має звідки тут взялись диявольські риси червоного полотна. В якийсь момент, коли йому тільки-но доручили справу mare, ця картина з’явилась просто нізвідки і стала йому вже рідною. Неначе вона описує його…Його.

– Мені здалось.. – відразу після сказаних дівчиною двох слів детектив повернув голову до неї, заглядаючи в очі. Аня перевела погляд на розкидані по столу фотокартки та тицьнула пальцем в одну із них, – Мені здалося, що в останньої жертви на плечі вирізано “С”.

– Що? – детектив перепитав. Чи то він не дочув, чи не повірив, – Що ти сказала?

– Мені здалося, що в останньої жертви mare на плечі вирізана літера “С”, – дівчина обвела нігтем місце на фото, де лежав понівечений труп, – От, дивись. Він, мабуть, дряпав її чимось незагостреним, бо шкіра дуже рвана.

Женя втупився прямо на літеру. Як він не побачив цього раніше? Він знав, що вбивця давно грає в якісь ігри, скільки вже детектив ганяється за ним, наче підбирає об’їдки.

Той же безпристрасний сталевий голос протнув нетривалу тишу, – Цей виродок знову почав давати знаки.