Мара

– Поглянь, зоря падає! – промовила Мáра, сидячи на траві. – Ну, хіба ж не краса?!

Ага… Краса… Та якось байдуже на зорі, мені цікавіше дивитися на тебе, на тонкі вуста і кришталеві очі.

– Прокинься… – раптом промовила вона.

– Га, ти про що?

– Прокинься, – повторила Мáра. – Прокинься!

Я продрав очі, над моїм ліжком горою нависала матір.

«Боже, нащо псувати такий сон?»

– Нарешті. Сніданок на столі, я пішла, не запізнися до школи.

– Ага.

Вхідні двері квартири грюкнули, а я й далі лежав на ліжку і розглядав стелю зі стінами, іноді переключаючись на окремі предмети.

Годинник… 7:38… Чорт!

Мама була дуже дотепною, коли говорила про сніданок: у мене ж на нього немає часу. Я швидко накинув сорочку й устрибнув у непрасовані штани, вхопив наплічник і вибіг із квартири.

Зупинка… ледве встиг на автобус… впав на вільне місце… глянув у вікно.

Мáра із зацікавленням дивилася на мене.

– Чому ти такий стурбований?

– Не уявляю.

– Може, тобі не варто так просто лежати посеред озера розпеченої лави, на якомусь острівці?

– Може…

Байдуже, що це сон, байдуже який. Головне, що можу поговорити з Мáрою.

– Мáро, я кохаю тебе.

– Я знаю, дурненький. – Усміхнулася вона, розвернулася і пішла по пекельному озеру, перетворюючи його на землю вкриту травою і польовими квітами. – Ти йдеш?

– Ага!

Я підірвався з каменя і побіг за Мáрою. Вона й собі побігла. Прекрасні пасма білого волосся розвивалися за нею. Ми вибігли на галявину, повну квітів і всіляких милих звірят. Вона повернулася до мене.

Я вдарився об поручень, боляче… мій лоб… Ще дві зупинки, 8:14 на годиннику.

Поряд сиділа якась дівчина. Чому замість Мáри я маю споглядати це зверхнє стерво?

Моя зупинка. Школа. Коридор. Клас. Ледь не запізнився. Поки розкладав речі мені щось казав Максим, та мені якось ні шість ні п’ять. Дзвінок. Попереду 6 годин добрячого катування. Сиджу, втикаю в стелю… Боже, який же цей погляд пронизливий. Його так розлютило, що я ніяк не відреагував на ті слова? Думаю, сьогодні знову повернуся з кількома синцями. Чому б їм просто не здохнути?

Дзвінок. Цей бевзь зі своїм посіпакою підійшов до мене.

– Що треба?

Не чекаючи відповіді я підхоплююся зі стільця і штовхаю Максима. Він не втримався на ногах і впав. Далі один чіткий удар у скроню Стасові, лягає і він. Я підхожу до лежачого Максима і починаю гамселити його в голову ногою, який приємний хруст.

– Тобі мову відібрало, цуцик? Чи знову зі своєю «Марою» переглядаєшся? – Глузливо проказав Максим, стоячи навпроти мене.

– Яка тобі різниця?

– О, то згадав про твою «дівчину», і ти одразу ожив? Сьогодні тебе чекатиме покарання за ранковий ігнор. Ти ж і сам це розумієш, чи не так?

– Так…

Він відійшов, я стиснув кулаки і зціпив зуби. Гнида.

– Чому ти не зробиш так, як кожен раз мрієш? – зненацька я почув голос Мáри.

– Га? – Я підвів очі, переді мною стояла мрія зі снів, я незграбно посміхнувся і розтис кулаки. – Дякую, що виходиш час від час сюди.

– Ніби я можу не підтримати тебе коли тобі погано? Тільки не говори так голосно, а то буде, як тоді.

– Точно. Дякую. Ти надовго?

– Не знаю, як вийде. А покарання, як звичайно?

– Ага, поб’ють і лишать на смітнику.

– Пробач, то через мене.

– Та ні, я сам був неуважний, тепер маю оце слухатися його в усьому.

Мáра примостилася скраю моєї парти. Коли вона поруч, день не видається таким поганим і нудним.

Уроки закінчилися. Не встиг я скласти речі, як зі мною під руку вже йшов Максим, а поряд і Стас. Трохи далі Мáра. Я намагався не дивитися на неї: не можна ж виказати своїм поглядом, що вона поруч… буде ще гірше. Ну от, ми зайшли в провулок, глухий кут, з одного боку – паркан, з іншого – два одоробла, праворуч і ліворуч – стіни будинку, а біля них – смітники. Удар у живіт, не можу дихати. Ще один, але вже з ноги… я не встояв і впав. Повів очима: Мáра дивиться. Не дивися, прошу, удар підошвою у груди, ще – в живіт… знову в груди. Мáро, не дивися прошу!

– На сьогодні вільний. З тебе дві пачки «Мальборо».

– І шість банок «Оболоні».

Вони розвернулися. Було чути, як віддалялися кроки. «Оболонь» їм подавай… я вам туди насеру!

Я розплющив очі, намагався знайти поглядом Мáру. Вони били Мáру. Що? Сон? Чому такий сон! Вони її бачать, так, значить це сон, значить я можу відповісти так само. Біль ніби миттєво зник, я підвівся. Поряд була пляшка з-під пива, я взяв її… оглянувся: Мáра уся в крові. Потерпи кілька секунд, я вже йду! Мить – і вже біжу: замахнувся пляшкою, зацідив по голові Максимові, що якраз душив мою кохану, скло розрізало йому щоку. Так! Іди сюди виродок, іди сюди! На обличчі хлопця читався страх і нерозуміння, я схопив його за комір, притис до стіни, ударив у живіт пляшкою, ще, ще, і ще раз. Стас із криками втікав. Байдуже… Дожену пізніше… мій же сон! Мій же сон!