Розділ 1

Розділ 1

«Заходи за обрій, сонце моє миле.

Нехай сни насняться тобі щирі, де ти будеш невгамовно щасливий…»

Я увірвався, мій голос уже не міг промовити ні слова. У горлі великий клубок, який не дозволяє заспівати далі. Сльози, біль та смуток заполонили моє тіло, його скували кайданами, які в‘язні несуть перед смертним вироком.

— Будь ласка, Річарде, прошу. Заспівай….востаннє,— його голос все слабшав, говорив все тихіше. Серцебиття уповільнилось, груди під час дихання були практично нерухомі.

«Будеш із мною поряд назавжди, ти моє сонце навіки…» 

З цими рядками пісні він покинув цей світ. Я більше не почую його приємний голос, не побачу його життєрадісних очей. А усмішка випливатиме в спогадах, після яких я захлинатимусь в сльозах. Він заснув вічним сном: очі мого сонця закрились, серце уже зовсім не билось. Він помер. Зник. Та він буде завжди поряд. Кожного сонячного дня я бачитиму його, свого сонячного рудоволосого та з ластовинням Френсіса.

Я плакав, довго та болісно. Його худе тіло, ключиці, які було видно з-під не до кінця застібнутої накрохмаленої сорочки. І поміж усього його прекрасного — кров на потилиці, яка стікала й утворювала червону калюжу під ним. Його коричнево-бордовий піджак почав просікатись кров‘ю, а зовсім скоро і білосніжна, як сніг, сорочка, стала бордово-рожевуватого барву. Ось, в моїх руках, цей бездоганний, елегантний та екзотичний Френсіс зник із нашого світу. За ним сумуватимуть усі, адже для всіх він був другом, людиною, яка допомагала, виручала, підбадьорювала. Та для мене він був більше, ніж просто другом: він ризикував задля мене, він вивів мене зі стану апатії, подарував усмішку на моєму, засохлому від життя, обличчі. Він був для мене всім, він був моїм Сонцем. Він дарував життя, він створював його. Він був моїм киснем, він був моєю водою. До його появи, я був квіткою, яку оселили в темному та посушливому місці, я гинув, та він відчинив двері й все в кімнаті засяяло. Разом із ним засяяв і я.

***

Наша історія розпочалась 6 років тому, коли я тільки вступив у Гемпденський коледж. Пам‘ятаю, того дня дощило, але, як на мене, краще сказати — «лило, як із відра». Виходячи із машини я пішов в гуртожиток, в якому я житиму наступних 4 роки. Я був бідняком, тому кімната у мене була не з найкращих і у віддаленій від головного корпусу зоні. Та порівнюючи із тим, як жив із батьками — все було чудово. Звісно, у нас не було все настільки жахливо, хоча, як з якої сторони поглянути. У нас була двокімнатна квартира (окрема кімната для батьків та зала для мене). Сказати, що я мав власний простір — нічого не сказати. Мама завжди працювала, бігала до дому, готувала обід та поверталась назад на роботу. В той час як батько втикав у телевізор, як не новини, то «дуже захопливий фільм», який обов‘язково дивитись на всю гучність. Я вчився і можна сказати, що був доволі розумним. Та згодом це бажання відбили у мене батьки, аж надто сильно вони хотіли, щоб я вступив у медичний, тим часом як я горів англійською літературою та філологією. Звісно, я розумів, що потім я житиму за копійки, та хіба це важливо? Що ж, протримався я там рік. Забравши заяву, я не сказав їм ні слова, адже знав, що інакше мені буде непереливки. Я не знав, що мені робити, куди податись. Мене ніхто і ніде не чекав. Своє місто я ненавидів і це було взаємно. А батьки… а батьки ніколи мене не чекали, я був для них ніким, єдине, що вони в мені бачили — кошти на подальше їхнє життя. 

 Та все змінилось, коли я вирішив хоч якось контролювати своє життя. Я давно поглядаю на буклет із Гемпендського коледжу та все ніяк не наважувався. Там навчаються лише діти багатіїв та є шанс вступити на стипендію, але це надто складно, шанси у мене нульові. Або я просто не хочу вірити у свій успіх. Та я вирішив ризикнути, коли як не зараз? Я написав їм лист, вони відповіли й сказали, що потрібно внести заставу та я мав нічого, мій гаманець був порожній. Та вони погодились мене узяти. Тоді я подумав, що я справді щасливчик. Я і Гемпед, складно уявити та я це зробив. Звісно мене будь-коли могли виключити та краще про це тоді було не думати. 

Отож, день Х, день коли я зустрів Його. Я уже більш-менш оселився, поскладав речі й захотів оглянутись. В парку біля коледжу я зустрів дивного на цю місцевість хлопчину — він був незвично рудий. Побачивши мене у нього засяяла усмішка. Всі знали, що до них перевівся новенький, а цей чоловік ну дуже товариським був. 

— Агов!, – вигукнув він та підійшов до мене, — Привіт, ти ж новенький, правда ж? Річард, здається.

Я був трішки шокований, що вони знають навіть моє ім‘я та як потім виявилось, він часто допомагає у комітеті викладачам та робітникам.

— М-м, так, привіт. – сказав я це не дуже товарисько, не знав, що мене так тепло привітають та й не планував я тут із кимось знайомства заводити. — Так-так, мене Річардом звуть, а тебе…?

— Френсіс. Френсіс Абернаті, приємно познайомитись!

Щось він надто активний та веселий…Коли я розкладав речі, інколи заглядав у вікно і бачив там лише похмурих студентів, які цікавились лише собою і романтикою.

— Так-так, приємно, – я простягнув руку, щоб здатися більш ввічливим. — Пробач, та мені пора йти, ще раз, радий знайомству! – сказав я, маючи намір таким чином закінчити діалог, щоб не опинитися в цьому незручному моменті, коли двоє стоїмо і мовчимо і лише погляд відводимо, щоб випадково не зазирнути в очі. Я швиденько обернувся, думаючи, що це остаточно мені допоможе. 

— Ну, зажди.. – сказав він, підбігаючи й так впевнено стаючи зліва від мене, ніби ми знайомі віддавна. — Куди ти так поспішаєш? Я ж зовсім про тебе нічого не знаю. Ти звідки?

Зараз же буде багато запитань? Не в захваті я від цього. Не дуже хочеться розповідати про своє маленьке містечко і згадувати свою сім‘ю. Брехун я відмінний та я хотів почати все з початку… Що ж, не сьогодні.

— Із Коннектикуту, – збрехав я.

— Ой, як чудово! Я там бував декілька разів, там доволі красиво! – знову із захопленням промовив він. — А я от все дитинство пробув в Англії, навіть старшу школу там закінчив. Та потім захотілось якихось змін і сказав батькам, що вступаю сюди на грецьку.

— Грецьку,- із подивом сказав я, — Не знаю, що тут є грецька, цього не було ніде сказано.

— Вона є, у нас там навіть 5 студентів. Впевнений, що було б більше та у нас доволі специфічний викладач — Джуліан. Він хороший! Та чомусь усі його вважають злюкою і часом навіть бояться його.

— Доволі цікаво. – давненько я так не брехав. Хоча, насправді мене це трішки зацікавило. Група учнів із 5 осіб — це дивно. — Дякую, Френсісе. Мені уже справді пора. Сподіваюсь, ще зустрінемось.

— До зустрічі!, – він помахав та усміхнувся. Він завжди усміхнений? За цей час я вивчив усі його зуби… Та голос у нього приємний, він спокійний та з ноткою чогось особливого…

Коли я врешті повернувся до кімнати, згадав, що зовсім не знаю розкладу, забув взяти його в основному корпусі в адміністраторки. Оскільки зараз пізно, а завтра пари, я вирішив запитати у сусідки навпроти. Я чув що вона теж на англійській філології. Звати її Джуді, така яскрава особистість, що інколи засліплює. Ще й вбирається у все яскраве. Та мені із нею доволі комфортно, вона проста та із нею цікаво спілкуватись. Щось у ній є та не впевнений, що у мене міг би бути до неї певний інтерес.

— О, привіт, Річарде! Щось потрібно? Можу запропонувати пляшку із пивом.

— Привіт, Джуді. Та ні, дякую. Хотів узяти  в тебе розклад на завтра, – ми бачились всього лишень два рази, а мені уже пиво пропонують…

— Так, хвильку. Ти не стій на порозі, заходь, – сказавши це, вона легкою швидкою ходою пішла у свою маленьку кімнатку.

Я зайшов, дверні залишив відчиненими. Як і було очікувано, перше, що мене зустріло — спальня. У неї був безлад… Та ще й такий, що я не мав куди вступити.

— Та де ж він, – промовила Джуді собі під ніс,- Ось де ти! Річарде, тримай! Він трішки погнутий та це ж нічого?

— Дякую, Джуд! Побачимось завтра.

Повернувшись назад у свою кімнату, сів на крісло-диванчик, вивчаючи розклад. Отож, завтра у нас англійська література та французька мова. Непогано як на перший день. Потрібно лиш підготуватись…я до літератури не приступав років так з два. Я пішов до бібліотеки взяти необхідні книги, поталанило, що бібліотека відчинена до 11:30. Повернувся, сів за робочий стіл. Звісно, всього я за ніч не освою та ознайомитись, думаю, змога. Єдине з чим у мене можуть бути проблеми — французька. Я її вивчав ще у школі, за рік навчання у мед інституті я її призабув. 

Закінчивши навчання поглянув на годинник — 5:56 ночі…. Думаю, спати уже не варто, початок занять о 7:30, краще вже почитати книгу. От що-що, а книги я обожнюю. В них я бачив порятунок. Коли читаю — забуваю про реальний світ і проблеми, зникає все, лише я і книга. В книгах я шукаю вихід, розраду, щастя та кохання. 

Закінчив читати, ввійшов назад у буденне життя. Пішов у вбиральню поголитись та привести себе до ладу. Я виглядав не дуже добре — я не спав майже дві доби. Навіть після дороги не встиг прийняти душ. Тому я трішки сполоскався, вклав своє волосся по пробілу на бік. Вбрався у старі штани та сорочку і попрямував до головного корпусу. Я прийшов хвилину у хвилину. Та на це ніхто не звернув уваги, нічого дивного. Перша пара — англійська філологія. Цей предмет я обожнюю усім серцем, тому час злетів непомітно, навіть викладач підмітив мене. А далі французька…Джуді сказала, що вчитель зовсім недавно до них прийшов викладати й, що йому лише 34. 

Пара пройшла доволі швидко, як і минула і все було не так погано, як я думав. Ми багато розмовляли на різні теми, також почали говорити про французьке кіномистецтво, про те, яке воно чарівне і неймовірно красиве. Опісля я вирішив прогулятись містом, сходити у кіно, яке я так обожнюю. 

Погода була поганенька, знову дощило та я не звертав на це особливої уваги. Як раптом, коли я уже був практично біля будівлі кіно, до мене підбіг той самий веселун, якого я зустрів вчора.

— Річарде, – гукнув він, — Ти чому без парасольки, ходи сюди.

Він підбіг до мене й ось я уже під парасолькою. Він був настільки близько до мене, що часом я торкався його теплої руки. Його шкіра, як шовк, така ж ніжна і приємна на дотик.

— Дякую, Френсісе. Та мені зовсім трішки дійти, – усередині душі чомусь я хотів, щоб він був поряд, щоб він запив у мене куди я іду і чи я не проти, щоб він склав мені компанію. І це було дивно для мене, адже зовсім недавно та й зараз, він для мене простий студент-веселун. Та щось так тягне до нього. Здається я простудився, – Я ось у кіно іду, – та показав рукою шлях.

— Річарде, ти весь промок, ще простудишся, – він це промовив із такою турботою… ніхто ще такого мені не говорив, навіть рідна матір. Навіть якщо і говорила, то це було із докором. — Давай спершу у кафе, трішки зігрієшся.

Чомусь я не опирався, просто пішов за ним слідом, він вів мене. Я був наче сліпий, а Френсіс моїм поводирем.