Частина 3: Єретик Максиміліан Валевскі і ксенофіл Шон Майлз

Це мій друг їжачок,

і він буде з нами жити!

– з анекдота

– Мілорде, скільки ще ми чекатимемо на твого колегу? – невдоволено запитала Ксарта, чухаючи себе за вухом.

Брат Гвілар сидів поруч і не звертав жодної уваги на те, що його підзахисна почала чухатися. За минулий тиждень він уже звик до того, що вона – не зовсім людина, але все одно поки не знаходив її товариство приємним.

– Стільки, скільки доведеться, на жаль, – зітхнув Максиміліан, розстебнувши комірець форменої сорочки, – він уже піднявся на борт і його поселили на нашому поверсі. Варту Смерті розквартирували в блоці навпроти вашого, тож будьте дуже пильні.

І подумки додав:

«Бібліарія серед них немає, не хвилюйся».

Конференцзала була порожньою та облаштованою дуже просто: гололітичний стіл, навколо нього масивні стільці з високими спинками. На стіні в торці зали висів портрет Імператора шириною на всю стіну, краї якого ховалися за важкими бордовими шторами.

Двері конференцзали розійшлися в сторони, і всередину увійшли інквізитор Шон Майлз із супроводом. Майлз виявився кремезним чоловіком міцної статури, з крупними, жорсткими рисами обличчя і важкою щелепою. Строгий чорно-бордовий костюм із штанів та камзолу, поверх якого майже під пахвами був затягнутий ремінь, підкреслював не лише його статус та сан, а й невеликий зріст. На це ж натякали гостроносі чорні чоботи на підборах трохи нижчих, ніж у дамських туфель. Ксарта подумки засумнівалася в тому, що Майлз взагалі дивився у дзеркало, коли вдягався. На вигляд інквізитору було близько сорока п’яти стандартних років, але волосся його вже повністю посивіло до попелястого кольору і було коротко підстрижене. До нього додавалися такі ж сиві брови та вуса, які плавно переходили у коротку борідку. Бліді сіро-блакитні очі дивилися на оточуючих колючим, неприязним і підозрілим поглядом.

Супровід інквізитора Майлза складався зі старого діда-архівіста вельми охайної для його поважного віку зовнішності, одягненого в безформну ціаністо-зелену мантію, неймовірно високої і худої жінки в перлисто-білому з блакитною підкладкою плащі з піднятим каптуром і трьох космодесантників у чорних обладунках Варти Смерті і при зброї. Один із них носив шолом із забралом у вигляді блискучого металевого черепа з червоними лінзами та молот, прикрашений імперським орлом. Двоє останніх з болтерами стояли від нього з боків і трохи ззаду. Вірогідно він і керував цією невеликою винищувальною командою. Висока жінка була дуже потужним псайкером, Бета, або навіть вище. А запах ельдарської плоті Ксарта відчувала навіть ніздрями, не надто напружуючись.

«Приїхали, тобто прилетіли», – подумала вона, – «тільки ельдарки та капелана на борту не вистачало. Через коридор від нас житимуть, значить?»

Гвілар навпаки, дуже зрадів появі капелана. Настільки, що геть-чисто проігнорував дрібного чужого інквізитора, і вже зібрався схопитися для привітання, коли чужий командир одним лише коротким жестом руки вказав йому сидіти на місці. І що здивувало Ксарту, Храмовник дослухався.

Демонхост відчула, що ельдарка ментально обмацує її ауру, і відразу заслонилася щитом. Чужі ментальні щупальця відскочили, як обпечені. Тут же неспокійно пересмикнув плечима сидячий поруч Гвілар: мабуть, чужий псайкер намагався доторкнутися до його пам’яті теж. Ксарта поставила навколо себе і бойового брата невидимий захисний купол, даючи зрозуміти, що якщо оця суне свої пустотливі рученята ще до когось із їхньої команди, демонхост дасть їй ментальний бій прямо тут. У конференцзалі стало прохолодно.

– Доброго дня, інквізиторе Майлзе, – Максиміліан привітався і підвівся для рукостискання.

– Здрастуйте, інквізиторе Валевскі, – той відповів взаємністю, і він з почтом розсілися по інший бік столу. Шон Майлз сів між ельдаркою у перлистому та капеланом.

– Радий, що Ви приєдналися до нас, мілорде, – Максиміліан ненавидів офіційні розшаркування інквізиторів один перед одним, але обійтися без них не можна було, – я сподіваюся, Ви встигли ознайомитися з матеріалами останньої розвідки на поверхні Бордії?

– Так, встиг, – Майлз кивнув, – і мені вони здаються вельми неточними. У моєї колеги, – він жестом вказав на ельдарку, – виникли сумніви щодо їхньої достовірності. Ми припускаємо, що наш інформатор підчепив інфекцію генокрадів, і діє вже не в інтересах Імперіуму.

– Що ми вирішимо з цього приводу? – поцікавився Максиміліан.

– Для початку я пропоную представити наші команди одну одній, – Майлз посміхнувся, але ця посмішка була якоюсь неживою і натягнутою, – якщо ми тут разом на найближчий місяць шляху до Бордії. Це мій архівіст Алексіус. Адель Амбер, псайкер рівня Альфа, провісниця. І забійний загін Варти Смерті під командуванням брата-капеллана Ксав’єра, брати Ульв та Гуннар.

З тихим шипінням стиснутого повітря космодесантники розімкнули печатки шоломів і зняли їх. Ксав’єр виявився Саламандрою – бритоголовий, з вугільно-чорною шкірою та червоними очима, проте він був дуже симпатичним. Космічні Вовки Ульв і Гуннар справді нагадували рідних братів: грубі й суворі майже однакові обличчя корінних фенрісійців, з трохи горбатими носами, кущистими бровами та довгим жорстким волоссям, підборіддя сховані в густі бороди. Єдиною і разючою відмінністю було тільки те, що Ульв – синьоокий блондин, а Гуннар – дуже темний з мідною рудиною шатен з глибоко посадженими карими очима. Ульв носив розпущене волосся, підстрижене по верху горжета броні, а Гуннар заплітав на скронях дві кіски, які сходилися на потилиці і утримували разом усю копицю неслухняного довгого волосся, що вивалилося з шолома.

Гвілар теж зняв шолом на знак поваги до бойових братів, і Вовки посміхнулися, демонструючи довгі ікла – ознаку солідного за мірками космодесанту віку та великого бойового досвіду. Ульв нахилився до Гуннара і щось йому заговорив. До чутливих вух Ксарти долетіла фраза «хлопчисько ще, хто його сюди відрядив?»

– Ксарта – легальний мутант, псайкер рівня Бета, – почав представляти свій почет Максиміліан, – Андреас, мій ад’ютант. Велма – представник Адептус Механікус, мій технічний співробітник. І брат Гвілар – охоронець Ксарти, тимчасово відряджений сюди з ордену Чорних Храмовників.

Адель нахилилася до вуха Майлза і щось йому сказала. Ксарта ще раз нервово почухалася.

– Ми щойно приїхали, і хотіли б для початку облаштуватись і пообідати, – відповів Майлз, – пропоную зібратися сьогодні ввечері, разом переглянути останні дані та почати планувати свою власну розвідувальну операцію, яку ми маємо провести відразу після прибуття на Бордію.

– Згоден. Вам і Вашій команді зараз справді був би потрібен відпочинок – Макс зрадів, що ця зустріч не дуже затягнулася.

– Я б хотів сказати кілька слів віч-на-віч, – раптово посерйознів Майлз, – Вам і вашій колезі-псайкеру.

Він жестом вказав своєму почтові вийти. Максиміліан зробив те саме, незважаючи на всі протести Гвілара проти того, щоб залишити його підзахисну одну з чужим псайкером.

– Хлопчику, я знаю, кого ти в себе тримаєш, – погрозливим тоном почав Майлз, щойно за Гвіларом зачинилися двері, – капітан крейсера і мордоворот-Храмовник, може, і повірили в підроблені документи на демонхоста, а я і мій псайкер – ні.

– Дядечку, – Ксарта вийшла вперед і стягла з голови хустку, – будеш таким тоном розмовляти з моїм господарем – я всім розповім, що твоя псайкерка – ельдарка. Ти ксенофіл і збоченець, і вас обох відправлять до того самого крематорію, що й нас.

Від дитячої безпосередності не лишилося й сліду. На інквізитора очима підлітка дивилося чудовисько із глибин варпу. Хитре, небезпечне та дуже зле.

– Зв’язки з варпом – це розстрільна стаття, – тихим, але загрозливим голосом сказав Майлз.

– Пхати свої причиндали в ельдарок – теж, – Ксарта нахабно посміхнулася і вмостилася на гололітичний стіл.

– Адасабель, де мій ментальний щит? – спитав він, обернувшись до ельдарки.

Вона мовчала – мабуть, відповіла подумки, не оскверняючи своїх вуст мон-кейською мовою.

– Ментальний щит закриває верхню голову, а не нижню, – засміялася Ксарта, – ельдарську лігатуру в тебе між ніг за кілометр видно, і її ні з чим не сплутати. Старається твоя Адель, щоб її коханий мон-кей не пішов по мон-кейкам.

Максиміліан теж усміхнувся стрімко багровіючому від обурення Майлзу. Схоже, той не був псайкером і не чекав такого від власної коханки. Він глянув злим поглядом на ельдарку. Та все зрозуміла без слів і прожогом вискочила з конференцзали.

– Я пропоную Вам розійтися з моєю командою мирно, – Макс продовжував усміхатися, – ніхто не дізнається, що Ви, Шон, спите зі своєю підлеглою. Як ніхто й не дізнається, що Ксарта насправді зовсім не мутант. Все, що було сказано тут за останні п’ять хвилин, залишиться між нами.

– Я… – раптово Майлз зам’явся і потупився, – згоден. Я не бачив нікого, окрім легального мутанта, а Ви – не бачили ельдарки та її… лігатури. За людськими документами її звуть Адель, і вона приїхала з Картаю.

– Саме так. Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не бачив, – поблажливо кивнув Максиміліан, – йдіть, облаштовуйтесь, займайтеся своїми справами. Я впевнений, що Вам з Адель є про що поговорити.

Шон Майлз коротко кивнув і вийшов.

– Ксарто, – Макс вмить розгубив свій самовпевнений і нахабний вигляд, – на ньому справді висить лігатура?

– Так, – знизала плечима демонхост і почала намотувати хустку назад на голову, – я б не брала на понт не-псайкера в присутності іншого потужного псайкера. Схоже, він справді не знав про те, що коханка його зачарувала від зрад.

– От чого нам не вистачало, то це розбірок між Майлзом і його пасією, – різко похмурнів інквізитор.

– Нічого, розберуться. Не наша ця справа, куди Майлз сує свій мінний трал і які закляття на нього збирає. Хустка нормально сидить? Ріжок не видно?

– Ні, все добре.

Ксарта зіскочила зі столу і попрямувала до дверей.

– Ксарто, – гукнув її Максиміліан, – Я хотів спитати в тебе дещо.

– Так?

– Як у тебе з Гвіларом? Все добре?

– Нормально. Тільки вуха поряд з ним сверблять, – поскаржилася вона, – рівень святості і праведності зашкалює, варто підійти надто близько – і я вся чухаюся.

– Я думаю, що або ти звикнеш, або він згодом розгубить свій праведний запал і перестане завдавати тобі дискомфорту.

Ксарту цей висновок не тішив. Якщо Гвілар втратить свою праведність, його цінність для її задуму різко спрямує до нуля. Якщо ні, то здійснення його закінчиться тяжкими опіками або чимось гіршим.

– Ксарто, що ви там робили? – стурбовано запитав Гвілар, коли вони з Максиміліаном вийшли з конференцзали, і інквізитор попрямував у свої апартаменти, а Ксарта та Гвілар – до себе в блок, – Я цього не схвалюю. Підозріла у Майлза помічниця.

– Нічого страшного не сталося, – заспокоїла його Ксарта, – інквізитори, знаєш, не довіряють один одному, і наша присутність була потрібна виключно як живих детекторів брехні.

– Тепер зрозумів, – він кивнув, – чим ти зараз плануєш займатися?

– Піду читати книжку, інквізитор Валевскі якраз перед від’їздом з Офідії купив мені нову, яку я ще не читала. «Демонологія в замальовках та анекдотах», – похвалилася Ксарта, – якщо хочеш, можеш піти на склад, знайомитися з братами з Варти Смерті чи в каплицю, раз там тепер є капелан. Я буду у себе і до вечері нікуди виходити не планую.

Незважаючи на те, що Гвілару було не дуже приємно перебувати поряд із Ксартою, супроводжувати її скрізь було його обов’язком, який він старанно виконував. Щодня після обіду вона сиділа у своїй каюті, читала якусь книгу, і відпускала бойового брата у своїх справах під чесне слово, що нікуди без нього не піде. У цей час Гвілар зазвичай ходив на один із складів, який за наказом інквізитора Валевскі переобладнали у тренувальний зал. Але з кожним днем ​​йому все сильніше здавалося, що Ксарта не той гидкий і богомерзкий мутант, якого треба зневажати, боятися, ненавидіти, а при нагоді – геть знищити. Та й без своїх братів Гвілару було самотньо і іноді навіть нудно, і він був готовий поговорити хоч з кимось, навіть з мутантом.

– Знаєш, я сьогодні нікуди не піду, – відповів він, – я зрозумів, що мій мозок теж потребує тренувань, і хотів попросити в тебе книгу.

– Яку? – з посмішкою запитала Ксарта, підводячи погляд, – У мене їх багато. Є історія Імперіуму, пара томів «Героїв космодесанту та їх подвигів», кілька книг з ксенобіології, навіть енциклопедія імперської моди є – мені її Велма подарувала.

– Яке дивне захоплення для шестерні – людська мода… – задумливо протягнув Храмовник.

– До того, як потрапити до нашої команди, вона керувала цілим потоком сервіторів, які шили спецодяг, – пояснила Ксарта, – а коли йшла з фабрики, прихопила з собою свою швейну машину. Ти звернув увагу на її руки? У неї половина пальців органічні – щоб тканину відчувати. Велма може пошити будь-що і для будь-кого. То що, дати тобі енциклопедію моди?

– Демонологія була б цікавішою, але якщо ти її ще не читала… – Гвілар опустив погляд на Ксарту, не знаючи, попросити нову книжку чи якусь ксенобіологію.

– Я можу почитати її тобі вголос, виразно, якщо тобі так подобається.

Він на хвилину задумався, але потім відповів:

– У тебе гарний голос. Я згоден.

Через півгодини Ксарта з товстою книгою в синій палітурці під пахвою увійшла до каюти Гвілара. Той сидів на ліжку без броні, одягнений у довгу та вільну сіру туніку.

– Ой, вибач, – вона відвернулась і позадкувала, побачивши космодесантника у спідньому, – мені почекати за дверима, поки ти одягнешся?

– Ні, це і є мій одяг. Іншого у мене немає, тільки силова броня, – Гвілар не зрозумів, що викликало у Ксарти таке здивування, а потім згадав, що вона не знає майже нічого про побут орденів Адептус Астартес.

– Я книжку принесла, – вона продемонструвала товстий важкий том у синій шкірі, на якій була витіснена рогата і ікласта демонічна морда.

– Добре, – Гвілар посміхнувся, – можеш влаштуватися у кріслі.

Демонхост застрибнула у величезне крісло навпроти ліжка, поклала книжку на коліна і відкрила першу сторінку.

– Історія про бірюльку. Записав брат Джеффар. Розповідають, що в лібраріумі деякого ордену зберігався здобутий десь демонічний артефакт – Нефритовий Жезл Слаанеша…