Частина 2, у якій ми знайомимося з братом Гвіларом

Ты куда летишь, печальный призрак?

Вот он я – готический твой принц!

група «Агата Кристи»

цитата наведена мовою оригіналу

Гвілар – дуже поширене ім’я серед космодесантників. Напевно, у кожній роті кожного ордену є свій Гвілар, а подекуди й два-три. В історії Адептус Астартес був якийсь з усіх боків уславлений брат Гвілар. Казали, що він служив у Караулі Смерті і накоїв там подвигів. Ім’я це передавалося в частині орденів: де у спадок від наставника до неофіта, а де просто так, при прийнятті до лав скаутів.

Брат Гвілар та інші недавно покарані капеланом Храмовники стояли шеренгою у церемоніальному залі. Їх викликали сюди для того, щоб якийсь інквізитор обрав собі одного чи двох як охоронців.

Чому до інквізитора просто не відправили брата Клавдія – найкращого, хто є на «Архангелі Оріїлі»? Чому він сам обирає? Чому йому дали обирати з тих, хто провинився? Невже все настільки погано та небезпечно? Найкращих із найгірших зазвичай вибирають для якихось самогубчих місій з однієї простої причини. Їх не шкода, а орден все одно отримає свою частку слави та заслуг перед Інквізицією.

Двері в зал відчинилися, і в них з’явився інквізитор у чорному форменому костюмі у супроводі маршала Алена та якоїсь жінки. Вона була закутана в сірий плащ з капюшоном, і Гвілар не зміг розгледіти, як вона виглядає, але він точно був упевнений, що це жінка. Інквізитор був молодим на вигляд і дуже симпатичним чоловіком, з довгим хвостом каштанового волосся, гладко виголеним обличчям і проникливим поглядом сірих очей. Він одразу сподобався Гвілару, хоча Храмовник знав, що ніхто не може довіряти інквізиторам, навіть Астартес.

Жінка ж… ні, це була не просто жінка. Перед Гвіларом з’явилася проклята Богом-Імператором мутантка – зі світло-бузковою мерехтливою шкірою і темними пурпуровими очима. З-під каптура плаща виглядало пасмо волосся насиченого фіолетового кольору. Виглядала вона майже як дитина, а на зріст ледве дотягувала Гвіларові до ліктя. Кого тільки ці інквізитори за собою не тягають! У грудях хрестоносця заворушилася гарячою грудкою праведна ненависть, а пальці самі собою стиснулися в кулаки.

– Моя пошана вашому славному ордену, браття. Мене звуть Максиміліан Валевскі, я інквізитор Ордо Єретикус, уповноважений очолити зачистку планети Бордія від хаоситів, – він продемонстрував усьому строю свою інсигнію, – настає чергова битва з одвічним ворогом на Бордії. Там засів культ Хаосу. Інформатори повідомляють, що окрім культу Кривавого Бога нам доведеться зіткнутися ще й із генокрадами. Бордія не є частиною Імперіуму Людства, але я зважуся припустити, що після зачистки планети від культів нашими силами вона звернеться до світла Імператора. І я прошу орден Чорних Храмовників приєднатися до цієї угодної Імператору місії.

– Смерть єретикам і ксеносам! – пролунало звідкись з іншого кінця строю.

Храмовники схвально загомоніли. Гвілар обернувся і спробував визначити, хто з братів кричав.

– Для успішного протистояння тим і іншим я змушений був вдатися до використання офіційного імперського мутанта-псайкера, який допоможе нам шукати патріарха генокрадів, – продовжував інквізитор, – і виникла наступна проблема: моїй помічниці Ксарті потрібен охоронець. На «Горі переможеному» є полк гвардійців, вороже налаштованих до мутанта на борту. І я прошу дати мені можливість вибрати одного чи двох із вас, щоб повернути бойовий дух гвардійцям та зберегти життя Ксарти. Всі ми добре знаємо, що в присутності хоча б одного бойового брата Астартес прагнення воїнів імперської гвардії до бою зростає багаторазово.

– Я не можу не погодитися з інквізитором Валевскі, – відповів маршал Ален, – якщо мутантка навчена і схвалена фахівцями Схоластії Псайкана, і від збереження її життя залежатиме успіх усієї операції, орден готовий дати охоронця, а потім і брати участь у зачистці Бордії й привнесенні туди світла Імператора. Ми відрядимо одного брата на Ваш корабель для натхнення гвардійців та безпеки Вашої помічниці. А потім рушимо за вами на Бордію для приведення її до згоди.

– Від імені всього Ордо Єретикус дякую, – відповів Максиміліан.

– Чи можна, щоб вони зняли шоломи? – попросила жінка, – Я б хотіла поглянути в їхні обличчя. Це важливо.

– Схилити коліно! – скомандував капелан Віктор, що стояв поруч, – Зняти шоломи.

Гвілар зняв шолом і опустився на одне коліно. Інквізитор та його чудовисько попрямували вздовж строю, по черзі розглядаючи кожного бойового брата з шанобливої ​​відстані двох метрів. Він чув, як сусіди по строю шумно видихають і скриплять рукавичками, стискаючи кулаки: їхня ненависть до мутанта була майже відчутною. Тепер стало зрозуміло, навіщо сюди зігнали найгірших. Охороняти мутанта – така собі робітка. Ні слави, ні пошани, ні навіть єретиків, яких можна було б карати. Коли дійшла черга до Гвілара, він відчув, як ворушиться волосся на його голові, ніби в ньому копошиться щось липке, холодне і огидне. Мабуть, бузкова тварюка рилася в його пам’яті. Десантник стиснув зуби і постарався не показувати, що його хоч щось турбує.

– Нахиліть голову, будь ласка, – голос мутантки, однак, був приємним та мелодійним.

Гвілар спочатку виконав прохання і лише потім відзначив про себе, що зробив це, не замислюючись. Жінка підійшла впритул і легенько доторкнулася його коси, що звисала вперед на нагрудник. Його улюбленої коси чорного як смола волосся, за яку він, власне, і знаходиться тут! Зачіски не вважалися прямим порушенням статуту, але всі брати стриглися строго наголо або під горщик, деякі особливо завзяті (як от брат Клавдій) навіть голили собі тонзуру. Гвілар теж колись носив таке неподобство на голові, а потім задався питанням, чому Імператора і деяких Його синів зображують з довгим волоссям, а бойовим братам мати таке ж не можна. Старші брати і капелани не знайшли чим обґрунтувати цю заборону, тому просто покарали Гвілара пачкою єпитимій – за неповагу до старших за званням. І потім з будь-якої нагоди видавали єпитимії і вимагали, щоб він постригся.

– Ось так, – ласкаво проспівала вона, встала навшпиньки і ніби принюхалася, чим пахне його шия.

Ніздрі Гвілара роздулися від злості. Його волосся торкається мутантка, а він їй нічого не може зробити! Ганьба. Обидва серця забилися так, що їхній стукіт, здавалося, було чути зовні нагрудника. Він готовий був скрутити в’язи цій богомерзкій істоті прямо зараз. Але чомусь не міг поворухнутися. Гвілар підняв приречений погляд на супутницю інквізитора, і тільки зараз помітив, що їхні обличчя зовсім близько. У роті пересохло. Бравий воїн не міг сказати жодного слова, та якось і не дуже хотів. Пурпурові очі бачили його наскрізь, і від цього погляду вся пекуча як прометієва бомба ненависть кудись зникла. Немов хтось висмикнув затичку з посудини з його праведною люттю. Усередині лишилася тільки гнітюча порожнеча, в якій наче канонада батарей гуркотіли його серця. Ні гніву, ні страху, ні бойового завзяття, ні бажання молитися чи бігти до капелана. Нічого.

Вона відійшла. Далі Гвілар пам’ятав усе, як у тумані. Очі та вуха ніби вимкнулися. Він стояв, схиливши коліно, і дивився перед собою, як загіпнотизований грокс. Усередині, десь унизу живота, згорталося в теплий клубок, пульсувало і штовхалося незнайоме почуття, яке він відчував так давно, що вже й забув, що це таке і як називається. Краєм вуха він почув ледь чутний шепіт супутниці інквізитора:

– Шістдесят три стандартні роки, дуже молодий, імплантувався пізно і з проблемами, засидівся в неофітах. Силову броню отримав порівняно недавно, до Братства Меча ще не вступив. Страждає від нерозуміння з боку братів. Знаходиться тут через дурну дрібницю. А ще волосся красиве. Він мені подобається.

Гвілару ніби відро крижаної води за комір вилили. Він підняв погляд і побачив просто перед собою інквізитора з його супутницею.

– Ми хочемо взяти до себе на борт цього славного брата.

– Встань, брате Гвіларе, – наказав Ален, – відтепер ти відповідаєш за збереження життя помічниці інквізитора Валевські. У тебе є дві години на збори та прощання.

Десантник повільно підвівся. Все відбувалося наче не з ним, не тут і не зараз. Здавалося, що це йому просто сниться, що ось-ось він прокинеться у себе в келії і вирушить на ранкову молитву, і через кілька хвилин образи інквізитора та бузкової мутантки розчиняться у його свідомості назавжди.

Кажуть, що Астартес не бачать снів. Після всіх модифікацій їхній мозок настільки змінюється, що цей процес стає неможливим. Однак Гвілар навіть через сорок років після закінчення імплантації все одно бачив сни. Спочатку він намагався з’ясувати, чи це нормально, ходив до апотекаріїв, які не змогли з’ясувати причину, і навмання напихали його ліками. Після них сон ставав схожим на важке безпам’ятство, а пробудження супроводжувалося нудотою та слабкістю. А потім сни все одно поверталися. Гвілар вирішив більше нікому про це не розповідати. Жити вони не заважали і на роботі решти тіла ніяк не позначалися. Майже ніяк.

Іноді йому снилося дитинство, в якому він ще ходив у недільну школу, співав у хорі та навчався гри на органі. Дівчинка, яка йому подобалася, і однокласники, які сміялися з його високої і худої фігури. Йому снився день, коли його забрали у батьків, командорія, початок тренувань, біль від першої імплантації. Але іноді, дуже рідко, йому снилося море. Гвілар виріс на Гудрун, у горах, і ніколи не бачив справжнього моря зблизька. У своїх снах він стояв по коліна в каламутній безкрайній воді, що переливалася всіма кольорами веселки. Вона була холодна, і хоча виглядала як вода, на дотик більше нагадувала потоки повітря. Гвілар звідкись знав, що там, під водою, є щось живе, розумне. Воно кликало його на ім’я з-під води тисячею різних голосів, запрошувало поринути у це море. Найсильніше він боявся впасти в цю воду і опинитися під нею з головою, бо звідкись знав, що щось його з’їсть, якщо це станеться. Після снів про різнокольорове море брат прокидався з відчуттями плойну, з якого вичавили весь сік. Але все одно нікому нічого не казав.

Гвілар відмовлявся вірити в реальність подій навіть коли збирав свої нечисленні речі та зброю перед тим як залишити келію на «Архангелі Оріїлі».

Його відпустили швидко, тихо та без урочистостей. Навіть без звичної для таких випадків братньої молитви. Гвілар відчував себе викинутим, непотрібним і спустошеним, коли стояв у стикувальному шлюзі, а вантажні сервітори неспішно тягли ящики з його речами, зброєю та боєзапасом на «Горе переможеному». Його навіть не вийшли проводити. Капелана довелося шукати по всьому крейсеру, щоб той прийняв останню сповідь. І знову брат Гвілар не вірив, що його орден так з ним обійшовся. Але в голову наполегливо лізло лише одне слово: здихалися.

– Як твоє повне ім’я? – пролунав за плечем голос його підзахисної.

– Ренне Гвілар Штерн, – відповів він, обертаючись.

– Я – Ксарта Дінор, – вона обійшла свого нового охоронця і подивилася на нього знизу вгору, – ніколи раніше не бачила живих космодесантників так близько.

Гвілар не знав, що відповісти, тому мовчки відвів погляд у бік шлюзу. Усередині була та сама порожнеча: емоційний і розумовий вакуум нікуди не подівся.

– Виглядаєш пригніченим. Ти чогось боїшся? Хвилюєшся? – Ксарта торкнула його за лікоть, і Астартес інстинктивно смикнув їм.

– Імператор не велить боятися, – похмуро сказав він.

– Імператор не велить брехати союзникам. Зі мною це точно не прокотить, – вона склала руки на грудях, – не змушуй мене силою копатися в твоїй голові. Будь ласка.

У погляді її пурпурових очей було щось незвичайне, незрозуміле, що розходилось із міркуваннями Гвілара про те, яким має бути мутант. У його голові мутант був злісним і потворним, тупим, огидним, смердючим, з повною пащею величезних гострих іклів. І більшість бачених ним мутантів такими і були. Ксарта була зовсім іншою. Маленька, тендітна і витончена, вона ступала легко і майже нечутно. Від неї пахло чимось незнайомим, але запах Гвіларові подобався. Основне серце застукало швидше, в холодному тамбурі раптово стало нестерпно жарко і душно.

– Покажи мені, де я житиму.

– Ходімо. Житимеш в одному блоці зі мною.

Від усвідомлення цієї перспективи у Гвілара впала щелепа. Добре, що зріст його підзахисної був надто маленьким, щоб вона це помітила. Ще й життя в одній кімнаті з мутантом йому бракувало!

– Не бійся, каюти у нас будуть різні, – заспокоїла вона, ніби читаючи його думки, – спільним буде лише душ. Він один на дві кімнати – мою та твою. Взагалі на три, у третій живуть Велма та Андроїдас, але їм душ не потрібен, вони залізні.

– А можна ти не лізтимеш у мою голову без дозволу? – обурився Гвілар.

– Я й не думала, – відповіла Ксарта, – просто тебе так перекосило, що одразу стало зрозуміло: бачити мене голою і слухати моє хропіння ти не хочеш.

– Але як…

– Ти в двері відбиваєшся, – посміхнулася Ксарта.

Блискучі двері в тамбур роз’їхалися в сторони, впускаючи її, Гвілара та сервіторів із ящиками на борт «Горя переможеному».

…

– Знайомтеся: це брат Гвілар, – Ксарта вказала долонькою на космодесантника, який увійшов слідом за нею, – він тепер мене охоронятиме.

Велма і Андроїдас сиділи в маленькій їдальні закритого крила і спілкувалися про щось своє, коли Ксарта привела знайомитись свого нового охоронця. Серво-ад’ютант сидів на стільці боком до столу, закинувши ногу на ногу і поклавши на стіл лікоть, і щось захоплено розповідав техножриці. Велма сиділа навпроти і крутила в тонких механічних пальцях кабель із двома джеками на кінцях. Побачивши гіганта в кераміті, поряд з яким Ксарта виглядала не просто маленькою, а крихітною, вона посміхнулася.

– Це серво-ад’ютант інквізитора Валевскі – Андроїдас, для людей – Андреас. А це Велма, наш технічний працівник, – представила колег Ксарта.

– Від кого тебе охороняти, єресь? – ад’ютант широко посміхнувся неприродно білими, ідеально рівними зубами.

– Я не єресь! – обурилася Ксарта, – Але єрессю мене вважають дуже багато хто. Від них охороняти і треба.

– Ти була єрессю всі ті роки, що ми знайомі, нею і залишишся, – він засміявся, – усі п’ятдесят два роки.

Гвілар уважно розглянув своїх нових знайомих.

– Серво-ад’ютант? Це ти сервітор чи смертний?

– Ні те, ні інше, – Андроїдас підвівся і демонстративно розстебнув військову куртку, – я – біомех, офіційно вважаюсь сервітором класу «РР». Але не люблю, коли мене так називають.

– «Розвідувальний реалістичний», – відразу пояснила Велма, – хоч конструктивно «РР» і являє собою сервітора, тобто людський мозок у титановому корпусі, але своїм зовнішнім виглядом і поведінкою не відрізняється від живої людини, володіє особистістю, здатністю навчатись та самостійно приймати рішення. Був розроблений для проникнення у злочинні угруповання та проведення диверсій. В плані характеристик спільного з сервітором у нього тільки те, що він має деякі обмеження свободи волі – наразі відключені.

Справді, зовні від людини ад’ютант інквізитора Валевскі вирізнявся дуже мало. У вільній куртці та військових штанах кольору хакі – взагалі не відрізнити. Зростом машина була під два метри, і нижче космодесантника без броні всього на голову. Без одягу це був металевий корпус, виконаний у вигляді людського тіла з усіма його синтетичними м’язами та рельєфами, блискучий тьмяним титановим блиском. Руки до ліктьового суглоба, обличчя, і шию разом із ключицями вкривала світла штучна шкіра, а що коротке русяве волосся несправжнє, Храмовник теж ніколи б не подумав. Крім цього, творці Андроїдаса забезпечили його вельми живою та виразною мімікою, приємним голосом і майже невідмінними від справжніх зелено-блакитними очима.

– Не знав, що десь в Імперіумі роблять таких, – здивовано промовив брат Гвілар.

– Нас випустили дуже обмеженою серією, – Андроїдас продемонстрував тавро на правому плечі: літери Г і Л, вписані в коло, – тут. Кузня магосів Генріха та Леона Олді.

– Їх, звичайно, багато хто вважає єретехами, – додала Велма, – за те, що не хотіли видаляти особистість та пам’ять своїм творам. Але їхній внесок у створення біомехів «РР» та проведення багатьох диверсійних місій неоціненний.

Вона скинула каптур червоної мантії, і молодий Храмовник побачив, що голова Велми майже повністю схована під титановим ковпаком, з якого виходять товсті чорні дроти, що закінчуються різноманітними джеками, штепселями та роз’ємами. Праве біонічне око мерехтіло червоною зіницею, а ліве було цілком органічним, зеленим, з довгими віями. Нижня щелепа була закрита титановою скобою, що кріпилася до ковпака на голові парою суглобів. Вона нахилила голову, відкинула частину своїх електричних дредів уперед і підключила той кабель, що був у неї в руках, кудись собі в потилицю. Органічне око злегка сіпнулося.

– О, так краще, – вона посміхнулася, – знайти порозуміння з машиною завжди простіше, коли у вас єдиний інформаційний потік.

– Ем… напевно, – Гвілар завжди вважав техножерців дуже дивними, і зараз не знайшов, що сказати.

– Ось і познайомилися, – посміхнулася Ксарта, – ходімо, інквізитор Валевскі хотів поговорити з тобою про твої обов’язки.

Вони покинули їдальню і попрямували до житлового блоку.

– Андроїдас сказав, що ви знайомі п’ятдесят два роки, – Гвілар уважно подивився на Ксарту, – а виглядаєш ти на чотирнадцять.

– Знаєш, такі як я старіють трохи повільніше, ніж звичайні люди, – посміхнулася Ксарта.

– А скільки тобі років насправді?

– Якщо перераховувати у людські періоди дорослішання, десь чотирнадцять стандартних терранських років і є. Максиміліан каже, що навряд чи я колись подорослішаю, – вона почухала себе за вухом і поправила пояс штанів.

– А йому скільки років? – продовжував цікавитись Гвілар.

– До вісімдесяти. Він добре зберігся, та й за мірками інквізиції ще не пенсіонер. Скільки років Велмі, я не знаю. Вона з нами недавно.

«Якщо не знати, що господар не старіє завдяки мені, то можна повірити в скажену ефективність імперської медицини та омолоджуючих процедур», – подумки додала Ксарта.