Частина 1, в якій ми ближче знайомимось з Ксартою

Слаанеш обіцяє своїм слугам неймовірну силу в обмін на таку дрібницю, як оргазм праведника. Але на багато світлових років навколо праведник лише один – бойовий брат з ордену Чорних Храмовників. Чи хочуть космодесантники сексу? Чи люблять вони жінок? Чи здатний космодесантник отримати оргазм у той же спосіб, що і звичайна людина? І що робити, як раптом…?

Обкладинка Оргазм праведника

Окремі подяки:

Дмитру Кононенку – за капелана Ксав’єра з ордена Саламандр

Невстановленому автору – за комісара Дітріха

Брату Джеффару – за «Історію про бірюльку»

Іллі Устінову – за пісню про капелана

Євгену Фрейліху – за крейсер «Горе переможеному»

Пролог

Космопорт при військовій базі на Офідії жив своїм звичайним життям. Крейсер «Горе переможеному» стояв на низькому якорі. Завантаження 77-го полку Востроянських первістків на борт йшло повним ходом. Транспорти снували туди-сюди, піднімаючи на борт людей та техніку. Їх збиралися везти на Бордію, у глухий прикордонний світ сектору Скарус, який раніше не знав світла Імператора. Офідія була тимчасовим перевалочним пунктом.

На одному із семи континентів Бордії оселився культ Хаосу, і підозріло швидко розрісся до непристойних розмірів, захопивши ціле містечко. Потребувалося серйозне втручання, щоб вибити його звідти. Настільки потужних військових ресурсів технічно відстала космічна глушина не мала. Бордія була тією ще дірою: ні значної кількості корисних копалин, ні інших цінних ресурсів. Клімат сухий і дуже спекотний, місцева рослинність не особливо їстівна, землеробство занепадає, а терраформувати планету дуже накладно. Населення – технологічно нерозвинені, недисципліновані та агресивні дегенерати, які навіть до служби в гвардії не придатні: ненависть до порядку, держави, влади та її представників у бордіанців в крові – свою єдину планетарну державу досі збудувати не можуть. Та й стратегічна цінність планети як плацдарму для військових сил Імперіуму приблизно дорівнює нулю. Раніше Бордія не була потрібна ні Імперіуму, ні хаоситам. Тільки друкхарі там з’являлися, і то у великі свята: постійна громадянська війна і переділ бордіанських територій сприяли процвітанню на планеті работоргівлі, і місцеві рабовласники пачками міняли бранців на якісь технології вухатих. Але з приходом культу справи могли різко і непоправно погіршитися будь-якої хвилини.

– Таємні інформатори повідомляють, що в тій частині планети, куди ми летимо, діє не тільки культ Кхорна, – Максиміліан відвернувся від панорамного бронескла крейсера, крізь яке виднівся космос і сама Офідія, – а ще й генокради.

Інквізитор, Ксарта та Андроїдас стояли на галереї над капітанським містком «Горе переможеному» та обговорювали майбутні перспективи.

– Звідки на Бордії наші інформатори? – здивувалася Ксарта, поправляючи намотану на голову фіолетову у візерунки хустку, – Бордіанці ж знехтували імперським миром і видворили дипломатичну місію Імперіума геть з планети.

– Цирк поїхав, інформатори лишилися, – серво-ад’ютант Андроїдас знизав плечима зовсім як жива людина, – а генокради – це справді дуже погано. Минулого разу вони мені ногу відірвали.

– На Дольсені до нас приєднається інквізитор Ордо Ксенос Шон Майлз, – не особливо задоволеним тоном продовжував Максиміліан, – разом із винищувальною командою Варти Смерті. Не хотів би я втягувати у цю справу колегу, але другий культ – це його юрисдикція.

– Ти не хотів би, щоб твій колега бачив мене, – зауважила Ксарта.

– Тебе взагалі нікому показувати не можна, єресь, – сказав Андроїдас, – особливо – Варті Смерті.

– Ой, та годі вам, – демонхост зробила зворушливе личко, – я мутант-псайкер з довідкою, що вони мені зроблять?

– Варта Смерті може мати при собі бібліарія, це страшніше, – відповів Максиміліан, – бібліарії бачать істот варпу, і деякі з них можуть помірятися силами з демон-принцем. Гірші за них тільки Сірі Лицарі.

– Ну гаразд, гаразд, – надулась Ксарта, – до кінця рейсу сидітиму в своїй каюті і носа не показуватиму нікуди взагалі далі гальюна.

– Навіщо одразу так? Крейсер великий, може, вони всі будуть в іншому місці, і тебе ніхто не побачить, – припустив Андроїдас.

– Не хочу, щоб тут топатвся чужий інквізитор, ще й із космодесантом, – пирхнула Ксарта, – піду помедитую над тим, що можна зробити, щоб ми впоралися з цими проблемами на Бордії самі. Не чіпайте мене найближчої години, а краще – дві.

Вона розвернулася на підборах і попрямувала до своєї каюти. Максиміліан і Андроїдас дивилися вслід сіро-ліловій плямі.

– Може сказати їй, що інквізитор Майлз уже виїхав? – запитав Андроїдас.

– Не треба. Подивимося, що Ксарта витягне з Імматеріума. Все, що ми можемо отримати, треба використати.

Частина 1, в якій ми ближче знайомимось з Ксартою

 При чужих людях демонхост Ксарта одягалася яскраво і зухвало: так її нелюдська зовнішність менше впадала у вічі, і найчастіше її вигляд сприймався оточуючими як агресивний кітч і бунт, що супроводжують складний перехідний вік. Вона носила однотонну сорочку або курточку, яскраву у візерунки довгу спідницю або дуже широкі штани з високою талією із щільної тканини і намотувала на голову хустку, що приховувала короткі чорні ріжки, гострі вуха та каре яскравого фіолетового волосся. Під штанами ховався гнучкий, схожий на лев’ячий хвіст з китичкою, що в розслабленому стані діставав підлоги. Насичено-фіолетові кігтики, акуратно підпиляні та лаковані, завжди прокочували за особливо вичурний манікюр. А блідо-бузкова з перлинним блиском позбавлена ​​рослинності шкіра і пурпурові райдужки очей списувалися на вроджену мутацію.

У світі не так багато демонхостів, і ще менше тих, хто їх бачив та залишився після цього живим. Більшість людей, особливо чоловіків, вбачали Ксарту швидше незвичайною, ніж відразливою: нечасто в почті інквізитора побачиш дуже гарну дівчинку років чотирнадцяти чи шістнадцяти – веселого та кіпішного підлітка, який, здається, не зовсім розуміє, куди потрапив. Але ж кого тільки ці інквізитори до себе не беруть: величезні смердючі огріни, злодюги-ратлінги, арко-флагелянти та божевільні псайкери… На їхньому тлі дівчинка з бузковою шкірою виглядала майже нормальною – якщо не знати, що всередині сидить потвора, стара за мірками людськими, і дуже молода за мірками демонічними. Були й ті, хто зачаровувався посмішкою Ксарти та її заливистим, заразливим сміхом, не звертаючи уваги на неприродно білі гострі ікла. Ніхто й не замислювався, чому поряд з нею стає легко і весело, а коли вона йде, накочує незрозуміла туга.

Ксарта займала одну із трьох кают у блоці на першому житловому рівні «Горя переможеному». Перший рівень призначався для важливих персон на кшталт інквізиції та її супроводу. Кают там було мало, всі вони знаходилися у закритому крилі та відрізнялися вельми високим рівнем комфорту порівняно з нижніми житловими рівнями. Майже весь перший рівень займали капітан крейсера і основний екіпаж: офіцери, навігатори, астропати, техножерці та інші важливі фахівці. Другий, нижній житловий рівень повністю займали гвардійці. На третьому і нижче розташовувалися сервітори та решта технічного обслуговуючого персоналу.

Блок для супроводу складався з трьох кают, що виходили дверима в спільний тамбур. Туди ж виходили двері спільної душової та туалету. Велма та Андроїдас розташувалися в найдальшій каюті. Оскільки виписати окрему каюту для сервітора, яким проходив за документами Андроїдас було не можна, він вимушено жив із техножрицею. Але ні він, ні вона не страждали від такого сусідства, а скоріше навіть навпаки. Середня каюта стояла порожня: Максиміліан жив у великих двокімнатних апартаментах підвищеного комфорту, із звукоізоляцією, сигналізацією, сканером відбитків пальців та двома сервіторами-стюардами. Каюта Ксарти знаходилася найближче до душової. Велика кімната, схожа скоріш на готельний номер, ніж на каюту на бойовому крейсері не мала вікон у коридор чи ілюмінаторів назовні, проте була укомплектована величезним ліжком, на якому могли вміститися три, або навіть чотири умовні Ксарти. Дзеркало, шафа, тумбочка розміром з сейф – все навколо було розраховане не на маленького демонхоста, який за бажання і на стелі спати може, а на космічного десантника.

У каюті стояла напівтемрява, і нестерпно смерділо якимись різкими пахощами. На підлозі була накреслена помадою восьмикінцева зірка, в центрі якої ширяла в позі лотоса Ксарта. Одяг демонхоста валявся купою у найближчому кріслі. На стрілках зірки горіли чорні свічки, а саме поле дійства оточувало кільце з символів Хаосу. У каюті стояв неприємний та колючий псионічний холод. Двері беззвучно зачинилися, і Максиміліан зупинився, щулячись і чекаючи, коли Ксарта вийде з трансу.

…

Вона розплющила очі у великому і гарному саду. Навколо цвіли фруктові дерева, співали птахи, яскраво світило сонце. Вітер тягнув небом блідо-рожеві пухнасті хмарки. Їй уже доводилося бувати тут з іншими демоницями. Тільки раніше вона могла прогулюватися по траві і рвати квіти, а зараз – висіла в тісній золотій пташиній клітці на одному зі старих дерев.

– Це що таке? – запитала Ксарта себе, крутячись на місці в пошуках дверцят.

Двері не було як такої.

– Це твоя смертна оболонка, – сказав хтось ззаду, – в якій ти сидиш з власної волі.

Голос міг належати як чоловікові, так і жінці, але Ксарта вже знала, хто до неї говорить. Вона повільно розвернулась обличчям до того, хто говорив, і схилила голову, тому що клітка була занадто тісною навіть для того, щоб уклонитись.

– Привіт, Агато. Так, моє тіло справді мені… замале. У плечах тисне.

Герольд Агата вийшла з-під дерева. Красива засмагла жінка з двома парами синювато-чорних рогів, що росли з пишних пурпурових кучерів, постала в одному тільки чорному корсеті та пов’язці на стегнах. Вона витягла довгі лускаті ноги, щоб краще бачити Ксарту в її позолоченій в’язниці.

– Хто тут у нас? Утікачка з Палацу Насолод? Чи людська бранка? – єхидно запитала вона.

– Ви самі мене вигнали! Ось моє тавро вигнанця! – на правому плечі Ксарти спалахнув золотом несиметричний хрест, схожий на два порізи, перетинаючі один одний.

– А-а-а, вигнаниця з варпу! – Агата засміялася хрипким сміхом, – Але ж у тебе був шанс повернутися…

– Не було, – продовжувала заперечувати Ксарта.

– Не перебивай, коли з тобою говорить голос Принца Насолод! – вигукнула герольд, – Вигнаниця. Тавро не заважає тобі вільно входити у варп.

Ксарта обернула хвіст навколо себе і зробила максимально винуватий вигляд. Агата обійшла навколо клітки, не спускаючи золотистих очей із блудної сестри.

– Герольде Ксарто, ти не повернулася і не вибачилася. Чому? – грізно спитала вона.

– Ви, значить, мене викинули у сліпу пастку, просто тому, що я комусь не сподобалася, а я, значить, ще й вибачатися мушу? – обурилася Ксарта, – Я і зі смертною людиною поряд непогано почуваюся.

– Ну не хочеш додому – і не треба, – пирхнула Агата, – Темний Принц за тобою не дуже скучить. Йому є чим зайнятися.

– І чим же Він займається за моєї відсутності? – спитала Ксарта, склавши руки на грудях.

– Ну, ось недавно у Нього був гарний настрій, і Він оголосив про свою небачену щедрість у зв’язку з цим, – Агата ще раз обійшла навколо клітки, – в обмін на маленьке підношення він зробить демон-принцем будь-кого.

– Розкажи, що це? – Ксарта зробила брівки хаткою і підняла хвіст.

– Нічого такого, чого б ти, маленький герольд Ксарта, не змогла дістати у своєму становищі – поряд зі смертним. Суто дрібниця, проте, дуже цінна. Знайти її легко, отримати – складно, але ти впораєшся. Це може тобі не сподобатися, хоча хто знає…

Агата єхидно посміхнулася, і тут по спині Ксарти побігли крижані мурашки, а нутрощі мимоволі зіщулилися. Не подобалася їй ця посмішка.

– Що це?

– Оргазм праведника.

Ксарта не знала, плакати їй чи сміятися. З одного боку, знайти праведників в Імперіумі порівняно легко, а з іншого – у команді Максиміліана, та й на всьому «Горі переможеному» їх було аж жодного. При всій своїй повазі до господаря вона не назвала б праведником людину, якій зобов’язана своїм перебуванням у матеріальному світі.

– Ем… якої якості має бути цей праведник? – спитала вона, сподіваючись хоч на якусь підказку, – І де його взяти?

– Скоро ти матимеш шанс знайти справжнього праведника. Чим чистіше і праведніше – тим краще, тож вибирай ретельно.

Агата повернулася до неї спиною і розчинилася в фіолетовому серпанку, не прощаючись.

…

Ксарта приземлилася на підлогу і встала.

– Що тобі сказали у варпі? – поцікавився Максиміліан, стоячи під дверима.

– Хазяїне! – обернулася вона, – Я ж просила не турбувати мене, навіть двері на кодовий замок зачинила. Як ти його відкрив?!

– Ось так, – інквізитор показав інсигнію, що висіла у нього на шиї, – в інсигнії вищий рівень доступу куди завгодно, ключ від будь-яких дверей і пароль від будь-якого когітатора.

– Негідник, – буркнула Ксарта, виходячи з зірки і клацанням хвоста погасивши всі свічки разом.

Максиміліан поблажливо посміхнувся.

– То що тобі сказали твої Боги?

Вона зітхнула. Клацнув перемикач на панелі клімат-контролю, і дим від пахощів потроху поринув у витяжки разом із залишками псионічного холоду.

– Мені потрібний праведник найвищої якості. Це має бути чоловік, фанатично вірний Імператору. Капелан чи комісар якийсь. Ну, або колега отця Акакія. І бажано не дуже старий. Натомість я отримаю силу демон-принца…

Максиміліан замислився.

– Тобі його в жертву треба принести?

– У тому й річ, що ні! Він повинен залишитися живим і боєздатним… якщо йому дах не рушить, звичайно, – знервовано відповіла Ксарта, скинувши одяг із крісла, вмостившись у нього і намагаючись гарячково збагнути, де ж їй взяти праведника, як усе це провернути, і чи варто говорити господареві про кінцевий результат… якщо він сам досі не знає.

– Ти можеш мені сказати, що ти маєш зробити? – з серйозним виглядом запитав інквізитор.

– Я думала ти знаєш, раз ти стирчав тут хоча б частину сеансу, – ображено відповіла Ксарта.

– Не знаю, – відповів він, – але якщо тобі потрібен праведник, то ми все одно збиралися стикуватися з ударним крейсером Чорних Храмовників…

Очі Ксарти миттю полізли з орбіт.

– Хазяїне, ти при своєму розумі? Ці хлопці божевільні! Туди нормальних не беруть! Вони ненавидять псайкерів, мутантів, ксеносів – та всіх підряд! Тобі перспективи присутності Варти Смерті мало?! Нащо нам летіти до них?

– Єресь, ми просто зайдемо до їхнього начальника – до маршала, чи як він у них зветься, повідомимо, що на планеті є культ Кхорна і можлива загроза генокрадів. Їх хоч щоденною молитвою не годуй, а дай когось покришити в ім’я Імператора. Якщо тобі так потрібен праведник під боком, можемо попросити до себе на борт одного чи двох як особисту охорону – інквізитору вони точно не відмовлять. А праведніше за цих когось знайти складно.

– Я маю подумати, – Ксарта позіхнула, – ми скоро будемо в місці стикування?

– Десь за тиждень, – Максиміліан уважно подивився на Ксарту, – якщо ти захочеш поговорити про те, для чого тобі потрібен праведник, я тебе уважно вислухаю. Твоя сила в цьому заході нам дуже потрібна.

Коли за господарем зачинилися двері, Ксарта лягла в ліжко, закопалася в теплу ковдру і спробувала хоч якось обміркувати почуте.

Думки безладно гасали в голові демонхоста. Це ж треба, легко знайти і складно отримати! У даних умовах це практично неможливо! Жодного праведника на борту «Горя переможеному». Жодного! Макс далеко не праведник, Андроїдас та Велма для цього просто не придатні. Екіпаж крейсера на три чверті складався з техножерців та сервіторів, а полк Востроянських первістків Ксарта за людей не вважала. Що можна взяти з одного полку гвардосів, які цікавляться лише випивкою, бабами та статистикою скрамболу, іноді перериваючись на партію в карти? Грали вони, до речі, так собі. Ксарта роздягла до трусів усіх, хто зважився з нею грати, і її почали боятися не лише через колір шкіри та очей.

За документами – підробленими, звичайно ж – демонхост проходила як легальний мутант-псайкер рівня Бета на службі інквізитора Валевскі. Спроб застрелити її не було, але страх перед її псі-силою (а як ще можна вигравати у всіх підряд?) і перед гнівом Максиміліана висів у повітрі разом із смородом онуч і спітнілих гвардійських тіл.

Залишалися хрестоносці. За свій недовгий демонічний вік Ксарта не бачила лояльних космодесантників зблизька жодного разу. Її знання про них обмежувалися тим, що це здоровенні генетично модифіковані мужики-бройлери з вірою в Імператора замість мізків, прикутою до обладунків зброєю моделі «дивись не загуби!» та зашкальним рівнем агресії до всього живого. Ну і тим, що туди беруть лише біснуватих фанатиків, іноді вже занадто дорослих для того, щоб успішно розпочинати кар’єру космодесантника.