Розділ третій, або розмови та спогади

–  Рута, – тихо мовила дівчина, уважно оглядаючи нового знайомого. Небезпечним, чи злим він не виглядав, але широкі плечі та довгий ніж на поясі свідчили про те, що за нагоди він може стати серйозним противником. Злити такого було небезпечно.

«Але цей його хитрий погляд. Наче так і проситься, щоб йому по пиці прилетіло» – ця думка допомогла трохи розслабитись. – «Цей дивний тип більше схожий на колегу-приколіста, ніж на маньяка. Може і не приріже мене за криве слово»

–  Руу-таа, – протягнув він, ніби смакуючи. – Ну що ж, приємно познайомитись. Бачу ти вже не схожа на помираючу, тому я покличу решту. Вони теж жадають познайомитись з таким раптовим подаруночком.

З цими словами чоловік одним граційним рухом прослизнув назад до кімнати, та направився до каміну, звідки підхопив лист паперу.

–  Напишу їм, щоб тягли свої дупи сюди, – пояснив він, побачивши здивований погляд співрозмовниці.

–  Подзвонив би, що за архаїзм! – байдуже кинула Рута, внутрішнє зібравшись.

Люсьєн оторопіло закліпав. Він виглядав дійсно збитим з пантелику.

–  Чого так дивишся? Очі повипадають.

–  Що таке «подзвонив»?

«Можна вважати це підтвердженням теорії про подорож в інший світ. Не думаю, що мої галюцинації могли б не знати про існування телефонів» – подумала дівчина. Вірити в власне божевілля дуже не хотілось. – «Хоча, може в них тут тотальний патріархат, і ті вони, про яких згадав цей дивний тип, захочуть посадити мене на ланцюг в підвалі» – вона здригнулась. – «Ні, про таке я не хочу думати. Якщо все виявиться погано, то я буду діяти по ситуації, але спочатку треба поглянути на ситуацію, та отримати відповіді на запитання. Бо в мене від них голова лусне»

–  Не звертай уваги, – Рута відмахнулась, уважно оглядаючи вбрання чоловіка. Шкіряні лосини, чоботи, сорочка чи то історичного, чи то фентезійного крою. – Схоже в вашій глушині таких речей ще не придумали.

Він тільки зарозуміло пирхнув, побачивши, як здивовано розширились очі дівчини, коли кинутий на стіл папірець з кількома рядками тексту розчинився у повітрі.

–  Глушина, кажеш? Ну-ну.

На це Рута тільки закотила очі, та втекла від набридливого співрозмовника назад на балкон.

«Який же він! Який же! Рррр!» – показувати цьому рудому… лису своє роздратування дівчина не збиралась, тому доводилось лютувати всередині. – «Не знаю, кого він там збирався кликати, але якщо вони такі ж юмористи, то я буду тікати від них швидше вітру. Ненавиджу таких людей»

Охолонути вона не встигла. Зовсім поруч почулись дивні звуки і, піднявши погляд у небо, дівчина застигла, спостерігаючи, як на балкон опускаються три кремезні крилаті постаті. Роздивитись деталі проти сонця не вдавалось, і тому виглядали вони ще моторошніше. Їх величні чорні крила били повітря з таким звуком, що Рута ледве не схопилась за серце від жаху та захвату. Сила, міць і гори м’язів.

Коли гості опустились, то аура таємничості трохи згасла, але відчуття сили, що линуло від них нікуди не поділось. Вони не були схожі на того Люсьєна, що зустрів її з хитрою посмішкою. Ці чоловіки виглядали, як справжні воїни, що бувають тільки на сторінках романів.

Кожен з них тримав на руках жінку, яких вони зараз обережно опускали на землю.

–  Ну привіт, – весело всміхнулась їй неймовірно прекрасна блондинка, відкидаючи від себе руки смаглявого красеня. – Ми примчали, як тільки дізнались, що ти прокинулась. Сподіваюсь Люсьєн не встиг тобі набриднути?

–  Не сподівайся, – закотила очі Рута, почувши, як пирхнув за її спиною вищезгаданий Люсьєн. – Якщо я знову залишусь в його компанії, то покусаю цього бовдура.

У відповідь блондинка весело розсміялась, та обняла її за плечі.

–  Не хвилюйся, я тебе врятую, – проспівала вона, знову заводячи її до кімнати, та саджаючи на головне місце за столом.

–  А мені здається це була б дивна картина, – всміхнувся смуглявий, сідаючи поряд. – Знаючи цього лиса, ви б мило погризли один одного.

–  Це ти зі свого досвіду знаєш? – поцікавилась Рута невимушено. У відповідь той розреготався та показав їй великий палець.

–  Це ще один наш бовдур, Кассіель. А я Мор, будемо знайомі, – всміхнулась блондинка, опускаючись на сусідній стілець. – Там, під стінкою, стовбичить Азріель, – вона кивнула на завмерлого в кутку красеня, якого оповили тіні, неначе вони були живі. – Це Різенд і Фейра – наша солодка парочка, – кивок на серйозного чоловіка, що опустився по інший бік столу та юну ельфійку, що безтурботно вмостилась в нього на колінах. – Та наша неповторна Амрен, – їй кивнула маленька тендітна панна, що спостерігала за всіми, спершись плечем на балконні двері.

–  Я Рута, всім привіт, – Дівчина несміливо всміхнулась, уважно стежачи за реакцією. – Не знаєте, де я, і як сюди потрапила?

Різенд зітхнув, та потер чоло, прикривши очі. Вигляд він мав в цей момент вкрай втомлений.

–  Як би тобі сказати. Здається ти не з нашого світу? – він уважно поглянув на неї, схиливши голову.

–  Ну, схоже на те. В будь-якому разі крилатих людей в нас немає, та й одяг такий не носять, – дівчина знову зиркнула в бік Люсьєна з його доісторичною сорочкою. – До того ж, наскільки я розумію, у вас тут живуть не люди. Навіть в мене вуха видовжились, – вона смикнула себе за кінчик вуха, що стирчав з під волосся.

–  Ну, відверто кажучи, – подала голос Фейра, – в цій кімнаті взагалі немає людей.

–  Як ми розуміємо, – знову заговорив Різенд, обіймаючи дівчину в себе на колінах. – Те, що ти тут опинилась – робота Котла.

Після цих слів Рута затремтіла. Спогади, що вона їх так марно шукала в своїй пам’яті після пробудження, завирували в голові болісним калейдоскопом.

–  О господи. Я згадала, – тихо прошепотіла вона, стискаючи край столу побілівшими пальцями. – Котел. Ця триклята штуковина з’явилась в мене вдома. О господи, – вона підняла очі, та поглянула на завмерших навколо людей. – Я бачила вас. Там, в темряві космосу ви покликали мене, і я змогла вибратись. Ти покликала! – погляди Рути та Фейри зустрілись.

– Що ти пам’ятаєш про Котел? – запитала вона.

Рута здригнулась, та обійняла себе руками. Спогади про подорож до космосу морозом пройшлись по шкірі.

– Він сказав, що я дар його рятівникам. І за те, що  я стану цим даром, втративши попереднє життя, я маю отримати свій дар.

Присутні перезирнулись. Вирази обличч були стурбовані.

– Що він зі мною зробив?

Мор поруч зітхнула, та взяла дівчину за руку, заспокоюючи.

– Він перетворив тебе на Вищу Фе. Зробив тебе такою, як ми.

Погляд Рути залишався пустим.

– Що це означає? Що таке Фе?

– Це означає, – промовила Амрен, підходячи ближче, – що ти тепер безсмертна. Сильна, безсмертна і, можливо, володієш магією. І що Котел вважає, що нам потрібна допомога ще однієї перетвореної.

Різенд зітхнув знову, а потім труснув головою, відкидаючи якісь думки. Він оглянув всіх присутніх, що напружено дивились в його бік, очікуючи його думки, та весело всім всміхнувся.

– В нас була війна. Велика та страшна. З Сонним королівством. Ми виграли останню битву тиждень тому, але Котел був зруйнований. Ми відновили його великими зусиллями, – він зиркнув на Фейру, що на цих словах тихо загарчала, та притягнув її ближче, заспокійливо вимальовуючи пальцем кола на її нозі, що виднілась в розрізі сукні. – Бо інакше наш світ перестав би існувати. А коли битва скінчилась, сховали його подалі від поганих рук деяких місцевих Лордів.

– То ви хочете сказати, що цей чарівний баняк викрав ні в чому не винну мене з мого звичного життя, та кинув у поствоєнний світ, щоб його не мучило відчуття провини? – Рута заскреготала зубами. – Гарненько ж ви тут живете.

– Спокійно, ми нічого не робили. Це була воля Котла, а не наша, – Мор виставила руки, захищаючись. – Ми просто відчули, що щось відбувається, і знайшли тебе.

– Я злюсь не на вас, – дівчина відмахнулась. – Просто бісить, що моїм життям керували без моєї згоди. І змінили мене теж не спитавши, чи мені це треба. Дар баняка має бути воістину королівським після такої королівської підстави. Я тільки налагодила своє життя, а тепер я знову безробітна, не маю де жити, і що робити.

– Ну, виганяти на вулицю тебе ніхто не збирається, – пирхнув Різенд. – Ти ж, як не як наш дар.

Фейра тицьнула його ліктем.

– Не ображайся, мій чоловік – грубіян, – всміхнулась вона до Рути. – Я була на твоєму місці. Не бійся, дах над головою в тебе є, заняття тобі знайдеться. Нудьгувати нам тут не доводиться, не хвилюйся.

Дівчина озирнулась. Погляди, направлені на неї, були дружніми. І тільки Азріель, що незворушно стояв у своєму кутку в обіймах тіні дивився на неї з дивним виразом обличчя.

– Ви казали, що в мене можуть бути магічні сили. Якщо вони є, я б хотіла навчитись ними користуватись. Може тоді зможу стати корисною, та віддячити за вашу гостинність. Не люблю бути комусь винною.