Ми ще побачимося

«Ліс завжди повертає те, що належить йому. Тобі не втекти»

 

Ось вже багато років мене переслідує один сон. Там я – житель незвичайного Лісу, наповненого різними міфічними істотами. Я бачу життя, яке наче й було моїм, але це не так. Я ж людина. У мене зовсім інше життя було.

 

Кожної ночі я бачу жінку, яка називає себе в тому Лісі Відьмою. Я бачу, як ми закохуємося одна в одну, як нам добре разом. І як в кінці нас роз’єднує щось.

 

«Ліс завжди повертає те, що належить йому. Тобі не втекти. Ми ще побачимося, Єреміє»

 

Кожний мій сон закінчується цими словами. І наступної ночі все знову. Я не знаю з чим це зв’язано. Кожний раз мені здається, що вночі я зійду з розуму через це. І як би я цього хотіла. Аби тільки не бачити той сон. Я там нечисть, вбивця. Я не хочу бути нею, але там це моя справжня сутність. В тому сні я хочу стати людиною. Я роблю все заради цього, і у мене виходить.

 

Та прекрасне в ньому є. Та Відьма така рідна мені, хоч я її зовсім не знаю. Я пам’ятаю її обличчя, її рухи. Я пам’ятаю її хворою та здоровою. Її поцілунки, ніжні дотики. Її сльози, коли вона вимовляла останні слова, перед тим, як я прокинуся. Я пам’ятаю її, я кохаю її. Хоч вона не справжня.

 

Кожного ранку я задумуюся над тим, чи це раптом не моє минуле життя. Що як я просто забула? Що як Магда, Мавка, Юліан, Марена, Станіслав живі? Але чому я тоді забула?

 

***

 

Нове село. Мені прийшлося переїхати сюди. Мене вигнали з минулого, звинувативши у тому, що я не робила. Але це не проблема. Я вмію швидко пристосовуватися. Здається, поїхати якомога далі звідти – було найкращою ідеєю. Тут все по новому. Можна почати нове життя.

 

Молодь готується до святкування Купала. Хороша місцина. Ліс і річка поряд. І до них веде стежка. Стоп. Ліс і річка?

 

Тільки зараз я зрозуміла, що саме цей Ліс я бачила у своїх сновидіннях. Та сама стежка, на якій я врятувала Марену, знайома галявина. Ні, цього бути не може. Їх не існує.

 

Молодь в селі була схвильованою, і я розуміла їх. Сама безмежно любила це свято, хоч і ніколи в рідному селі не святкувала. Мене завжди заворожувала інша, більш магічна частина. Пошуки папороті, пускання вінка. Саме в цей день здавалося, що все, що ми звикли вважати міфічним, насправді справжнє.

 

Моя хатинка була на краю села, неподалік Лісу. Він притягував мене. Я не знаю чому. Хотілося піти туди.

 

«Ліс завжди повертає те, що належить йому. Тобі не втекти. Ми ще побачимося, Єреміє»

 

В голові згадалися останні слова Відьми. Не витримавши, я взяла кошик та пішла до ринку в селі. Багато хто продавав різні овочі, фрукти та трави. Особливо захисних трав. Бачивши їх, мене починало трохи нудити. Мешканці вірили в нечисть тут, тому кожний захищався хто як міг.

 

—     А я вас раніше тут не бачив.

 

—     Я недавно приїхала до вас. Залишуся тут жити.

 

—     О, ми завжди раді. Тільки хочу вас попередити, в Лісі поряд нечисть живе.

 

—     Звідки такі чутки?

 

—     Кожен, хто заходив в глибини – більше не повертався. І тут чутки ходять, що деякі русалки мають лиця тутешніх мешканців, які вже давно вмерли.

 

—     Я не вірю в таке.

 

—     Поживете і повірите. Відьма ними керує, тому в село вони не заходять.

 

По шкірі пройшлися мурахи. В голові з’явився сон. А саме частини, які розповідали про те, що головна в Лісі саме сильна Відьма. Моя Відьма. Я стряхнула головою, проганяючи небажані спогади геть. Ні, їх не існує, це просто моя фантазія.

 

—     Не думаю, що повірю в це. Дайте мені он ту м’яту.

 

Проходячи біля прилавків, я помітила чиєсь світле волосся. Дівчина злилася з іншими людьми, але я все ж побачила її та впізнала обличчя. Марена?

 

Вона також подивилася на мене та хитро усміхнулася. А далі втекла. Не втримавшись, я побігла за нею. Ми бігли в невідомому мені напрямку, але я не могла зупинитися. Я повинна була її наздогнати. Вона знала відповіді на всі мої запитання. І на головне також. Що то, чорт побери, був за сон?!

 

Дівчина спритно оминала всі перешкоди, але і я була не промах. Навіть не знаю, де цього всього я навчилася, якщо рідко мені доводилося бігати.

 

—     «Ліс завжди повертає те, що належить йому». Невже ти не згадуєш свої ж слова?

 

Я застигла, а дівчина встигла сховатися за деревами. Чому я не пам’ятаю, як говорила ці слова?

 

Я оглянулася. Річка. Точно така ж як у сні. А що якщо це правда? Тоді, тут повинні бути…

 

—     Кого бачу. Скільки літ пройшло, а в тобі нарешті совість прокинулася старого друга провідати.

 

Юліан!

 

Я обернулася. Водяник не змінився за цей час. А я впевнилася, що це або нова частина мого сну, або той сон це справді моє минуле життя. А що як підіграти йому? Судячи з усього характер у мене не змінився.

 

—     Я просто поряд проходила.

 

—     Залишся. Осока та Верба та-а-а-к сумують за тобою. Поплескаємося разом.

 

—     Вони мене втоплять швидше, як тільки побачать. Ти ж розумієш, що я тебе пам’ятаю тільки через сон.

 

Юліан хитро усміхнувся.

 

—     А ти не змінилася, Єреміє. Хоч нічого і не пам’ятаєш. Йди до Магди, вона сумує.

 

—     Я не знаю дороги.

 

—     Подругу свою попроси.

 

Юліан повернувся до своїх русалок. Я намагалася зрозуміти, про кого він говорить. Марена вбігла, хто ще моя подруга?

 

Поверніть мене у село.

 

Я пішла назад до Лісу. Дороги я не пам’ятала. Спогади зі сну не допомагали зовсім. Тут багато чого змінилося, але все неначе залишилося, яким було. По ньому все так же гуляли звірі, дерева не змінилися. Але шляхи стали іншими. Скільки років пройшло?

 

Вже настала ніч, а я все ще блукала колами по цьому Лісу. Зовсім поряд я почула крики та швидко сховалася за кущі.

 

—     Кличте Вінценосну!

 

Мавки?!

 

Я виглянула з-за кущів. Навколо тіла зібралися Мавки. До них підійшла вона. Найгарніша з усіх. Її волосся було найяскравіше. Та це не була Вінценосна з моїх снів. Це була Мавка, якій я допомагала. Та сама, що ще багато років тому була найслабшою, а зараз її слухають. Їй дістається найкраще.

 

Вони почали їсти. Мене завжди лякала кров, але не зараз. Немов відголоси минулого знову беруть своє. Може мені вийти?

 

Хоч розум і був проти, але  тіло його зараз не слухало. Я вийшла. Здавалося, що вони зараз роздеруть мене на шматки, як цього невинного хлопця, який просто випадково заблукав у Лісі.

 

—     А ти змінилася, Зеленоока.

 

Вінценосна подивилася на мене та здивувалася. Але вже через секунду на її обличчі з’явилася хитра усмішка.

 

—     Чого не скажеш про тебе. Двадцять п’ять років пройшло, а ти все ж така.

 

Скільки років пройшло? Я заново прожила своє життя!

 

Вона підійшла до мене, не зводячи своїх очей.

 

—     Ти ж не можеш цього всього пам’ятати. Але назвала мене, як і називала.

 

—     Сни річ цікава.

 

—     «Ліс завжди повертає те, що належить йому». Дорогу до Магди сама знайдеш, я лише поділюся чарами. Чи може посмакуєш з нами трохи?

 

—     Я не повернула свою подобу і надіюся, що не зроблю цього.

 

Вона злісно усміхнулася.

 

—     Прислухайся до шепоту рослин. Хоча… Сама знаєш.

 

Зеленоока повернулася до своїх Мавок. Я ще деякий час спостерігала за ними. А потім пішла. Сама не знаю куди. Ноги самі повели мене по знайомій стежині. Я не стала перечити їм. Все одно з Лісу майже неможливо вибратися. Якщо вірити моїм сновидінням. Один лише Станіслав це зробив.

 

Вже стемніло, коли я вийшла на знайому галявину посеред якої була невелика хатинка. У вікнах було світло. Я сховалася у тінях дерев і почала спостерігати. Відьма сиділа перед каміном, дивлячись на вогонь та думаючи про щось своє. Перший раз, коли я її зустріла, вона була хворою. Але зараз ні.

 

Вона ще гарніша, ніж була у мене у снах. Тільки зараз я зрозуміла, як багато вони приховували. Щоби я сама згадала. І знову захотіла стати нечистю? Авжеж, Ліс завжди повертає те, що належить йому. Мені не втекти.

 

Я сиділа декілька годин та спостерігала за нею. Поступово в моїй голові почали виринати всі спогади з минулого життя, а з теперішнього забуватися. Це було не моїм життям. Я нечисть і з цим просто потрібно змиритися.

 

Тіло наповнила магічна сила, якої мені так не вистачало. Весь цей час я відчувала пустоту без неї. Втекти не вийде, потрібно навчитися її контролювати. Навчи мене цьому, якщо хочеш, щоби я залишилася.

 

Коли я встала, то вже не була людиною. І людських спогадів зовсім не залишилося. Але людські почуття залишилися. Лише деякі. Я пішла до хатинки та відчинила двері. Мені ніхто не заважав, у мене не було іспитів, як вперше. Я легко пройшла цей шлях.

 

—     Вона чекає на тебе.

 

Я зайшла до хатини. Знайомий запах відразу вдарив у ніс. Він навіював на приємні спогади. Магді сиділа біля каміна. Як же я за нею сумувала. Вона не змінилася зовсім, хоча стільки років пройшло. Двадцять п’ять. Невже вона весь цей час була сама?

 

Я підійшла до неї та поклала руку на плече. Вона промовчала. Через декілька секунд ніжно доторкнулася до мене.

 

—     Я ж говорила, що ми ще побачимося.

 

—     Вибач мені. Я засвоїла цей урок.